§ 1. Демократія як форма реалізації народовладдя

Демократія — це форма такої держави, яка заснована на здійсненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод громадян, їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю. З огляду на дослівний переклад терміна «демократія» з грецької (demos — народ і kratos — влада) її часто ототожнюють з самим народовладдям. Але, розглядаючи народовладдя, демократію та державу діалектично, можна зробити висновок про те, що в загальному явищі державності демократія постає як його внутрішня форма, «момент сутності», тоді як сама сутність — найбільш глибинне та визначальне в державі за демократичної форми відшуковує себе саме у народовладді.

Отже, системотворчою, сутнісною ознакою та визначальним принципом демократії виступає влада народу (народовладдя). Всі інші принципи демократії щодо влади народу являють собою conditio sine qua non (умова, без якої не може бути. — лат.) та виконують обслуговуючу формалізуючу роль. Такими рисами, що характеризують демократію, є: 1) визнання народу верховним суверенним носієм і джерелом державної влади; 2) визнання політичної свободи громадян; 3) політична рівноправність участі громадян у формуванні органів держави і організації контролю за їх діяльністю; 4) державний характер демократії; 5) реальна можливість народу періодично змінювати склад представницьких органів; 6) правозаконність; 7) взаємна відповідальність держави і громадянина.

Перші три характеристики визначають владну суб’єктність народу. Перша з них обумовлює належність суверенітету народу, але верховенство влади народу може мати місце лише за умов забезпечення кожному громадянину політичної свободи і рівності. Політична несвобода (або часткова свобода) усіх громадян держави перетворює суверенний статус народу на фікцію, оскільки відсутність або дефіцит можливостей політичної діяльності apriori суперечить обсягу поняття «суверенітет», — наявність влади передбачає наявність свободи її застосувати. Свобода ж однієї частини громадян та несвобода іншої дозволяє говорити про владу певної фракції (диктатора, партії, класу, верстви тощо), але аж ніяк не про владу народу як єдності. Політична ж нерівність означає нерівність у політичних правах і свободах, а відтак, і в можливості доступу до владних ресурсів.

Наступні ознаки характеризують організацію і діяльність демократичної держави.

Державний характер демократії зумовлений самою природою політичної влади і процесом її реалізації. Державна влада реально вимагає свого здійснення на постійній, безперервній і професійній основі. Тому народ фактично не може в сучасних умовах у багатьох випадках безпосередньо здійснювати належну йому владу, — через це дану функцію виконують держава, її органи, яким народ делегує свої повноваження.

Завдяки державному характеру демократії народ одержує реальну можливість народу періодично змінювати склад представницьких органів. Народ як поручитель встановлює процедуру доручення влади, а також засоби контролю за належним виконанням доручення та його передоручення у разі неналежного виконання. Історично апробованою та такою, що довела свою життєдайність, процедурою делегування владних повноважень є вибори, які на засадах конкурсу визначають осіб, що обійматимуть представницькі посади в державному апараті.

Основними ж засобами контролю та передоручення виступають строковість обійняття посад, можливість проведення позачергових виборів, відкритість та доступність інформації про діяльність органів держави.

Правозаконність розкриває внутрішній зміст державної організації та здійснення влади народу. З внутрішнього боку правозаконність характеризує наявність саме правових законів. Сучасне праворозуміння розглядає право як міру свободи і рівності, що відображає панівні уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку, основи яких складаються в процесі повторювальних суспільних відносин, що визнаються, схвалюються та охороняються державою Таким чином, право є продуктом, виразом інтересу суспільства, яке в правовій сфері виступає у вигляді «народу». І головною функцією законодавця, який є офіційним представником народу, є якраз формалізація права в законі, тобто створення такого нормативного поля, яке відповідає інтересам та потребам народу (причому з огляду на дві причини: через представницьку природу законодавця і власну природу права). Зовнішній бік правозаконності являє собою вимогу неухильного додержання правових законів усіма суб’єктами, що означає не що інше, як додержання і здійснення юридично оформленої волі народу.

Взаємна відповідальність держави і громадянина полягає в такому: з одного боку, держава відповідальна за свою представницьку діяльність перед верховним суб’єктом влади, а разом з тим і кожним його членом (ст. 3 Конституції України проголошує: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність»), а з другого — кожен громадянин як підвладний суб’єкт влади має відповідати за свою неналежну діяльність перед представником верховного суб’єкта влади. Очевидно, що неналежною діяльністю є недодержання та невиконання правових законів. Кожен, одержуючи право і свободу, відповідає за їх здійснення.

Демократія являє собою одне з величезних досягнень світової цивілізації в процесі історичного розвитку. Цей феномен пов’язаний із розгортанням у часі і просторі принципів справедливості, свободи, гуманізму і рівності, а разом з тим і розширенням соціальної бази, на яку спирається та в інтересах якої здійснює владу держава. Від зародження демократії в Стародавніх Афінах як влади відносно невеликої маси вільних громадян, через епоху буржуазних революцій, подолання нерівності, офіційних привілеїв для окремих верств населення, поширення доктрини Ж.-Ж. Руссо та проголошення «нації-держави» французькими просвітниками, коли народ перестав розумітися як підкорена державі маса, а відчув себе сувереном, до сучасного ліберального розуміння демократії як державної організації влади вільних і рівних індивідів — такий діалектичний розвиток права і держави, формування найбільш ефективного механізму забезпечення прав людини — демократичної держави.

Наведені характеристики дозволяють тлумачити демократію як суспільну цінність, вага якої визначається її роллю у житті суспільства. Загальноісторична цінність демократії полягає в тому, що вона є втіленням багатовікової мрії людства про забезпечення в суспільстві для кожної людини справжньої свободи і рівних прав у економічній, соціальній, політичній сферах. Вона здатна безпосередньо впливати на економічні, соціальні відносини, сприяти найбільш ефективному втіленню в життя державної волі, прийняттю оптимальних рішень, досягненню політичних компромісів. Демократія є надійним засобом волевиявлення волі народу, врахування суспільної думки, забезпечення громадянського миру, підвищення громадської активності.