Становлення радянської влади в Україні

Становлення радянської влади в Україні

Після Лютневої 1917 р. революції та повалення монархії постановою Тимчасового комітету російської Державної думи було утворено Тимчасовий уряд. В Декларації Тимчасового уряду про його склад і завдання (3 березня 1917 р.) було проголошено курс на демократичні перетворення та негайне скликання Установчих зборів. На місцях, у тому числі і на українських територіях, Тимчасовим урядом створювалися місцеві державні органи та місцеві громадські органи, що мали державні функції. Як уже зазначалося, створена в Києві Центральна Рада в перші тижні вважалася органом суто національного представництва і вже потім перебрала на себе функції законодавчої влади.

Водночас, як і на всій території минулої Російської імперії, в Україні на хвилі буржуазно-демократичних перетворень повсюдно виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів як органи керівництва революційним рухом у регіонах і містах. Уже на початку березня 1917 р. у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Кременчуці, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Луганську, Вінниці, Сімферополі, Житомирі були створені Ради робітничих депутатів. Функцію всеросійського координатора місцевих Рад узяла на себе Петроградська рада робітничих і селянських депутатів. Наприкінці березня 1917 р. у Петрограді відбулась Всеросійська нарада делегатів Рад, яка спрямувала діяльність рад на створення загальноросійської державної системи.

Загалом у березні-квітні 1917 р. в Україні було створено понад 250 місцевих рад, які вимагали демократичних перетворень, завершення війни. Здебільшого це були Ради робітничих депутатів, але багато Рад з’явилось й у військових частинах (Ради солдатських депутатів). Подекуди у сільській місцевості виникали Ради селянських депутатів. Протягом квітня-травня 1917 р. у Києві, Харкові, Одесі відбулися обласні з’їзди Рад, які обрали керівні органи - виконавчі комітети (виконкоми). У Донецько-Криворізькому басейні та деяких інших регіонах Півдня України Ради робітничих і солдатських депутатів виступали як органи влади. Ними встановлювалися 8- годинний робочий день, тверді ціни на продукти першої необхідності, створювалися продовольчі комісії тощо.

При більшовицьких партійних комітетах та на підконтрольних більшовикам підприємствах у промислових центрах України за російським прикладом створювалися збройні формування - загони Червоної гвардії.

Як відомо, саме під гаслом «Вся влада Радам!», висунутим В. Леніним, більшовики прийшли до влади у Петрограді у жовтні 1917 р. Своїми Декретами про мир і землю, Декларацією про права народів вони привернули на свій бік трудящі маси, в тому числі велику частину селянства і армії. Не слід вважати, що ставлення до більшовицької влади соціальних «низів» на Україні принципово відрізнялося. «Майже все робітництво кожного міста ставало за ними; в селах сільська голота явно була більшовицькою...» - писав В. Винниченко.

На кінець 1917 р. у пролетарських регіонах України, де більшовики переважали у складі рад, розпочався збройний тиск на українську адміністрацію. На початку грудня посилилось протистояння між більшовицьким урядом у Петрограді (Раднаркомом) і Центральною Радою. 3 грудня Раднарком у радіотелеграмі, підписаній В. Леніним і Л. Троцьким, звернувся до українського народу з маніфестом, що містив ультимативні вимоги до Центральної Ради. Остання звинувачувалась у: «двозначній буржуазній політиці», тобто «невизнанні Рад і Радянської влади на Україні»; дезорганізації фронту, переміщенні та відкликанні односторонніми наказами українських частин з фронту; роззброєнні радянських військ, що перебувають в Україні; підтриманні контрреволюції, що проявлялося у пропуску через свою територію військ до Каледіна (який очолив повстання козаків проти більшовиків на Дону), та відмові у пропуску військ проти Каледіна.

Звинувачуючи Центральну Раду у «нечуваній зраді щодо революції», Раднарком заявив, що, у разі неприпинення зазначених дій протягом 48 годин, «вважатиме (Центральну) Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

У Відповіді від 4 грудня Генеральний секретаріат з обуренням відкинув цей ультиматум, звинувативши Раднарком у нав’язуванні «своїх форм політичного устрою державі, що самовизначилась». Було чітко визначено позицію щодо захисту України від більшовицьких експериментів. «Поки в Росії розвивається анархія, економічна, політична та господарча руїна, поки там панує груба сваволя й потоптання всіх свобід, завойованих у царату революцією, Генеральний Секретаріат не знаходить потрібним повторяти цей експеримент на території українського народу. Українська демократія в особі українських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, організованих у законодавчому органі - Центральній раді, і в правительстві її - Генеральнім Секретаріаті, є цілком задоволена як складом цих органів, так і проведенням у життя їх волеосвідчень». Зазначалося, що українські солдати, робітники й селяни, обороняючи свої права та свою країну, дадуть належну відповідь народним комісарам, що піднімають руку російських солдатів на «їх братів українців». Було заборонено вивезення хліба в Росію, призупинено залізничне сполучення з нею, організовано випуск власних грошових купюр.

Невдачею завершилась більшовицька спроба легітимно усунути Центральну Раду. На 3 грудня 1917 р. було призначено з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики збиралися її «переобирати». На цей з’їзд, окрім визначеної більшовицьким оргкомітетом кількості переважно робітничих депутатів, Центральною радою було викликано до Києва делегатів від селянських спілок. У результаті до Києва з’їхалося близько 2000 тис. делегатів від селян та українізованих військових частин, які цілком підтримали Центральну Раду.

Тоді за ініціативою більшовиків 124 депутати, які представляли 49 Рад, переїхали до Харкова, де відбувався з’їзд Рад Донецького та Криворізького басейнів. В результаті їхнього об’єднання було проголошено І Всеукраїнський з’їзд Рад. Безперечно, що представляючи лише 89 з існуючих на той час близько 300 рад, він не був легітимним.

І Всеукраїнський з’їзд Рад (11-12 грудня 1917 р.) звинуватив Центральну Раду у «зриві роботи з’їзду Рад у Києві», привітав «Жовтневу пролетарсько- селянську революцію» та «встановлення фактичної диктатури пролетаріату, підтриманого найбіднішим селянством». У резолюціях з’їзду «Про самовизначення України» та «Про організацію влади в Україні» Україна проголошувалась «Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів» як федеративна частина Російської республіки. На з’їзді було обрано Тимчасовий Центральний Виконавчий Комітет у складі 41 члена, з них 35 більшовиків. ЦВК доручалося «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-селянського уряду федерації, які мають загальне для всієї федерації значення - про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про повну демократизацію армії». Оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради і Генерального секретаріату, що були «спрямовані проти інтересів робітників та найбідніших селян України». Однак офіційна назва держави залишалась без змін: « Українська Народна Республіка».

17 грудня 1917 р. ЦВК Рад України звернувся з Маніфестом до робітників, селян і солдатів України, в якому закликав їх допомагати новій радянській владі. Оголошувалося, що «постановою з’їзду Центральна Рада позбавлена тих прав, які вона собі захопила; одночасно з цим Генеральний Секретаріат втрачає свої повноваження». Постановою ЦВК від 17 грудня 1917 р. було утворено перший радянський уряд - Народний Секретаріат Української робітничо-селянської республіки, більш ніж 80% якого становили більшовики. Компетенцію радянського уряду законодавчо не було визначено. Свої повноваження він здійснював як через місцеві ради, так і через призначених ним комісарів.

Протистояння двох українських владних центрів дуже швидко набрало форм збройної боротьби. Російські війська, що діяли на території України на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, в цей час були підпорядковані Народному Секретаріатові України. Об’єднавшись із загонами українських червоногвардійців та червоних козаків на чолі з Ю. Коцюбинським та В. Примаковим, вони швидко просувалися з півночі, Харківщини й Катеринославщини і 26 січня увійшли у Київ.

Певні зміни у державно-правовий статус Радянської України вніс ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (17-19 березня 1918 р.). Зважаючи на умови Брестського миру, Україна проголошувалась самостійною, незалежною від РСФРР республікою.

Однак процес становлення радянської системи в Україні було призупинено. За умовами Брестського миру під тиском німецько - австрійських окупантів Раднарком Росії був змушений у березні 1918 р. вивести з України свої війська. ЦВК і Народний Секретаріат опинилися на території РСФРР і припинили свою діяльність. Керівництво повстанською боротьбою в тилу окупантів здійснювали надзвичайні органи влади: з квітня по липень - Повстанбюро, а з липня 1918 р.- Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) та місцеві ревкоми.

Після анулювання Брестського миру розпочався наступний етап поширення радянської влади в Україні. 28 листопада 1918 р. у м. Суджа Курської губернії відбулося перше засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України. У маніфесті до робітників та селян України робітничо-селянський уряд повідомив про усунення від влади гетьмана П. Скоропадського та перехід усієї повноти влади до Рад. 30 листопада була утворена Військова рада Української радянської армії.

У результаті наступу Червоної армії до травня 1919 р. радянська влада була поширена майже на всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Розпочалося відновлення діяльності центральних та місцевих органів влади. Тимчасовий робітничо-селянський уряд декретом від 6 січня 1919 р. скасував встановлену Центральною Радою назву держави «Українська Народна Республіка» (УНР) і затвердив іншу, на зразок РСФРР, офіційну назву «Українська соціалістична радянська республіка» (УСРР). Відповідно до декрету від 29 січня 1919 р. уряд почав іменуватися на зразок російського - «Рада Народних Комісарів УСРР».

Остаточно УСРР - як радянська форма державності,- оформилась з прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад (6-10 березня 1919 р.) першої Конституції УСРР. З’їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з’їздами і наділявся законодавчими та контрольними функціями. На з’їзді було затверджено склад уряду - РНК УСРР. Була створена постійно діюча Президія ВУЦВК на чолі з Г. Петровським, яка за первісним задумом мала виконувати поточну роботу і готувати законопроекти. Але досить швидко її повноваження зросли. Зокрема, в період між сесіями вона затверджувала постанови РНК УСРР, призначала народних комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопотання про помилування тощо.

У квітні-травні 1919 р. відповідно до Конституції відбулися вибори місцевих (губернських, повітових та волосних) рад та формування їхніх виконавчих органів - виконкомів. У прифронтових районах вибори не проводилися і органами влади тут залишалися ревкоми.

Суттєвою особливістю становлення органів радянської влади було те, що як у центрі, так і на місцях вони дедалі більше контролювалися більшовиками.

У зв’язку з наступом військ Денікіна з півдня, а також просуванням із заходу об’єднаних військ УНР (Директорії) та Української Галицької армії радянське будівництво було тимчасово призупинене. Відбулась перебудова органів влади та управління відповідно до воєнних умов. 30 квітня 1919 р. створено Раду робітничої й селянської оборони УСРР, до якої увійшли секретар ЦК КП(б)У, два представники ВУЦВК, наркоми у військових справах, продовольства, шляхів сполучень, соцінспекції, командувач Українського фронту, член Реввійськради, голова надзвичайної комісії з постачання Червоної Армії. Рада оборони здійснювала оперативне управління країною, видавала декрети й постанови, створювала різні комісії, призначала «особливоуповноважених», наділяючи їх надзвичайними правами. Комітети оборони створювались також у губернських центрах.

В умовах поширення селянських повстань декретом ВУЦВК «Про сількомбіди» від 14 травня 1919 р. сільради було тимчасово розпущені, єдиними та надзвичайними органами влади на селі стали комбіди. Для забезпечення продовольством військ, робітників та сільської бідноти застосовувались силові й репресивні заходи. Так, постановою Ради оборони від 17 липня 1919 р. рекомендувалося у боротьбі проти непокірного селянства застосовувати принцип кругової поруки, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань тощо.

Надзвичайні заходи не допомогли більшовикам втримати владу. Український радянський уряд 30 вересня 1919 р. був евакуйований до РСФРР.

Відновлення радянських органів влади й управління відбулося протягом листопада 1919 р.- лютого 1920 р. у формі надзвичайних органів - ревкомів. 11 грудня 1919 р. на спільному засіданні Президії ВУЦВК та РНК УСРР було створено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським, який уособлював найвищу законодавчу й виконавчу владу. Всеукрревкомом, за узгодженням з губернськими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної армії, створювалися губернські ревкоми. Губревкоми аналогічним чином при сприянні політвідділів діючої армії створювали повітові ревкоми.

Наприкінці лютого 1920 р. знову приступили до виконання своїх обов’язків вищі органи державної влади й управління ВУЦВК і РНК УСРР. Невдовзі розпочалися вибори до місцевих Рад, які проходили включно по квітень 1920 р. Губернські та інші місцеві з’їзди Рад сформували власні виконавчі комітети - виконкоми, які замінили на місцях ревкоми. 16-23 травня 1920 р. відбувся IVВсеукраїнський з’їзд Рад, робота якого проходила в складних умовах. Розпочався похід проти радянської влади польсько-петлюрівських військ та армії Врангеля. Це знайшло відбиття у його рішеннях про зміцнення робітничоселянської влади, мілітаризацію радянських установ. У новоутвореному складі вищих органів влади - ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК УСРР переважну більшість становили більшовики. Так, серед 82 членів ВУЦВК їх було 74, з семи членів Президії ВУЦВК четверо належали до вищого партійного керівництва - політбюро ЦК КП(б)У.

Перевибори місцевих Рад у жовтні-грудні 1920 р. відбувалися на основі принципу скликання робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. Переважну більшість їх складу становили більшовики: в повітових виконкомах їх було понад 70%, у губернських - близько 85%. Це дозволило зробити місцеві Ради органами диктатури пролетаріату, забезпечити підконтрольність їх комітетам КП(б)У. Помітна роль у здійсненні влади на місцях належала ревкомам, військревкомам, які формувалися партійними комітетами більшовиків, та призначуваним ними комісарам, «трійкам», «четвіркам», «семіркам»... Всі вони наділялися надзвичайними правами.

Зміцненню соціальної бази радянської влади на селі сприяли створені відповідно до Закону від 9 травня 1920 р. сільські та волосні комітети незаможних селян (комнезами). На відміну від вже існуючих комбідів до їх складу входили не лише бідняки, а й середняки. Якщо комбіди формувались при відсутності сільських рад і замість них, комнезами утворювались місцевими радами і діяли під їхнім керівництвом. В їх завдання входило: сприяння виконанню закону про наділення землею та інвентарем безземельних та малоземельних селян; проведення в життя закону про хлібну розкладку та забезпечення сільської бідноти передбаченою законом часткою заготівки; сприяння радянській владі на селі.

Більшовицька влада, зруйнувавши залишки попередніх судових та правоохоронних структур, велику увагу приділяла створенню органів захисту власного режиму.

Постановою уряду «Про введення народного суду» від 4 січня 1918 р. створювалися дільничі, повітові й міські народні суди, вироки й рішення яких були остаточними і не підлягали апеляційному й касаційному оскарженню. Спори із земельних, цивільних, трудових справ, відповідно до постанови уряду від 20 січня 1918 р., передавалися на розгляд позасудових та громадських органів: селянських земельних комітетів, примиренських камер, житлових камер, відділів праці місцевих Рад тощо.

Відповідно до Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р., система народних судів була реорганізована. На базі дільничих судів створювався єдиний народний суд, повітові й міські суди скасовувалися. У якості касаційної інстанції скликалися ради (з’їзди) народних суддів повіту (судового округу).

Положенням РНК про народний суд від 26 жовтня 1920 р. запроваджувалися постійно діючі губернські ради народних суддів у складі: голови, його заступника, 2-5 членів, які обиралися з’їздом народних суддів.

Кримінальні справи народний суд розглядав колегіально у складі народного судді та двох або шести народних засідателів, які обиралися відповідними радами чи виконкомами. Для кандидатів на посаду народного судді вимагався досвід політичної роботи. У народних судах створювались колегії правозаступників (адвокатів), персональний склад яких обирався відповідними Радами та виконкомами.

Функція придушення опору диктатурі пролетаріату покладалася на революційні трибунали, які створювалися по одному на губернію. На розгляд трибуналів передавалися справи про контрреволюційні злочини, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а з 1920 р. також справи про бандитизм, розбій, крадіжки тощо. Відповідно до Положення про революційні трибунали від 23 січня 1918 р., вони діяли за спрощеною процедурою. Щоправда, передбачалося здійснення попереднього слідства особливими народними слідчими, функцій обвинувачення - обвинувачами, захисту - правозаступниками. Кількісний і персональний склад членів трибуналу визначався губвиконкомом, але він не міг бути менш ніж 15 осіб. Справи розглядалися у складі 3-х, а з березня 1920 р.- 5-ти членів трибуналу. У квітні 1919 р. був створений Верховний касаційний суд, який розглядав скарги на вироки трибуналів, а наприкінці травня 1919 р.- Верховний революційний трибунал, який діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості.

Для боротьби з контрреволюційними, військовими та іншими злочинами у Червоній Армії створювалися військові трибунали, порядок діяльності яких визначався Положенням про особливі військові трибунали від 11 грудня 1918 р.

Особливу роль у боротьбі насамперед з політичними противниками більшовиків відігравала створена за прикладом РСФРР декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України 3 грудня 1918 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами (ВУНК). Хоча формально ВУНК створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ, а у 1920 р. була підпорядкована РНК УСРР, реально відбувався процес її перетворення у своєрідну репресивно-каральну структуру більшовицької партії. Діяльність ВУНК значною мірою спрямовувалась Всеросійською НК, безпосередньо підпорядкованою ЦК РКП(б).

У 1917 р. Ради робітничих депутатів розпочали створення загонів робітничої міліції. Основним її призначенням на цей час було запобігання спробам контрреволюційного перевороту. Однак у своїй практичній діяльності загони міліції займалися охороною заводів і фабрик, підтриманням громадського порядку в містах, боротьбою із злочинністю, робили обшуки у осіб, які займалися спекуляцією, тощо. Реорганізація цих загонів у відділи міліції при військово-революційних комітетах розпочалась наприкінці 1918 р. Відповідно до декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 5 лютого 1919 р. здійснювався перехід до штатної радянської міліції у республіканському масштабі. В її структурі поступово склалися карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова, морська служби. На підрозділи міліції покладався обов’язок підтримання порядку в містах та селах, проведення невідкладних слідчих дій та вжиття заходів до затримання злочинців у випадках вчинення злочинів, сприяння судовим установам у виконанні вироків. 30 березня 1920 р. при НКВС УСРР було створене Головне управління радянської робітничо-селянської міліції.

Нагляд за виконанням законодавчих актів влади здійснювали також численні контрольні комісії, відділи, уповноважені. Чільне місце серед органів нагляду і контролю належало Народному комісаріату юстиції та його губернським, повітовим та міським відділам.