§ 3. Унітарні і федеративні держави як основні форми державно-територіального устрою

Найпоширенішими формами територіального устрою сучасних держав є унітарна і федеративна держави.

Унітарна держава (від лат. unitas - єдність) - єдина держава, що поділена на адміністративно-територіальні одиниці (області, воєводства, графства та ін.), які не мають суверенних прав (Болгарія, Іспанія, Китай, Лаос, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Таїланд, Україна, Фінляндія, Франція, Швеція, Японія та ін.).

Основні ознаки унітарної держави:

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади - глава держави, уряд, парламент (однопалатний чи двопалатний), юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) відсутність політичної самостійності адміністративно-територіальних одиниць;

6) одноосібне представництво у міжнародних відносинах.

Види унітарних держав за ступенем централізації і статусом автономії:

• централізовані- прості держави за територіальним утворенням, оскільки складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць, що наділені однаковим правовим статусом (Алжир, Йорданія, Ісландія, Колумбія, Ліван, Польща);

• децентралізовані - ускладнені (змішані) держави за територіальним утворенням, оскільки мають у своєму складі, окрім адміністративно-територіальних одиниць, ще й автономії, які володіють різним правовим статусом. Це автономії:

а) адміністративно-територіальні (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Китай, Португалія, Україна, Фінляндія). Статус адміністративно-територіальної автономії надається переважно тим частинам унітарної держави, які відрізняються від інших національним складом та географічним положенням. У Фінляндії це Аландські острови, населені шведами, в Україні - Автономна Республіка Крим, що розташована на півострові;

б) політичні (законодавчі) (Італія, Іспанія, Шрі-Ланка, Південна Африканська Республіка та ін.). Політичні автономії володіють статусом самоврядних державних утворень, мають власний уряд (органи виконавчої влади), парламент (представницькі збори з законодавчими повноваженнями), який видає закони із питань місцевого значення, інколи - свою конституцію; громадянство, символи. Наприклад, в Італії із 20 областей, що поділяються на провінції, п’ять (Трентино-Альто Адідже, Балі д’Аоста, Фріулі-Венеція Джулія, Сицилія і Сардинія) мають спеціальний статус (з найширшою автономією). В областях діють виборні органи влади - ради, що здійснюють законодавчі та інші функції і утворюють виконавчі органи (джунти), діяльність яких координується центральним урядом через призначуваних комісарів. В Іспанії подібне самоврядування мають деякі області («автономні співтовариства») - Країна Басків, Каталонія, Галісія, Андалусія, Валенсія. Конституцією Іспанії «в жодному разі не допускається федерація автономних співтовариств», проте заохочується їх співпраця і передбачається можливість створення автономних співтовариств у майбутньому. Представницький орган кожної області (асамблеї) видає закони для своєї території, формує місцевий уряд на чолі з головою, що контролюється центральним урядом.

Держави, у складі яких є політичні (законодавчі) автономії, називають регіональними (регіоналістськими) унітарними або унітарними державами з елементами федералізму. Політичні автономії в регіональних унітарних державах відрізняються від суб’єктів федерацій у федеративних державах тим, що їх можна вважати відносно незалежними, оскільки вони беруть участь у вирішенні загальних завдань, розв’язуваних центральними органами. Статутні документи, що регулюють діяльність територіальних утворень, є скоріше не конституціями, а державними законами, тому що політичні автономії не мають установчої влади навіть тоді, коли самі розробляють свій статус. Крім того, в політичних автономіях немає власного контрольного органу, що стежить за виконанням прийнятих ними норм, такий контроль покладається на державні судові органи. Забезпечуючи певною мірою самостійне здійснення функцій виконавчої влади, а також окремих повноважень законодавчої влади у своїх територіальних межах, політична автономія (як і адміністративно-територіальна автономія) не порушує унітарної сутності держави.

Україна - унітарна конституційно-децентралізована держава, до складу якої належить адміністративно-територіальна автономія - Автономна Республіка Крим. Участь Верховної Ради Автономної Республіки Крим у сфері законодавчої діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції (вступила в дію 12.01.1999), яка відповідно до Конституції України обов’язково затверджується законом, прийнятим Верховною Радою України.

Унітарний характер України означає, що вона цілком і винятково суверенна лише як одне ціле. Основні ознаки цієї характеристики такі: єдина правова система, єдине громадянство, що пов’язується з державою, визначений законодавством статус територіального самоврядування, єдина фінансова система, єдині правила організації адміністративних органів (з деякими особливостями в АРК).

У перспективі Україна може стати регіональною (регіоналістською) унітарною державою, що складається з автономій:

а) адміністративно-територіальних (областей);

б) політичних (законодавчих) - однієї (АРК) чи більше (утворюються на основі регіонів - об’єднаних областей). Федерація як форма державного устрою недоцільна для України на сучасному етапі її розвитку.

Федерація (від лат. foederatio - союз, об’єднання) - складна союзна держава, частинами якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Індія, Канада, Малайзія, Мексика, Росія, США, Німеччина. Швейцарія, Ефіопія та ін. - усього у світі існує 24 федеративні держави.

Основні ознаки федерації:

1) політико-адміністративно територія не є єдиним цілим, а складається з територій суб’єктів федерації[13], які, у свою чергу, мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) окрім загальної конституції федерації, у її суб’єктів є свої конституції, що свідчить про наділення їх установчою владою (винятком є Індія, Пакистан, Нігерія, де суб’єкти федерації не мають власних конституцій);

3) існує федеральний двопалатний парламент, одна з палат якого є органом представництва суб’єктів федерації (Федеральні збори в РФ, Сенат - у США, Рада кантонів - у Швейцарії, Союзна рада - в Австрії);

4) є парламенти у суб’єктів федерації, що видають закони відповідно до федерального законодавства, ці закони діють у межах їх територій;

5) за наявності федерального уряду існують самостійні органи управління у суб’єктів федерації. У деяких країнах суб’єкти федерації мають своїх президентів (у РФ - президент Татарстану та ін.). Компетенція між федерацією та її суб’єктом розмежовується федеральною конституцією;

6) існує громадянство як усієї федерації, так і її суб’єктів - не в усіх, але в багатьох федераціях;

7) існує єдиний економічний простір - федеральна податкова і грошова системи;

8) федерація (не суб’єкти федерації) має суверенітет і є суб’єктом міжнародного права, але в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний з її суб’єктів;

9) як правило, суб’єкт федерації немає права сецесії- права виходу зі складу федерації; у разі порушення конституційної законності на території суб’єкта федерації у надзвичайних умовах (масові заворушення, стихійні лиха та ін.) застосовується так званий інститут федерального примусу {«федеральної інтервенції») - втручання у справи суб’єкта федерації відповідно до правил, встановлених федеральною конституцією чи законом (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Індія, Мексика, Пакистан, США та ін.).

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта - регіонам, а право оподаткування розділене між обома.

Види федерацій: за способом створення:

• договірні - виникають на підставі угоди, договору, установчого пакту, тобто створюються, як правило, «знизу» (Об’єднані Арабські Емірати, Танзанія);

• конституційні - засновуються шляхом прийняття конституції, тобто створюються головним чином «зверху» (Індія, Бельгія, Австрія);

• договірно-конституційні - поєднують договірні і конституційні засади виникнення (їх більшість - США, Німеччина, Швейцарія, РФ та ін.);

за способом поділу і здійснення владних повноважень:

• централізовані - переважає сфера виключних повноважень федерації над повноваженнями її суб’єктів (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);

• відносно централізовані - майже урівноважені сфери компетенції федерації і її суб’єктів у питаннях організації суспільного життя (США, Австралія, Німеччина);

за принципом побудови:

• територіальні - США, Мексика, Німеччина;

• національні - у минулому: СРСР, Чехо-Словаччина, Югославія; нині в чистому вигляді немає;

• національно-територіальні - Бельгія, Канада, РФ, Індія.