§ 1. Основні концепції (типи) праворозуміння

Праворозуміння (розуміння права) - це судження про сутність і призначення права, що склалося в людській свідомості і відображене в його понятті. Праворозуміння може бути професійним і непрофесійним, науковим і позанауковим. Ми ведемо мову про професійне, наукове праворозуміння, яке є усвідомленим ставленням до поняття, позначеного терміном «право», обґрунтованим у певній концепції, що письмово викладена й оприлюднена шляхом публікування.

Концепція (тип) праворозуміння - письмова форма конкретного вираження системи правових ідей, сконцентрованих навколо провідної ідеї і/або принципу, що становлять певний спосіб бачення («кут зору») сутності і призначення права та певний напрям у цій галузі пізнання.

Концепції праворозуміння можна назвати типами праворозуміння. Вони ґрунтуються на різноманітті загальних підходів і методів, що свідчить про існування методологічного плюралізму.

Плюралізм концепцій (типів) праворозуміння пояснюється рядом факторів:

- пізнавальними чинниками: а) зосередження уваги на одному з проявів багатогранності права, який обирається як провідний і концептуально оформлюється перебільшення його значення; б) застосування нових методів пізнання, що дають можливість відкрити нові грані права і викласти в оновленій концепції; в) звернення до пізнання не проявів права як явища, а різних явищ, що перебувають у сфері його впливу;

- соціально-культурними: а) створення концепцій праворозуміння представниками його різних верств суспільства, кожна з яких трактує право відповідно до своїх соціальних потреб та інтересів; б) спричинення різної інтерпретації права багатоманітністю світоглядів, політичним та ідеологічним плюралізмом, схильністю до тієї чи іншої національно-культурної традиції, релігійними переконаннями тощо.

Серед сучасних наукових концепцій (типів) праворозуміння найпопулярнішими є такі.

1. Природно-правова (ідеологічна, аксіологічна). Вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон) мають захищати природні права людини.

Однак право не можна розглядати як винятково природне явище, котре існує незалежно від суспільства, бо право «народжується» в суспільстві і «живе» в ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право.

Проте природно-правова концепція, що виникла в XVII-XVIII ст. і розвинулася у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

2. Нормативістська (позитивістська). Вихідна форма буття права - норма права. Право тлумачиться як владне творіння держави, як система норм, викладених у законах та інших нормативних актах, що виражають державну волю («позитивне право») і відірвані від реальних суспільних відносин. Закон і право ототожнюються; вважається, що владна примусовість є визначальною ознакою такого права; зв’язок між правом і мораллю заперечується. Утверджується, що держава творить справедливі норми права (навіть якщо в них закріплене свавілля), тому оцінювання їх (справедливі чи несправедливі) виключається. Права людини розглядаються як дарування держави, тобто людина ставиться у пряму залежність від держави та її органів.

І хоч прихильники цієї концепції здійснили чималий внесок у розробку структури норми права, нормотворчу техніку, юридичну термінологію, їх підхід до співвідношення права і держави був хибним, пропагував виключну залежність людини та її прав від держави, по суті, узаконював можливе і наявне свавілля державної влади щодо людини. Ця концепція є антиподом до принципу верховенства права.

3. Соціологічна. Вихідна форма буття права - суспільні відносини; відносини, що складаються у сфері правозастосування. Право вважається порядком суспільних відносин і виявляється в його застосуванні суддями та службовими особами до конкретних життєвих ситуацій («живе право»). Щодо норм права, втілених в законах держави, то вони вважаються другорядним проявом права, таким, що не виходять безпосередньо із життя («мертве право»). Йде протиставлення права («право у житті») і закону («право в книгах»). По суті, правом визнається його функціонування, «дія» у конкретних суспільних відносинах. Саме застосувачі права (судді, адміністратори) визнаються нормотворцями, оскільки вони відтворюють у своїх правових актах обов’язкові нормативи, що склалися у суспільному середовищі.

І хоч деякі прихильники соціологічної концепції майже ототожнюють самостійні процеси - створення і застосування права, цінним у їхній концепції є те, що витоки «життя» права відшукуються саме в суспільному середовищі.

Аналізуючи зазначені концепції, можна стверджувати, що кожна з них орієнтується на одну провідну ідею і не визнає інших. Між тим право не зводиться лише до норми, не існує у формі абстрактного (природного) закону, не «розчиняється» у правових відносинах та в юридично значущих діях правозастосувача тощо. Правом є й те, й друге, і третє. Право - складний, багатовимірний, багатоаспектний феномен: в ньому виявляються духовна сутність людини (внутрішній генезис права), і соціальне середовище, і влада (її авторитет), породжена цим середовищем (зовнішній генезис права) тощо.

Серед різних концепцій (типів) праворозуміння слід віддати перевагу інтегральній, яка виникає на основі діалогу всіх шкіл і течій у сучасному правознавстві, як західних, так і східних. Ця концепція полягає не в механічному поєднанні суперечливих позицій, а у синтезуванні теоретично значущих моментів, опрацьованих конкуруючими науковими теоріями, виходом на новий рівень їх узагальнення. Такими моментами, що становлять ядро праворозуміння, є правова ідея чи правосвідомість (теорія природного права), норма права (нормативістська/позитивістська теорія права), правовідносини (соціологічна теорія права). Інтегральна концепція праворозуміння дає можливість пізнати сутність права в єдності і диференціації усіх його проявів і взаємозв’язків[30].