2.3.1. Повторність злочинів і продовжуваний злочин

Увага до продовжуваного злочину в наш час зумовлена потребою в чітких критеріях розмежування повторності злочинів і такого одиничного злочину, який складається з низки тотожних протиправних дій, бо в цьому випадку неправильне рішення призводить до невірної кваліфікації злочину і до визначення покарання, неадекватного небезпеці дій, вчинених винною особою. При продовжуваному злочині виключається повторність і діяння особи кваліфікується як одиничний злочин, наприклад, за ч. 1 ст. 185 КК України. При повторності злочинів, тієї ж крадіжки, застосовується ч. 2 ст. 185 КК України, що тягне за собою більш суворе покарання.

Вивчати проблему продовжуваних злочинів почали німецькі криміналісти XIX ст., які у своїх роботах звернули увагу на випадки, коли вчинено декілька злочинних дій, що в сукупності складають один злочинний намір. Сама ж ідея продовжуваного злочину в кримінальному праві виникла у зв’язку з потребою

правильно і справедливо оцінювати випадки, зовнішньо схожі на повторні злочини.

У російській науці кримінального права і судовій практиці з кримінальних справ поняття продовжуваного злочину з’явилось під впливом німецьких криміналістів. Найбільш відомим дослідником продовжуваного злочину був видатний криміналіст М. С. Таганцев. Він визначив продовжуваний злочин як низку однорідних злочинних дій, об’єднаних єдиною суб’єктивною стороною та єдиним наміром, кожна з яких має склад злочину як одиничного. Пояснюючи суть продовжуваного злочину, вчений, зокрема, вказує: якщо ми визнаємо особу, яка з метою вбивства робить шість ударів сокирою, але лише шостим вбиває, винною лише за вбивство, а не за п’ять замахів та одне вбивство, то ми повинні визнавати особу, яка вчинила крадіжку кількох речей за шість прийомів, винною тільки в одному злочині, а не в шести крадіжках[239].

Подальший розвиток поняття продовжуваного злочину знаходимо в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 березня 1929 р. «Про умови застосування давності і амністії до тривалих та продовжуваних злочинів», де зазначалося: «злочини, що складають із ряду тотожних злочинних дій, спрямованих на досягнення загальної мети, й таких, що утворюють у своїй сукупності єдиний злочин»[240]. Отож виявлено такі ознаки продовжуваного злочину: 1) складається з низки злочинних дій; 2) ці дії повинні бути тотожні; 3) дії повинні бути спрямовані на загальну мету.

Окрім Постанови від 4 березня 1929 р., Пленум Верховного Суду СРСР звертався до проблеми продовжуваного злочину ще кілька разів, давши вказівки про застосування цього поняття до розкрадань власності, спекуляції, хабарництва.

У літературі після прийняття Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік і Кримінальних кодексів союзних республік в 1959–1961 р.р. з’явились роботи, де спеціально розглядали різні аспекти проблеми продовжуваного злочину. Причину зростання інтересу до цього питання слід вбачати, зокрема, в широкому застосуванні в чинних кримінальних кодексах республік такої кваліфікуючої ознаки, як повторність, що у Кримінальному кодексі РСФСР 1922 р. містилося лише в одній статті[241]. За широкого застосування повторності співвідношення між нею і продовжуваним злочином набуло більшої гостроти, ніж співвідношення між продовжуваним злочином і сукупністю, яке домінувало в практиці раніше. Адже у випадку сукупності злочинів найбільш можливе покарання дорівнювало максимальній санкції відповідної норми. Те саме мало місце і при продовжуваному злочині. Використання інституту повторності створило можливість підвищеного покарання, а тому одразу зросла вагомість продовжуваного злочину правового антиподу повторності, що давав змогу уникнути цього підвищеного покарання.

Чинний КК України 2001 р. вперше на законодавчому рівні проводить розмежування повторності злочинів та продовжуваного злочину. За змістом ч. 2 ст. 32 КК України продовжуваний злочин — це злочин, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром. Єдиний злочинний намір, як особливий вид умисної форми вини, має місце тоді, коли винний, за наявності загальних ознак умислу, реалізовує свій задум, розраховуючи вчинити у різний час не одне, а декілька тотожних за своїми ознаками злочинних діянь, спрямованих на досягнення загального результату. Єдиний злочинний намір на вчинення продовжуваного злочину, як правило, виникає у винного ще до вчинення першого з діянь, які утворюють продовжуваний злочин.

Серед вчених єдиного погляду на розмежування повторності злочинів та продовжуваного злочину не досягнуто. Деякі в основу розмежування цих понять кладуть об’єктивні ознаки складу злочину (об’єкт, предмет, спосіб, місце, аналогічність злочинних діянь, суспільну небезпеку), інші — суб’єктивні (умисел, мету). Чимало науковців вважає, що структуру продовжуваного злочину складають діяння, які утворюють повний склад злочину. Дехто твердить, що продовжуваний злочин складають не тільки суспільно небезпечні діяння, а й адміністративні, дисциплінарні та інші правопорушення.

У теорії кримінального права проблему розмежування повторності злочинів однозначно так і не вирішено. Г. А. Крігер вважає, що коли повторність злочинів передбачена нормою закону, немає ніяких підстав розмежовувати повторність злочинів та продовжуваний злочин. Тому продовжуваний злочин одночасно розглядають як повторний злочин[242]. В. Владіміров, Г. Кріволапов вважають, якщо в законі стосовно конкретного злочину не передбачено повторності як кваліфікуючої ознаки, то слід говорити про продовжуваний злочин, а коли вказано на повторність злочинів, то продовжуваний злочин не визнається[243].

Продовжуваний злочин виключає повторність злочинів, а повторність виключає продовжуваний злочин. Тому не можна визнати обґрунтованим твердження про те, що продовжуване викрадення може і повинно розглядатися водночас як повторне. Як зазначив А. Ф. Зелінський, одиничне не може бути множиною, а множина не може бути водночас одниною[244]. Крім того, тут важливе значення надано формальній ознаці, що може призвести до штучного розширення поняття повторності злочинів і разом з тим до суттєвого звуження самого поняття продовжуваного злочину.

Поняття продовжуваного злочину — це не просто формально-юридична конструкція, а реальне соціальне явище, різновидність одиничного злочинного діяння. Продовжуваний злочин починається вчиненням першого і закінчується вчиненням останнього із тотожних злочинних діянь, які складають цей злочин.

У теорії кримінального права є різні визначення продовжуваного злочину. А. А. Піонтковський вважає, що продовжуваним злочином є той злочин, який складається із двох чи декількох тотожних діянь, кожне з яких містить ознаки одного і того ж складу злочину, але розглядається як єдиний злочин завдяки загальному злочинному результату[245]. На думку В. М. Кудрявцева, продовжуваний злочин характеризується глибоким внутрішнім зв’язком і єдністю всіх епізодів, що об’єднані відносно невеликим проміжком часу, єдиним чи схожим способом вчинення злочину за наявності однієї форми вини, однакових мотивів та загальної мети[246]. Тут вчений висунув такі ознаки продовжуваного злочин, як єдність протиправних актів, їх тісний зв’язок, єдину форму вини, мотив та мету. Як видно, головну роль він відводить суб’єктивному моменту.

Зазвичай під продовжуваним злочином у теорії кримінального права розуміють такий злочин, який складається із двох чи декількох суспільно небезпечних діянь, кожне з яких містить ознаки одного і того ж складу злочину[247].

Для вирішення питання відмежування повторності злочинів від продовжуваного злочину деякою мірою допомагає аналіз змісту слів «продовжити», «продовження» і «повторити», «повторяти», оскільки значення цих слів лежить в основі юридичних понять «продовжуваний злочин» і «повторний злочин». Як відомо, продовжити можна що-небудь почате, але не закінчене, наприклад, перервану роботу на обід. Однак, не можна продовжити закінчену лекцію, її можна лише повторити. Отже, «повторити», «повторяти», «повторність», слід розуміти як вчинення діяння знову, вдруге. Вживаючи слова «продовження», «продовжити», слід мати на увазі діяння, що не закінчене через мету, яку ставили на початку його вчинення.

В. Чернов вважає, що продовжуваний злочин з матеріально-правового змісту може бути передбачений самою конструкцією тієї чи іншої кримінально-правової норми або стає таким внаслідок оцінення всіх фактичних обставин вчиненого злочину[248]. Як ілюстрацію першого випадку можна віднести розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК України). Сам термін «розпусні дії» вже припускає множинність таких дій упродовж певного часу щодо невизначеного кола потерпілих і в різних формах. До другого випадку можна віднести хуліганство, коли між окремими епізодами хуліганських дій є невеликий часовий проміжок і вони об’єднані єдиним умислом.

З об’єктивної сторони продовжуваний злочин складається з неодноразово вчинених суспільно небезпечних діянь, кожне з яких містить ознаки одного і того ж складу злочину. Щоб визначити злочин продовжуваним, слід встановити тотожність між його діяннями. Аналогічність складу одного злочину з іншим свідчить про їхню внутрішню взаємозумовленість, глибокий внутрішній зв’язок. Якщо в ланцюжок юридично тотожних діянь вставити одне різнорідне, то воно порушить внутрішню єдність, підвищить ступінь суспільної небезпеки. Під продовжуваним злочином можна розуміти систему злочинної поведінки, а система, як відомо, є сукупністю взаємозв’язаних та аналогічних елементів, частин. Оскільки продовжувані злочини не можуть складати дії, які містять ознаки різних злочинів, то природною складовою частиною визначення продовжуваного злочину є тотожність дій. М. Становський вказує, що діяння у продовжуваному злочині мусить мати тотожний характер, всі епізоди поведінки особи повинні бути аналогічні і за формою (наприклад, крадіжка, привласнення), і за способом здійснення наміру. Наприклад, коли особа за одну ніч тричі потрапляла до одного кіоску з метою вилучення продуктів харчування, випливає висновок, що тотожні злочинні дії у кримінально-правовій практиці настають тоді, коли вони повністю збігаються за основними ознаками складу злочину та передбачені однією статтею або однією й тією ж частиною статті КК України[249].

А. М. Магомедов вважає, що в разі продовжуваного злочину слід говорити про юридично однакові (тотожні) діяння, тобто такі, які збігаються за своїми юридичними ознаками, хоча фактично можуть і різнитись[250].

Однак не всі вчені погоджуються з висуненням тотожності злочинних дій як обов'язкової ознаки продовжуваного злочину. У теорії кримінального права є думка, що продовжуваний злочин може складатися з однорідних, а не тільки тотожних діянь[251]. В. Чернов зазначає, що юридично тотожними злочинні діяння повинні бути навіть за їх фактичної неоднорідності[252]. В. Владіміров, Г. Кріволапов вважають, що продовжуваний злочин складається з неодноразових послідовно вчинених упродовж певного часу тотожних, однорідних злочинних актів, які іноді за своїми фактичними ознаками не збігаються[253].

Для правильного розуміння юридичних властивостей продовжуваного злочину необхідно встановити внутрішній зв'язок між окремими діяннями, які складають один злочин. Цей зв’язок виявляється в тому, що діяння є лише необхідним епізодом одного цілого. Взаємозв’язок і внутрішня єдність між окремими діяннями, з яких складається продовжуваний злочин проявляється у направленості кожного з них на один і той самий об’єкт посягання, у подібності способів вчинення, а також в однаковості злочинного наслідку, що настав. У певних випадках можуть збігатися предмет посягання та місце вчинення злочину. Наприклад, до ознак, що розмежовують повторність злочинів та продовжуваний злочин П. К. Кривошеїн відносить предмет і місце вчинення злочину[254]. С. А. Тарарухін вважає, що ці ознаки можуть бути не обов’язкові. Наприклад, продовжуваний злочин, що складається з низки епізодів при єдиному умислі спрямований на вчинення злочину в значному чи у великому розмірі, можливо з різних джерел одночасно[255]. Т. Е. Караєв вважає, що неодноразове розкрадання власності одним і тим способом, вчинене з одним умислом і з однією метою, хоча і з різних місць одного і того ж підприємства, установи чи організації, треба розглядати як продовжуваний злочин[256].

Окремі епізоди продовжуваного злочину не мають самостійного юридичного значення і можуть отримати правову оцінку лише в єдності з іншими злочинними епізодами. У теорії кримінального права було висловлено думку, що кожний з епізодів, які входять до продовжуваного злочину є повноцінним злочином, а не його частиною і продовжуваним злочином може бути будь-який злочин передбачений Кримінальним кодексом, якщо там не зазначено ознаки повторності[257]. Однак таку думку розкритикували. Як зазначив В. П. Малков, злочинні діяння, що складають продовжуваний злочин, не є самостійними, а є лише етапом у продовженні вже початого злочину. Такої думки дотримується Б. А. Курінов та інші вчені[258]. Вони вважають, що продовжуваний злочин може складатись зі суспільно небезпечних діянь, і з інших правопорушень, зокрема адміністративних, дисциплінарних.

В. О. Навроцький вважає, що продовжуваний злочин становить собою поєднання:

— діянь, кожне з яких є злочином, тобто за кожне з яких окремо особа підлягає кримінальній відповідальності;

— адміністративних проступків чи інших правопорушень;

— діянь, одні з яких є злочинами, а інші — незлочинними правопорушеннями[259].

У кримінальному законодавстві не визначено точної кількості діянь, якими можуть бути вчинені продовжувані злочини. Однак у деяких статтях Особливої частини КК законодавець дає вказівку на мінімальну кількість діянь, повторення яких утворює злочин. Наприклад, у ст. 434 КК України — «погане поводження з військовополоненими, яке мало місце неодноразово…».

Неодноразовість у кримінальному праві розуміють вчинення тотожного діяння два або більше разів. Неодноразовість — це сума двох і більше тотожних порушень закону, за які особа підлягає відповідальності як за одне ціле[260].

Для більшості учених практиків систематичність наявна за умови вчинення діянь тричі або більше разів[261]. Отже, злочини, ознакою яких є систематичність чи неодноразовість вчинення відповідних діянь, становлять собою різновид продовжуваних злочинів.

П. С. Матишевський вважає, що продовжуваний злочин — це складний одиничний злочин, який складається з дво- чи багаторазових діянь, кожне з яких окремо утворює самостійний склад злочину. Однак розбіжність продовжуваного злочину та повторності злочинів вчений вбачає у ступені суспільної небезпеки. На його думку, особа, яка багаторазовими діяннями реалізувала один умисел (продовжуваний злочин), представляє меншу суспільну небезпеку порівняно з особою, яка вчинила кожен злочин з новим умислом[262].

Слід погодитися з В. О. Навроцьким, який виділяє такі ознаки продовжуваного злочину:

— посягання спрямоване на один об’єкт. Підтвердженням цього є вчинення діянь щодо одного і того ж потерпілого чи характер предмета злочину;

— вчиняється кілька дій. Продовжуваний злочин вчиняється лише шляхом повторення актів активної поведінки, він неможливий через бездіяльність чи внаслідок поєднання дії та бездіяльності;

— дії тотожні, причому вимагається не фактична, а юридична тотожність — їх передбачено однією і тією ж статтею чи частиною статті Особливої частини КК. Наприклад, продовжуваний злочин може бути у випадку вилучення із чужого володіння і звернення на свою користь бойових припасів внаслідок кількох дій, які полягають у їх крадіжці, вимаганні, заволодінні шляхом шахрайства (ч. 1 ст. 262 КК України);

— між окремими епізодами, які в сукупності утворюють продовжуваний злочин, немає значного розриву у часі. Наявність більш-менш великого проміжку між окремими епізодами, як правило, вказує на те, що умисел винного виникає заново, нові дії не становлять собою продовження попередніх.

— умисел винного охоплює заподіяння шкоди в певному розмірі (завдати шкоду потерпілому, викрасти майно тієї чи іншої вартості). Звідси випливає, що продовжуваний злочин може бути вчинено лише з прямим умислом[263].

Т. Є. Караєв вважає, що немає достатніх причин виключати продовжуваний злочин із числа необережних суспільно небезпечних діянь. Необережний продовжуваний злочин складається із тотожних діянь, що охоплюються однією формою вини — необережністю і спричиняють шкоду чи створюють загрозу спричинення шкоди. У формі продовжуваного злочину може проявлятися, наприклад, забруднення моря і атмосферного повітря тощо[264].

Натомість на думку А. П. Козлова, у випадку забруднення навколишнього середовища продовжуваний злочин відсутній. Тут є повторність злочинів у вигляді систематичності, оскільки значний вихід газу чи отруєних відходів, що забруднюють навколишнє середовище, є самостійним злочином. Забруднення має правове значення лише після того, як воно виходить за межі санітарних норм. При цьому вже найменший вихід за межі певних норм є правопорушенням. Злочином є не будь-яке забруднення, а лише істотне порушення вказаних норм. Яке істотне забруднення навколишнього середовища слід визнати єдиним результатом: мінімальне чи максимальне? Відповідь може бути одна: будь-яке забруднення певною мірою є закінченим злочином в конкретних випадках, що свідчить про відсутність єдиного результату. Крім того, із досягненням злочинного результату продовжуваний злочин припиняється. Забруднення навколишнього середовища не припиняється ні за мінімального, ні за максимального забруднення (наприклад, знищення біологічного життя в якомусь озері). Забруднення триватиме доти, поки не знищено буде джерело забруднення. І це також свідчить, на думку А. П. Козлова, про неможливість продовжуваного злочину.

Особливості продовжуваного злочину, на переконання А. П. Козлова, полягають в тому:

— він є одиничним злочином із загальним результатом;

— продовжуваний злочин складається із низки окремих частин, як правило, із самостійним діянням і самостійним результатом кожна;

— кожна його частина є мінізлочином;

— від початку вчинення продовжуваного злочину умисел винного направлений на загальний результат;

— від початку вчинення продовжуваного злочину винний розуміє, що для досягнення загального результату йому потрібно вчинити декілька окремих мінізлочинів;

— крім умислу на загальний результат, у винного виникають окремі умисли на вчинення кожної частини продовжуваного злочину;

— умисел на загальний результат називається єдиним, оскільки він об’єднує в ціле всі умисли окремих частин;

— загальний результат є метою поведінки особи від початку вчинення продовжуваного злочину;

— ця мета є загальною, оскільки вона охоплює мету всіх окремо вчинених частин продовжуваного злочину;

— загальна мета в продовжуваному злочині повинна бути конкретизована за обсягом, розміром і т. д.[265].

Своєрідно до проблеми розмежування продовжуваного злочину та повторності злочинів підійшов А. М. Ораздурдиєв. До критеріїв, які співвідносять ці поняття він зараховує єдиний, гранично конкретизований об’єкт посягання, єдиний, чи-то однотипний спосіб, діяння та єдину форму вини[266]. А. М. Ораздурдиєв не розкриває змісту використовуваних понять. Однак проблема повторності та продовжуваного злочину не вичерпується лише цими ознаками.

В. П. Малков зазначив, що складність відмежування повторності злочинів від продовжуваного злочину полягає в тому, що за зовнішніми ознаками вони можуть збігатися. Проте у разі продовжуваного злочину між окремими актами злочинної поведінки є тісний зв’язок, який свідчить про те, що кожний новий злочинний епізод є своєрідним етапом, продовженням початого злочину[267]. П. К. Кривошеїн висловив думку, що між повторністю злочинів може бути не менший внутрішній зв’язок, ніж між епізодами продовжуваного злочину.

На переконання П. К. Кривошеїна, головна та принципова відмінність цих кримінально-правових понять полягає у ступені суспільної небезпеки злочинних діянь[268]. Якщо кожне із вчинених правопорушень, що складають продовжуваний злочин, не володіє ступенем суспільної небезпеки, то слід говорити про продовжуваний злочин. І навпаки, якщо правопорушення, взяті окремо, за ступенем суспільної небезпеки та за іншими ознаками злочину утворюють склад злочину, то слід говорити про повторність злочинів. Як зазначає П. К. Кривошеїн, щоб віднести злочин до продовжуваного цієї ознаки недостатньо. Потрібно встановити юридичну тотожність діянь, що утворюють продовжуваний злочин. Для повторності злочинів ця ознака не специфічна, оскільки повторність злочинів утворюють і тотожні, і однорідні та різнорідні злочини.

П. К. Кривошеїн також зазначає, що лише в сукупності ці ознаки дають можливість встановити співвідношення повторності злочинів та продовжуваного злочину. Відсутність хоча б однієї із них виключає продовжуваний злочин. Отже, П. К. Кривошеїн встановлює дві головні ознаки, які розмежовують ці поняття — це структура суспільно небезпечного діяння та ступінь суспільної небезпеки кожного з правопорушень, що утворюють продовжуваний злочин.

Продовжуваний злочин — це один злочин, який володіє всіма ознаками (суспільною небезпекою, протиправністю, караністю, виною) і елементами складу злочину (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона).

Слід підкреслити, що більш чітко розмежувати повторність злочинів та продовжуваний злочин можна за суб’єктивними ознаками, зокрема, направленістю умислу, характером злочинних намірів. У зв’язку з цим важливого значення набуває вирішення питання про те, чи були об’єднані вчинені діяння єдиною метою. При повторності злочинів така мета відсутня, а для продовжуваного злочину вона характерна. Ця мета зумовлена єдиним умислом, який охоплює всі епізоди продовжуваного злочину.

І. Клівер висловив думку, що особа, яка вчиняє продовжуваний злочин, не завжди конкретизує свій злочинний задум і нерідко діє з «неконкретизованим умислом», вчиняючи злочин до тих пір, поки це можливо[269]. Щодо ознак, які лежать в основі розмежування повторності злочинів та продовжуваного злочину, позиція І. Клівера не є новою. Він вважає, що головна відмінність цих понять полягає в суб’єктивній стороні складу злочину, а саме — в єдиному умислі та меті винної особи.

А. М. Ришелюк вважає, що обов’язковою і достатньою ознакою продовжуваного злочину є єдність наміру, бо без цього не можлива загальна мета. Він взагалі не включає термін «спільна мета» у поняття продовжуваного злочину. Натомість вказує на таку ознаку продовжуваного злочину, як єдиний злочинний результат, бо вважає, що загальна мета припускає знання суб’єктом кінцевого результату і прагнення його досягти двома або більше тотожними діяннями[270].

Пленум Верховного Суду України у Постанові від 6 листопада 2009 р. № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності»[271] роз’яснив, що неодноразове незаконне вилучення чужого майна чи заволодіння ним, що складається із тотожних діянь, які мають загальну мету та із самого початку охоплюються єдиним злочинним наміром на заволодіння конкретним майном, слід розглядати як один продовжуваний злочин.

У п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи»[272] зазначено, що зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом не може вважатися вчиненим повторно, якщо винна особа, діючи з єдиним злочинним наміром, без перерви або без значної перерви у часі, вчинила два чи більше насильницьких природних статевих актів або два чи більше актів насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом з однією й тією ж потерпілою особою, тобто за наявності ознак продовжуваного злочину.

Із постанов випливає, що продовжуваним злочином визнається неодноразове вчинення тотожних злочинних дій, які охоплюються одним єдиним умислом винного і у своїй сукупності становлять один злочин. Тобто головною ознакою продовжуваного злочину є єдність умислу для всіх вчинених дій. Повторне вчинення злочину, навпаки, характеризується тим, що кожний епізод (дія) вчиняється з новим умислом.

Проблема співвідношення та розмежування повторності злочинів та продовжуваного злочину часто виникає у справах про хабарництво. Одним продовжуваним злочином є одержання службовою особою хабара за виконання чи невиконання обумовлених дій. У таких випадках кваліфікувати суспільно небезпечне діяння як повторне вчинення злочину немає підстав. У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику в справах про хабарництво»[273] вказано, що одержання службовою особою в декілька прийомів одного хабара за виконання чи невиконання дій, обумовлених із тим, хто його дає, потрібно розглядати як продовжуваний злочин. Кваліфікувати такі дії за ознакою повторності не можна. Одночасне одержання посадовою особою хабара від кількох осіб кваліфікується як вчинене повторно, якщо хабар передається за вчинення різних дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а службова особа усвідомлює, що одержує хабар від кількох осіб. Отже, повторність одержання хабара — це не об’єднане єдиним умислом одержання кількох хабарів від однієї особи чи кількох осіб.

Зауважимо, що залежно від особливостей складу злочину кількість ознак продовжуваного злочину змінювалася. Так, Пленум Верховний Суд України доповнив ознаки продовжуваного злочину у разі зґвалтування тим, що злочинні діяння повинні відбуватися без значної перерви у часі. В іншому випадку, при одержанні одного хабара в декілька прийомів кількість ознак продовжуваного злочину зменшується. Як бачимо, Пленум Верховного Суду України неодноразово у своїх постановах давав характеристику продовжуваних злочинів, вказував на їх відмінність від злочинів повторних.

Отже, оскільки продовжуваний злочин має єдиний умисел, єдину мету для всіх діянь, що його утворюють, то він є одиничним злочином і кваліфікується за однією статтею Кримінального кодексу, не утворюючи повторності злочинів. Наявність ознак продовжуваного злочину, з точки зору кваліфікації діяння, означає, що воно розглядається як один злочин, а не як повторність злочинів. Сутність продовжуваного злочину полягає у визнанні юридичного значення за злочином загалом, а не за його окремими епізодами. Звідси випливають правила кваліфікації продовжуваних злочинів:

1. Кожний окремий епізод, з яких складається продовжуваний злочин, не підлягає самостійній кваліфікації — оцінюється весь злочин загалом.

2. Продовжуваний злочин виключає кваліфікацію скоєного як повторності, навіть за умови, що окремі епізоди є злочинами (за відсутності продовжуваного злочину підлягали б окремій кваліфікації).

3. Якщо відповідальність диференційовано з урахуванням заподіяних наслідків (сума викраденого, розмір хабара тощо), то вчинене кваліфікується за статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка передбачає заподіяння відповідної шкоди продовжуваним злочином.

4. Якщо продовжуваний злочин не доведено до кінця з причин, які не залежали від волі винного, то вчинене кваліфікують як замах на злочин, ознакою якого є наслідки, яких намагався досягнути винний у результаті вчинення усіх запланованих ним дій.

5. Дії співучасників, умисел яких передбачав участь у продовжуваному злочині (спрямованому на заподіяння певних наслідків), кваліфікують за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК. Дії співучасників, умисел яких охоплював їх участь лише в окремих епізодах продовжуваного злочину, кваліфікують за статтями (частинами статті) Особливої частини КК, які передбачають злочини, що утворюють відповідний продовжуваний злочин[274].

Отже, повторність злочинів та продовжуваний злочин за зовнішніми ознаками можуть збігатися. В обох випадках наявна сукупність протиправних актів, між якими є певний проміжок часу, вони можуть посягати на один і той самий об’єкт, вчинятися одним і тим способом, в одному і тому ж місці.

При повторності злочинів кожне із вчинених особою діянь характеризується власним суб’єктивним змістом і, відповідно, у поєднанні з іншими обставинами утворює окремий склад злочину. В межах продовжуваного злочину єдність умислу особи пов’язує кожне з вчинених нею діянь з іншими діяннями таким чином, що всі діяння стають компонентами єдиної діяльності особи. Іншими словами, умисел у продовжуваному злочині є спільним щодо всіх злочинних діянь, а при повторності злочинів особа вчиняє наступний злочин з новим умислом. Саме у встановленні умислу проявляється складність: є він єдиним для всіх вчинених діянь чи кожне з них вчинено із самостійним умислом.

У ч. 2 ст. 32 КК України зазначено, що повторність відсутня при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром. Тут слід зауважити, що під виявленням наміру розуміється зовнішній прояв тим чи іншим способом (усно, письмово, шляхом конкретних дій тощо) наміру особи вчинити злочин, але без реальних дій, спрямованих на реалізацію цього наміру. Єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину, в якому однією із обов'язкових ознак є суспільно-небезпечне діяння. Тому, відповідно, все, що не виражене у діянні знаходиться поза сферою кримінально-правового регулювання і не може підлягати кримінальній відповідальності.

Оскільки у кодексі передбачено визначення умислу і для збереження єдності термінології доцільно слова «злочинний намір» замінити «умислом», виклавши положення ч. 2 ст. 32 КК України так: «При вчиненні декількох тотожних діянь, об'єднаних єдиним умислом, має місце одиничний продовжуваний злочин».