1.3.2. Кримінальна відповідальність – головний засіб спеціальної протидії злочинності

1.3.2. Кримінальна відповідальність – головний засіб спеціальної протидії злочинності

Правове реагування на факт вчинення злочинного діяння спрямовується на суб’єкта його вчинення передусім у виді кримінальної відповідальності. Деякі інші засоби, такі як: примусові засоби медичного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності тощо застосовуються у виняткових випадках, тому відіграють поки що другорядну роль у процесі реагування на вчинення злочинних діянь. Це дає підстави вважати нині кримінальну відповідальність головним засобом реагування на вчинення злочину, а оскільки реагування є переважаючим напрямом спеціальної протидії злочинності – кримінальну відповідальність можна назвати головним засобом спеціальної протидії злочинності.

При цьому потрібно зауважити, що останнім часом поширюється так зване відновне правосуддя, основою якого є примирення учасників кримінально-правового конфлікту, що може зумовити в окремих випадках відмову від застосування кримінальної відповідальності. У людській свідомості вчинення злочину традиційно асоціюється з покаранням злочинця. В юриспруденції це втілилося в принципі невідворотності покарання. Але поряд з покаранням людська спільнота завжди вдавалася й до іншої реакції на вчинений злочин – примирення злочинця з потерпілим. Відповідно в суспільстві завжди існували два типи правосуддя: каральне (репресивне) та відновне (примирне).

Співвідношення зазначених типів правосуддя в практиці того чи іншого суспільно-державного устрою залежить від низки обставин, у тому числі від визначення сутності самого злочину. Якщо до злочину ставляться як до суспільно-небезпечного діяння, застосовують каральне правосуддя. У разі коли злочин розглядається переважно як конфлікт між злочинцем та потерпілим, цей конфлікт намагаються розв’язати шляхом примирення його учасників.

Поступово людство усвідомлює неефективність карального правосуддя, і дедалі частіше постає питання про розширення сфери відновного правосуддя. В другій половині ХХ століття поширюється його запровадження в Австралії та Новій Зеландії, а згодом – у Західній Європі: спочатку в Бельгії, потім – у Швейцарії та інших державах. На сьогодні воно застосовується в США та країнах Південної Америки, проникаючи на африканський континент, починаючи з Південно-Африканської Республіки.

В Україні до цієї ідеї спочатку виник громадський інтерес, а вже потім – науковий. Завдяки діяльності громадських організацій, передусім Українського центру порозуміння, та їх взаємодії з науковими установами, зацікавилися відновною моделлю правосуддя судова система України та прокуратура. Надалі ідею впровадження відновного правосуддя підтримали і на найвищому державному рівні. У Концепції реформування кримінальної юстиції, затвердженої Президентом України у квітні 2008 року, запровадження відновного правосуддя було визнано одним із завдань реформування системи кримінальної юстиції.

І це невипадково, адже позитивні наслідки відновного правосуддя у порівнянні з репресивним очевидні. В системі останнього суб’єкти кримінального конфлікту не відчувають себе повноцінними суб’єктами права: один з них визнається потерпілим, інший – злочинцем, а держава бере на себе функцію господаря конфлікту, до якого вона найчастіше не має безпосереднього стосунку. За таких умов правопорушник замість того, щоб добровільно взяти на себе відповідальність за спричинене зло, сам відчуває себе жертвою обставин, а це спонукає його до того, щоб у будь-який спосіб уникнути відповідальності.

Потерпілий за таких умов злиться на свого кривдника та сповнений почуттям помсти. Зрештою, якщо злочинця й буде покарано, соціальний мир навряд чи настане. Інша річ, коли під час примирення потерпілого зі злочинцем останній визнає себе винним, вибачиться за спричинене зло, швидко та повною мірою відшкодовує завдану шкоду, а потерпілий пробачить йому та вгамує в собі помсту.

Отже, перевагами відновного правосуддя для потерпілого є можливість безпосередньо впливати на вирішення конфлікту та на процес відшкодування завданої йому шкоди, набагато швидше одержати це відшкодування у порівнянні з можливостями карального правосуддя, за результатами якого очікування такого відшкодування триває роками, а найчастіше – взагалі марне.

Важливою перевагою відновного правосуддя є зняття емоційної напруги між учасниками кримінального конфлікту під час примирення, можливість бути почутими, настає відчуття вирішеності конфлікту.

Позитивним для правопорушника є те, що він у процесі примирення відновлює самоповагу, набуває впевненості, реалізує потребу вибачитися, притаманну людям. Він також отримує шанс уникнути ізоляції від суспільства, позбутися тавра злочинця. В процесі відновного правосуддя злочинець не просто підозрюваний або підсудний. Він є особою, яка реально впливає на процес вирішення конфлікту. Це дає йому змогу адекватно усвідомити причини свого вчинку та умови, що сприяли його вчиненню, а також здійснити кроки щодо недопущення подібного у майбутньому.

Головною проблемою щодо запровадження відновного правосуддя в Україні є відставання національного законодавства від ідеї широкого його застосування та недостатність науково обґрунтованих рекомендацій щодо цього. До кримінального та кримінально-процесуального законодавства України внесено деякі положення, що дають змогу врахувати факт примирення сторін кримінального конфлікту. Наприклад, закон надає можливість звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила нетяжкий злочин та примирилася з потерпілим, але процедура такого звільнення невиправдано ускладнена, тому занадто тривала в часі. Відповідно до чинного законодавства звільнити від кримінальної відповідальності особу може лише суд. Однак для цього потрібно чимало часу на підготовку матеріалів справи органами досудового слідства та прокуратури. Раціональних аргументів на користь абсолютизації такого порядку звільнення немає. Історичний вітчизняний, а також зарубіжний досвід свідчить про протилежне. Згідно з Кримінальним кодексом України 1960 року звільнити від кримінальної відповідальності особу за означених вище обставин міг і прокурор. Подібну практику застосовують у деяких європейських країнах, наприклад, у Швейцарії. Не закликаючи повернутися до такої практики звільнення, ми впевнені у необхідності її спрощення та прискорення, адже сьогодні звільнення від відповідальності одного з учасників кримінального конфлікту затягується на багато місяців, змушуючи сторони конфлікту переважно пасивно очікувати результатів його розв’язання судом.

Великі сподівання на вирішення цього та багатьох інших проблем, що постають на шляху впровадження стандартів відновного правосуддя на теренах України, громадськість покладає на реформу вітчизняної кримінальної юстиції.

У сучасному механізмі регулювання кримінально-правових відносин превалює каральний (репресивний) метод. Це певною мірою обмежує властиві кримінальному праву можливості впливу на життєдіяльність суспільства, не забезпечує розумного балансу при визначенні засобів кримінально-правового реагування на злочинні прояви. Успішне виконання завдань кримінально-правової охорони особистості, суспільства та держави забезпечує не лише застосування покарання, а й іноді повну відмову від покарання та інших форм кримінальної відповідальності. В нинішніх умовах реалізація принципу невідворотності покарання зазнає раціональної модифікації. До механізму кримінально-правового регулювання дедалі частіше залучають засоби, засновані не на покаранні, а на заохоченні (стимулюванні) позитивної постзлочинної поведінки. Причому сфера їх застосування розширюється, що є об’єктивним процесом, зумовленим не лише складністю та неоднорідністю предмета такого регулювання, а й гуманізацією суспільного життя.

Заохочення позитивної поведінки виявляється у різних аспектах кримінально-правового регулювання. Одним із них є звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим. Відповідно до ст. 46 Кримінального кодексу України 2001 року (КК України) особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Ця невідома попередньому КК України норма є відображенням відновного правосуддя як альтернатива каральному. Поява у чинному КК України вказаної норми переважно оцінюється як позитивне рішення, завдяки якому потерпілий має можливість більш оперативно і повно відновити свої права та інтереси, порушені суспільно небезпечним діянням. Щоправда, є й супротивники ідеї звільнення від кримінальної відповідальності як такої, що не відповідає принципу невідворотності покарання за вчинений злочин. Проте, як відомо, у правовій сфері не існує вічних принципів. Вони змінюються разом із зміною соціальних умов життєдіяльності людей. Прийшов час переглянути й принцип невідворотності покарання, та й самої відповідальності. Його замінює більш гуманний та гнучкий принцип невідворотності кримінально-правової реакції на вчинення злочинного діяння.

У теорії кримінального права залишається без відповіді багато питань кримінально-правового змісту цієї проблеми. Зокрема, потребує обґрунтування можливість прояву примирення з потерпілим не лише як підстави звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності, а й в інших сферах кримінально-правового регулювання, адже від примирення може залежати призначення справедливого покарання, звільнення від покарання і навіть звільнення від відбування призначеного покарання.

Незважаючи на зазначені переваги відновного правосуддя, основою якого є відмова від застосування кримінальної відповідальності, головним засобом спеціальної протидії злочинності залишається і в осяжному майбутньому лишатиметься саме кримінальна відповідальність як традиційний засіб кримінально-правового впливу на суспільні процеси.

Рекомендована література для самостійної роботи:

1.  Давыденко Л.М. Противодействие преступности: теория, практика, проблемы: моногр. / Л.М. Давыденко, А.А. Бандурка. – Х.: Изд-во Национального университета внутренних дел, 2005. – 302 с.

2.  Дуюнов В.К. Уголовно-правовое воздействие: теория и практика: моногр. / В.К. Дуюнов. – М.: Научная книга, 2003. – 520 с.

3.  Козаченко О.В. Кримінально-правові заходи: культурно-антропологічний вимір: моногр. / О.В. Козаченко. – Миколаїв: Іліон, 2011. – 504 с.

4.  Костенко О.М. Культура і закон у протидії злу: моногр. / О.М. Костенко. – К.: Атіка, 2008. – 352 с.

5. Кропачев Н.М. Уголовно-правовое регулирование: механизм и система: моногр. / Н.М. Кропачев. – СПб: Санкт-Петербургский гос. ун-т, 1999. – 262 с.

6.  Куц В.М. Загальна характеристика механізму протидії злочинності та його понятійного апарату. Актуальні проблеми кримінального права та кримінології: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції / В.М. Куц // Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка. – Донецьк, 2009. – С. 12–152.

7.  Куц В.М. Кримінальне правопорушення: відродження забутого поняття / В.М. Куц // Наше право. – 2012. – № 5. – С. 117–121.

8. Куц В.М. Корегування призначеного покарання / В.М. Куц // Вісник прокуратури. – 2012. – № 12. – С. 59–66.

9. Куц В.М. Впровадження кримінального проступку та кримінальної відповідальності юридичних осіб – важливі напрями розвитку кримінального права України / В.М. Куц // Тези міжнародної науково-практичній конференції «Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність».­ – Х.: НУ «ЮАУ ім. Ярослава Мудрого», 2012. – С. 192–195.

10. Митрофанов І. І. Теоретичні проблеми механізму реалізації кримінальної відповідальності: моногр. / І.І. Митрофанов. – Кременчук: Видавництво ПП Щербатих О.В., 2010. – 520 с.

Запитання для самоконтролю:

1. Які ознаки загального теоретичного визначення правопорушення не доцільно включати до визначення кримінального правопорушення?

2. Які види кримінальних правопорушень можна виокремити за таким критерієм, як можливість чи неможливість застосування щодо їх суб’єктів кримінальної відповідальності?

3. Які ознаки характеризують злочин?

4. Які з ознак злочину не включено до його законодавчого визначення?

5. Чи існує об’єктивна потреба у виокремленні кримінальних проступків?

6. Який спосіб законодавчого закріплення кримінальних проступків був би найбільш доцільним?

7. Чи доцільно змінити законодавчу класифікацію злочинів у зв’язку з виокремленням кримінальних проступків (ст.12 КК України)?

8. Який механізм протидії кримінальним правопорушенням існує в Україні?

9. Яке місце в механізмі протидії кримінальним правопорушенням посідає кримінальна відповідальність?