5.2.5. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

5.2.5. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

Досягнення цілей кари і виправлення особи, яка вчинила злочин, загального і спеціального попередження іноді стає або взагалі неможливим (наприклад, унаслідок закінчення тривалого строку після вчинення злочину), або зайвим. Тому недоцільним є і притягнення особи до кримінальної відповідальності, адже зникає чи істотно зменшується суспільна небезпечність особи, яка вчинила злочин. До того ж, можуть бути втрачені речові та інші докази у справі.

Унаслідок цього у ст. 49 КК України встановлено строки давності, тобто строки, після закінчення яких особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставою обов’язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Існують такі строки давності:

– два роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

– три роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

– п’ять років з дня вчинення злочину середньої тяжкості;

– десять років з дня вчинення тяжкого злочину;

– п’ятнадцять років з дня вчинення особливо тяжкого злочину.

Для правильного обчислення цих строків потрібно визначити початковий та кінцевий моменти їх закінчення.

Початковим моментом спливу строків давності є день, коли злочин закінчено (завершено). Іноді визначення цього моменту утруднено, проте наука і практика виробили щодо цього певні рекомендації. Так, закінчення строку давності для злочинів із матеріальним та формальним складами починається з дня завершення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальним законом. Строк давності щодо триваючих злочинів обчислюється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з’явлення особи із зізнанням, затримання тощо), а щодо продовжуваних злочинів – з дня вчинення останнього діяння з тих, що утворюють продовжуваний злочин.

Початком обчислення строків давності при незакінченому злочині слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не було доведено до кінця з інших причин, що не залежать від волі зловмисника. При співучасті початковим вважається день, в який було завершено ту роль, яку виконував конкретний співучасник.

У ч. 1 ст. 49 КК України встановлено кінцевий момент обчислення строків давності – ним є день набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до процесуального законодавства обвинувальний вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено. У разі подачі апеляції, касаційної скарги, якщо його не скасовано, вирок набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено КПК. Отже, якщо зазначені в ч. 1 ст. 49 КК України строки закінчилися до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчинила даний злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

Сприятливе закінчення строків давності можливе лише у разі додержання особою, яка вчинила злочин, двох умов: 1) така особа протягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49 КК України, не повинна переховуватися від слідства та суду; 2) не вчинити нового середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Якщо особа, яка вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч. 2 ст. 49 КК України перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Але в будь-якому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення нею злочину минуло п’ятнадцять років (недиференційований строк) і давність не було перервано вчиненням нового злочину.

Переховування від слідства або суду – це вчинення особою дій, що свідчать про її прагнення уникнути кримінальної відповідальності (наприклад, зміна місця проживання, нез’явлення без поважних причин до слідчого або суду тощо). Однак при цьому особа має бути відома органам слідства або суду, які повинні вести розшук злочинця, який переховується. Зазвичай це відбувається після винесення постанови про притягнення конкретної особи як обвинуваченого та оголошення її розшуку чи обрання запобіжного заходу.

Зупинення давності означає, що час, який минув з дня вчинення злочину до дня, коли особа стала переховуватися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує свій перебіг (а не починається спочатку) із дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. З’явлення із зізнанням – це добровільне особисте з’явлення особи, яка переховується від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховування від слідства та суду. Затримання – це захід процесуального примусу, відповідно до якого особу на короткий строк поміщають до приміщення для утримання затриманих і в такий спосіб позбавляють волі.

Особа, яка вчинила злочин і переховується від слідства або суду, не може все життя перебувати під постійним страхом того, що в будь-який час, хоч скільки б його минуло з дня вчинення злочину, вона може бути за нього притягнута до кримінальної відповідальності. Тому в частинах 2 та 3 ст. 49 КК України передбачено, що особа, яка переховується від слідства або суду, в будь-якому разі звільняється від кримінальної відповідальності, якщо: 1) з дня вчинення злочину минуло не менше п’ятнадцяти років і 2) давність не було перервано вчиненням нового злочину – середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.

Якщо до закінчення зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 49 КК України строків особа вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, то відповідно до ч. 3 ст. 49 КК України перебіг давності переривається. Переривання давності означає, що час, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає своє значення. Він визнається юридично незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину.

Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочин невеликої тяжкості, то перебіг давності за перший злочин не переривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає спливати строк давності щодо нового злочину невеликої тяжкості з дня його вчинення.

Додержання умов, передбачених у частинах 1–3 ст. 49 КК України, зазвичай є підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Проте це правило містить два винятки: один факультативний, а другий обов’язковий.

Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчинення особливо тяжкого злочину, за який законом передбачено довічне позбавлення волі, минув п’ятнадцятирічний строк давності, то питання про застосування давності розглядає суд, у якого є два варіанти його вирішення: 1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин або 2) не застосовувати давність, у зв’язку з чим постановити обвинувальний вирок, а також призначити винному покарання. При цьому, якщо суд переконається, що винний усе таки заслуговує на довічне позбавлення волі, він не може його призначити (ч. 4 ст. 49 КК України), а заміняє його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті КК України, за якою кваліфіковано злочин.

Обов’язковий виняток із загального правила про застосування строків давності полягає в тому, що давність не застосовується до осіб, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства (планування, підготовка, розв’язання і ведення агресивної війни, порушення законів і звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид). Це положення відповідає міжнародним зобов’язанням України, яка 25 березня 1969 року ратифікувала Конвенцію ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», згідно з якою строки давності не застосовуються до воєнних злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 року має для України обов’язкову силу. Законом України від 6 березня 2008 року ратифіковано Європейську Конвенцію 1974 року про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів. Відповідно до ст. 9 Конституції України положення міжнародних договорів є частиною національного законодавства України.