Тема 3. Галицько-Волинське князівство та його право
Тема 3. Галицько-Волинське князівство та його право
Утворення й розвиток Галицько-Волинської держави
Як зазначалося вище, період роздробленості й розпаду Київської держави був закономірно обумовлений розвитком феодального виробництва і феодальних відносин. Подальшому розвитку українського державотворення значною мірою сприяло створення на заході сучасної України могутнього державно-політичного центру - Галицько-Волинського князівства. Воно виникло у 1199р. завдяки об’єднанню Волинським князем Романом Мстиславовичем двох великих і могутніх князівств - Володимиро-Волинського та Галицького, які наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст. відокремилися від Київської держави. Однак цьому єднанню передував процес їхнього становлення й самостійного розвитку в складних суперницьких стосунках між собою. М. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Центром нової держави могла стати саме Волинь - як за своїм становищем, так і за могутністю, однак Роман переніс центр у прикордонну Галичину, що в подальшому мало наслідком посилення втручання в долю цієї держави іноземців - угорців та поляків.
За шість років князювання Романа Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. У внутрішній політиці, спираючись на дрібне та середнє боярство й городян, Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, підпорядкувавши свавільну галицьку боярську верхівку. Проводячи активну зовнішню політику, Роман поширював свій вплив на схід і у 1203 р. оволодів Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, руські князівства. У Галицько-Волинському літописі його вперше серед південноруських князів названо «царем на Русі», «самодержцем». Удалими були й військові походи Романа проти половців, завдяки чому, як згадується у візантійських літописах, було врятовано Візантійську імперію. Раптова смерть Романа в 1205 р. у бою з поляками призвела до нових феодальних чвар, міжусобиць і війн, які знесилили й спустошили цей регіон.
Свого розквіту Галицько-Волинське князівство досягло за князя Данила Галицького (1238-1264), коли воно охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державницькі й культурні традиції. Після загибелі свого батька князя Романа малолітній Данило з матір’ю та братом Васильком, рятуючись від бояр, перебував при дворі угорського короля. Пізніше він утвердився на Волині й за підтримки феодалів зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а наступного року - й Києвом.
Під час монголо-татарської навали, щоб зберегти владу й князівство, визнав себе васалом хана, взявши обов’язок сплачувати данину і надавати у розпорядження орди своє військо.
Влада Данила значно зросла після перемоги його війська над коаліцією Угорщини, поляків та галицьких бояр у 1245 р. під Ярославом (тепер місто у Польщі). Узявши собі Галичину, Данило віддав братові Васильку Волинь. Попри такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як єдине ціле під зверхністю старшого князя Данила.
Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило був викликаний до столиці орди Сараю, де, визнавши зверхність хана, отримав ярлик на князювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів уберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виключні повноваження, що раніше належали київським князям.
Однак головним для галицько-волинського князя було підготуватися до боротьби з татаро-монгольським ярмом. Про це свідчить інтенсивне будівництво мурованих фортець і потужних замків у Бересті, Столп’ї, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам’янці-Подільському, укріплень
Луцька, Данилова, Львова, Володимира та ін. Готуючись до подальшої боротьби із Золотою Ордою, Данило нормалізує стосунки з Польщею й Угорщиною. Намагаючись знайти союзників серед західноєвропейських країн, Данило звернувся до Папи Римського з пропозицією щодо хрестового походу проти монголо-татар. При цьому князь погодився на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму, прийнявши у 1253 р. від Папи королівську корону (коронував його у Дорогичині на Бузі посланець Папи). Проте надії на допомогу Західної Європи реалізувати не вдалося, і Данило розірвав контакти з Римом. У 1254 р. він самостійно розпочав визвольний похід на Київ, скориставшись тим, що основні сили монголо-татар були далеко на сході. Але йому не вдалося здійснити свій задум. Платою за невдачу стало вторгнення у 1259 р. великого монголо-татарського війська у Галичину й Волинь. Данило Галицький змушений був знову визнати зверхність монголо-татар і на їх вимогу зруйнувати власні оборонні укріплення та фортифікаційні споруди.
У 1264 р. князь Данило Галицький помер.
За наступників князя Данила внаслідок посилення феодальних міжусобиць і чвар та спустошливих нападів монголо-татар починається занепад Галицько-Волинсього князівства. Хоча на деякий час їм вдавалося зберігати державу й навіть розширювати території. Так, син Данила Лев приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття, де проживало українське населення. В середині XIV ст., після смерті останнього галицько-волинського князя Болеслава Юрія ІІ, який в 1340 р. був отруєний боярами, польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Основна частина Волині й Берестейська земля опинилися під владою Литовської держави.