Джерела та риси права
Джерела та риси права
На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки ці землі стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними чинними джерелами права деякий час були звичаєве давньоруське право та Руська правда. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, змушені були дотримуватися «старовини» й «давності» при вирішенні справ, посилаючись на ці джерела.
Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у формі Привілейних грамот (привілеїв), щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше - станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р., передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській - 1494, 1507, 1529 рр., Волинській - 1501, 1509 рр.
Важливими пам’ятками законодавства достатутової доби були Земські уставні грамоти. Серед них: Галицькій землі (1456 р.); Дорогочинській землі (1516 р.); Луцькій землі (1424 р.); Волинській землі (1501, 1509 рр.); Київській землі (1507, 1529 рр.). На відміну від привілеїв, що таки «заводили новину», вони підтверджували давні права українських земель. В них міститься чимало норм цивільного, кримінального й процесуального права попередньої доби, у тому числі й для доменіальних судів.
Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Прусським орденами, Московським князівством. Для українських земель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1401, 1413, 1569 років.
Першим збірником, який уніфікував чинне законодавство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністративну практику був Судебник Великого князя Казимира IV, ухвалений на провінційному сеймі у Вільно у 1468 р. Він запозичив ряд правових положень із Руської правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив переважно норми кримінального права та процесу, маєткового права, які захищали насамперед феодальну власність. Щоправда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств населення перед законом. Розрізняється велика і мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником, суб’єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).
Судебник Казимира не міг задовольнити дедалі більшої потреби у повній збірці законів Литовсько-Руської держави. Серед основних причин кодифікації були вимоги шляхти щодо законодавчого визначення шляхетських прав та привілеїв.
Значно ширшою й ґрунтовнішою кодифікацією став Перший Литовський статут 1529 р., затверджений вальним сеймом під титулом: «Статут Вел. Кн. Литовського». Структурно він складався з 13 розділів і 264 артикулів. Статут містив норми державного й адміністративного права (про верховну владу та її стосунки з населенням, про «земську оборону», тобто організацію війська, про суддів та суди). Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним критерієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих випадках шляхетство підтверджувалося за показаннями свідків - шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново шляхетство надавалося рішенням господаря (правителя держави). Гарантувалося право шляхетського землеволодіння, яке не можна було відібрати без вини. Привілейований статус шляхти визначався також у судочинстві. За Статутом не дозволялося карати шляхту «безправно», тобто, без публічного судового процесу. Якщо шляхтич обвинувачувався у злочині, він міг «очиститися» присягою. Водночас Статут забезпечував деякі права селян, в тому числі право на землю.
Більшість розділів врегульовувала окремі інститути цивільного, сімейного, кримінального й процесуального права.
Статут 1529 р. (його ще називали «Старий») насамперед захищав інтереси і привілеї великих феодалів-магнатів. Тому шляхта наполягала на його «поправі». У роки Лівонської війни Великий князь і магнати були змушені створити комісію для перегляду статуту. Отже, Другий Литовський Статут 1566р. був прийнятий сеймом на вимоги шляхти. Система Статуту, що містив 14 розділів і 367 артикулів, нагадує попередній, але було значно розширено розділи про шляхетські права. По суті він оформив «шляхтизацію» суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закріплювалися нові соціально -політичні реалії: представництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширювались права шляхти розпоряджатися підданими селянами. У Статуті 1566 р. досконаліше систематизовано норми державного, приватного, кримінального, процесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підкоморських судів.
Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під тиском переважно волинської шляхти, його називали ще й Волинським. Перший і Другий статути були написані староруською мовою. З оригіналів переписувалося багато копій, тому збереглося чимало списків, в яких трапляються розбіжності.
Вдосконалення статутів тривало. Нарешті 1588 р. з’явився Третій Литовський статут, який являв собою взірець законодавства і майже три століття діяв на українських землях. Він був прийнятий уже за часів Речі Посполитої (докладніше про це - у наступній темі).
Слідом за Польщею і через неї відбувалася рецепція німецького права. Вона здійснювалася не у формі окремих привілеїв лише німецьким колоністам, а партикулярно - як дозвіл Великого князя Литовського на переведення міст на магдебурзьке право. Як збірники норм цього права використовувались приватні переклади магдебурзьких кодексів на латинську або польську мови та компілятивні підручники магдебурзького права.
У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей, хоча самого поділу права на галузі ще не було.
Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там, зокрема, представлені положення, в яких розкриваються повноваження господаря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов’язки громадян. Принципове значення має положення про рівність осіб вільних станів перед законом: «Всіх у Великому князівстві Литовському одним правом судити мають» (Ст. 9). Зазначимо, що державне право Литовського князівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українських підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних судах.
Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді помістя (пожалування князя з умовою несення служби) - тимчасово чи довічно. Право власності на землю у володільця помістя було неповним, без права розпорядження. Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.
Характерним правовим явищем в аспекті права власності на землю був інститут застави. Крім нерухомостей, за Литовськими Статутами об’єктами застави були й рухомі речі, зокрема, коні й худоба. Спочатку відома форма застави, коли кредитор одержував заставлену річ не лише у своє користування і розпорядження, а й у повну власність до моменту викупу застави боржником. Пізніше виникла інша форма застави, яка полегшила становище боржника. За неї заставлена річ лишалася власністю боржника, а на кредитора переходило тільки право користування і володіння. На українських землях набула розповсюдження також застава «на урок» (протягом не тільки одного заставного строку, а кількох, аж до викупу майна нащадками), за якою заставне право кредитора ніколи не переходило у право власності. На відміну від західноєвропейського чи московського права у такий спосіб забезпечувалося збереження родових маєтків.
Розвинулося сервітутне право - право користування чужими речами - лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцеві будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, господар двору має повідомити про це владу. Якщо він протримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.
На ґрунті звільнення частини станів від залежності та на основі індивідуалізації матеріальних і особистих прав набувало розгалуження зобов’язальне право. Розвиток індивідуального права власності залучив до кола суб’єктів договору купівлі-продажу представників усіх станів. Куплені чи набуті іншим способом землеволодіння, крім родових маєтків, як і наділи вільних селян, могли бути об’єктом продажу.
Деяких змін зазнав інститут позики. Законодавець вимагав письмової форми позики на суму понад 10 кіп грошей. У випадку смерті кредитора боржник мав повернути позику спадкоємцям. Договір особистого найму змодифікувався в бік збереження особистої свободи найнятого. Він вже не веде до рабства, як у попередню добу. За статутами вільна людина не може бути віддана у вічну неволю, неволя замінюється «вислугованням» за суму «рубль грошей на каждий год мужику, а жонці - копу грошей». Широко застосовуються договори найму або оренди, поклажі, поруки, дарування.
Договори укладалися, переважно, в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися застава, присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення.
Зобов’язання також виникали за законом, внаслідок правопорушення. В основі таких зобов’язань були вина, матеріальна шкода і втрата. У таких випадках Литовський Статут передбачав «нав’язки», залежно від станової належності винного.
Спадкування відбувалося за законом чи за заповітом. Закон давав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правнукам. Дочки при синах діставали у спадок за законом тільки чвертину батьківського маєтку, з якої їм видавався посаг (придане). При спадкуванні ж материнського майна сини не мали пріоритету. За відсутності прямих нащадків майно переходило до братів чи інших родичів.
За заповітом рухоме майно і набута самим заповідачем нерухомість могли передаватися й стороннім особам. Коли ж предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки, заповідач був зв’язаний колом законних спадкоємців. Заповідач мав складати заповіт у «добрій пам’яті й розумі»; за цих умов волю свою він мав право змінювати кілька разів. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. Цього права були позбавлені невільники й полонені, «виволанці», божевільні, ченці й черниці та неповнолітні діти. Умовою отримання спадщини за заповітом була наявність правоздатності, тому невільники й челядь, не здобувши наперед волі, не могли успадковувати. Закон визначав особливості спадкування рухомого майна панських слуг і залежних селян. Дві третини його обов’язково мало переходити їхнім дітям, «для несення служби з землі, на якій вони сиділи». Решту, одну третину, селянин чи слуга мав право заповідати на власний розсуд. Вільним селянам дозволялося розпоряджатися усім складом рухомого майна.
Шлюбно-сімейне право в цьому періоді значно розвинулося. В тогочасному законодавстві - це найдосконаліше врегульований розділ цивільно-правових відносин. Хоча, у своїй основі, воно мало норми, що склалися в Київській Русі. Багатоженство і поліандрія під страхом смертної кари остаточно поступається місцем моногамії. Більш визнаваним елементом шлюбу стає вінчання. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків - 18. Не втрачаючи свого значення «таїнства», шлюб набуває все більших ознак правового договору. Про це, зокрема, свідчить принцип матеріальної гарантії шлюбу, втіленням якого є договір щодо посагу (приданого) нареченої та вено (частини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлювалась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вартості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При розлученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.
Розлучення відбувалося за рішенням церковного суду. На відміну від періоду Руської правди, поняття незаконнонароджених дітей поширювалося не лише на дітей від наложниць-рабинь, ай на позашлюбних. Шлюбне право чітко розрізняло станову належність населення. Так, вдова- шляхтянка, що виходила заміж за нешляхтича, втрачала всі шляхетські маєтки.
Під впливом магдебурзького права досить широко розвинувся й інститут опіки.
У кримінальному праві дедалі більше відображена станова нерівність суспільства. Це проявляється у посиленні, передусім, відповідальності за злочини для нижчих станів і зменшенні відповідальності - за злочини шляхти. Великокняжі урядовці та особи вищих станів користуються посиленою правовою охороною. На шляхетському стані обмежується захист честі й свободи. За західноєвропейським зразком кримінальне право ґрунтується на доктрині превенції злочину, що в основі своїй містить залякування як злочинця (спеціальна превенція), так і усього населення (генеральна превенція) перед вчиненням злочину.
Як і в Київській державі, у Литві спочатку не було поняття злочину. Існували «образи» чи «обіди». Пізніше розуміння злочину змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з’явилися терміни «злодійство», «бой», «кґвалт», «грабіж» та ін. Отже, спочатку панівний приватно-правовий елемент поступається перед дедалі сильнішим поглядом на злочин як на порушення правопорядку.
Суб’єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наставала за Судебником Казимира з 7-літнього, а за Другим статутом - з 14-літнього віку. Злочинець вважався винуватим, коли він усвідомлював протиправність діяння і мав волю його вчинити. Чітко розрізняється співучасть у вчиненні злочину на головних злочинців, учасників злочину, помічників і підмовників. Об’єктами злочину могли бути усі особи, крім тих, що перебували поза правом, яких можна було безкарно вбивати.
Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів.
До категорії найтяжчих були віднесені злочини проти держави (повстання, втеча до ворога, зрада, передача ворогам фортеці, замах на урядовців, передусім суддів, звільнення в’язнів тощо). Найтяжчим вважався раніше невідомий злочин образи маєстату (змова проти володаря, його життя та здоров’я; намагання усунути Великого князя з престолу або зайняти його місце після смерті). За зневагу маєстату вважалась критика великокнязівських розпоряджень, вироків, невідповідна поведінка при дворі тощо. До категорії найтяжчих належали також злочини військові (втеча з поля бою, продаж і вивіз до ворожих країн зброї тощо), службові (підробка та використання підроблених документів, печаток князя, фальшивомонетництво тощо). Обов’язковою карою за ці злочини була страта.
Серед злочинів проти релігії виокремлюються перемова християн до іншої віри, єресі тощо; проти родини - двоєженство, кровозмішення, викрадення жінки, побиття батьків тощо; проти моралі - зґвалтування, проституція, позашлюбні статеві зносини тощо. Під впливом церкви за ці злочини винуваті засуджувалися здебільшого до смертної кари.
З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство («мужебойство»), яке поділялося на навмисне чи з необережності. Навмисне вбивство могло набирати форми тяжкого, звичайного і легкого. Як тяжкі кваліфікувалися вбивства підступом або з використанням вбивцею близьких зв’язків із жертвою. Легкі наближалися до вбивств з необережності, хоча до цієї категорії було віднесено вбивство власної дитини чи дитини, народженої поза шлюбом. Такі види вбивств, як вбиство випадкове і вбивство при самообороні, не підлягали покаранню.
Тілесні ушкодження поділялися на навмисні, ненавмисні й випадкові; неспровоковані і внаслідок провокації («з чужого початку»). Обтяжувало провину застосування небезпечного або незвичного знаряддя злочину. Особливо переслідувалася участь у двобої, який був заборонений.
Злочини проти честі і свободи стосувалися виключно охорони шляхетських прав і вольностей. Кожний замах на честь і свободу шляхтича гостро карався. Найтяжчим для шляхтича був закид щодо його позашлюбного походження.
Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: пограбування, крадіжка, що, залежно від вартості вкраденого (більш чи менш 4 кіп грошей), поділялися на тяжкі й легкі; користування краденим, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал тощо. Виокремлюються так звані «ґвалти» - наїзди на дім чи садибу. Покарання за ці злочини залежали від наслідків вчиненого.
Систему покарань складала комбінація викупів і публічних кар. Спочатку переважали майнові штрафи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (головщина), у скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прийняття Статутів, майнові покарання у багатьох випадках замінено смертною карою. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у землю тощо). До простих людей широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання. За крадіжку злодія карали відрізуванням вуха, за протиморальні злочини - відрізуванням губ і носа. Ув’язнення застосовувалось, здебільшого, як превентивний засіб (затримання злочинця до суду), а також - до невиплатних боржників. Згодом воно застосовується як кримінальне покарання на незначні терміни від 3 тижнів до 1 року 6 тижнів і поділяється на легке (наземне) і важке (підземне).
Шляхтичів карали також позбавленням прав і честі - «виволанням» (вигнанням за межі міста чи села й оголошення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Ця кара застосовувалась передусім за державні та військові злочини.
При карах на смерть і позбавлення честі як додаткові покарання виступали конфіскації майна, хоча інколи вони застосовувалися й як основні. Конфісковане майно йшло на покриття шкоди, решта переходила у власність держави.
На українських землях литовської доби тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагальний процес.
Судочинство починалося заявою заінтересованої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати і пред’явити на суді докази. Але у XVГст., як це закріплено у Другому Литовському статуті 1566 р., з’являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін: Статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, характеристика підсудного «добрими людьми», речові докази, письмові документи, присяга.
* * *
Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий розвиток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Руську державу. Вікові традиції української державності не переривалися, але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.
Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й продовжувало давньоруське звичаєве право. Литовські статути - видатні пам’ятки права литовського, українського та білоруського народів. За змістом, високим рівнем законодавчої техніки вони вважаються одними з найпрогресивніших на той час документів європейської юридичної думки.
Завдання для самостійної роботи
1. З’ясуйте історичні обставини входження українських земель до складу Великого князівства Литовського. Для цього зверніться до аналізу джерел (витягів з літописів та хронік), що додаються до теми. Які існують погляди вчених на характер приєднання українських земель до складу Великого
князівства Литовського?
2. Чим зумовлювався процес об’єднання Литви й Польщі? Розкрийте обставини укладання та зміст польсько-литовських уніїй. Проаналізуйте наведені до теми витяги з тексту Городельського привілею (1413 р.) та поясніть, за яких умов його норми урівнювали в правах польську і литовську шляхту. Поясніть, які наслідки польсько-литовські унії мали для українських земель.
3. Проаналізуйте соціально-станову ієрархію князівства, при цьому зверніть увагу на зміни, що відбулися в процесі шляхтизації суспільства. Спираючись на аналіз доданих до теми витягів з тексту Статуту на волоки 1557 р., поясніть сутність та наслідки для литовсько-руського суспільства аграрної реформи.
4. Складіть схему суспільного ладу на українських землях Литовсько - Руської доби. Дайте соціально-правову характеристику основним соціальним верствам.
5. Поясніть, як відбувався процес централізації Великого князівства Литовського. Складіть схему державного устрою Литовсько-Руської держави. Охарактеризуйте форму правління і систему органів центрального й місцевого управління Великого князівства Литовського.
6. З’ясуйте, які зміни відбувалися в повноваженнях центральних органів управління - Великого князя, пани-ради, Вального сейму - і якими факторами вони були спричинені. Поясніть, як особливості розвитку князівства вплинули на формування центральних посад урядовців та розкрийте повноваження центральних урядовців Литовсько-Руської держави.
7. Охарактеризуйте систему місцевого управління після ліквідації удільних князівств та розкрийте повноваження воєвод, каштелянів, старост та інших посадовців. Зверніть увагу на зміни, які відбулися в устрої більших міст Литовсько-Руської держави на основі самоуправління.
8. Складіть схему судоустрою в Литовсько-Руській державі до і після судової реформи середини XVI ст. Додайте до цього характеристику судових органів.
9. З’ясуйте призначення Привілейних грамот (Привілеїв) та Земських уставних грамот як джерел права. У чому полягає принципова різниця між цими правовими актами князівської влади та Привілейними грамотами? Які норми права вони містили?
10. Проаналізуйте додані до теми витяги з тексту Судебника Казиміра IV Ягелловича та з’ясуйте, які правові відносини він регулював.
11. Поясніть, які причини зумовили кодифікацію права у Великому князівстві Литовському та за яких обставин було прийнято в 1529 році Перший Литовський статут. На основі аналізу доданих до теми джерел розкрийте структуру Статуту 1529 р. Охарактеризуйте його зміст, при цьому зверніть увагу на норми державного, приватного, кримінального та процесуального права. Поясніть, яке значення, на вашу думку, мало положення Статуту: “Всіх у Великому князівстві Литовському одним правом судити мають”.
12. З’ясуйте, який документ юридично оформив шляхтизацію суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського і в чому це проявилося?
13. Розкрийте зміст та значення Другого Литовського статуту 1566 р.
14. Поясніть, в який спосіб відбувалася рецепція магдебурзького права та назвіть причини поширення його в українських містах.
15. Охарактеризуйте розвиток цивільного права Литовсько-Руської доби. Які зміни відбулися в інститутах виконання зобов’язань, спадку, сервітуту та ін.?
16. Охарактеризуйте розвиток родинного права в Литовсько-Руський державі. Зверніть увагу на розвиток правового інституту опіки та поясність чим це було спричинено.
17. Охарактеризуйте процес розвитку кримінального права Литовсько- Руської доби. З’ясуйте, яка тогочасна західноєвропейська кримінально- правова доктрина вплинула на литовсько-руське право, розкрийте її сутність, зробіть висновок, як це відбилося на правовій системі Великого князівства Литовського.
18. Відслідкуйте динаміку поняття та складу злочину. Охарактеризуйте основні види злочинів, поясніть, які з них відносилися до категорій найтяжчих та тяжких.
19. Розкрийте мету покарань та охарактеризуйте види покарань за русько-литовським кримінальним правом.
20. Сформулюйте основні риси феодального кримінального права Великого князівства Литовського.
21. Пригадайте з попередніх тем, який характер, притаманний давньоруському праву, традиційно мав судовий процес. З’ясуйте, чи зберігався він на українських землях литовської доби. Розкрийте зміст обвинувально-змагального процесу.
22. З’ясуйте, у якому юридичному документі Великого князівства Литовського середини ХVI ст. було встановлено елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Охарактеризуйте зміст слідчого (інквізиційного) процесу та особливості його застосування на українських землях.
23. Проаналізуйте призначення в суді представництва сторін. Розкрийте функції прокураторів (адвокатів). Охарактеризуйте види судових доказів.