Створення козацько-гетьманської держави.

Створення козацько-гетьманської держави.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648-1654 рр.) завершилася створенням Української національної держави, яку прийнято ще називати Гетьманською державою.

Уже перші перемоги козацько-селянського війська під Жовтими водами, Корсунем, Пилявцями у 1648 р. завдали нищівного удару політичному режиму Речі Посполитої на Україні. Намагання польського короля Яна Казимира приборкати козаків спричинили новий спалах бойових дій у 1649 р. Зрада кримськотатарського війська під Зборовом не дала Б. Хмельницькому розгромити шляхетську Польщу і визволити Україну з- під її влади.

Однак у «Декларації його королівської милості Війську Запорозькому» від 8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборовського договору, було визнано українську державність в межах трьох воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського. На даній території, площа якої налічувала близько 200 тис. кв. км і на якій проживало населення до 1 млн чоловік, встановлювалась козацька адміністрація. В тогочасних документах її називають Військо Запорозьке, Русь, Руська земля, Стара Русь. В адміністративному відношенні вся ця територія поділялась на полки й сотні. Функції органів публічної влади покладались на генеральний, полковий і сотенний уряди. Сюди не мали права з’являтись коронні війська. Реєстр козацького війська складав 40 тис. В 1649 р. було розпочато створення власних фінансової, податкової, судової систем. Ограни державної влади взяли на себе функції підтримання громадського порядку, охорони торгівлі.

Але продовження воєнних дій і поразка повстанців під Берестечком загальмували процес розбудови власної держави. За Білоцерківським договором, який було підписано 18 вересня 1651 р. унаслідок поразки, козацька територія обмежувалась Київським воєводством, а військо - 20 тис. чоловік. На Чернігівщині і Брацлавщині, які окупували польські війська, поновлювалась польська влада й дія адміністрації Речі Посполитої. Умови Зборівського договору було відновлено після перемог козацького війська над поляками під Батогом (1652 р.) та Жванцями (1653 р.).

Однак політичне та економічне становище на визволених землях було важким. Негативно відбивалися на господарстві держави продовження воєнних дій, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків, татарські навали, з їх трагічними наслідками. Загроза відновлення польсько- шляхетського панування на українських землях залишалась. За таких умов Б. Хмельницький, не раз обдурений і зраджений союзниками, з якими Україна вступала в союзи під час війни з Польщею (Туреччина, кримський хан, Молдавія), домагається рішення Земського собору Московської держави 1 жовтня 1653 р. про взяття Війська Запорозького «з городами их и землями... под государеву высокую руку».

8 січня 1654 р. в м. Переяславі на загальновійськовій Генеральній раді було ухвалено рішення про перехід України під зверхність царя. У своєму виступі Б. Хмельницький, наголосивши на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя. Учасники Переяславської ради висловились: «Волим під московського царя православного». Це рішення було скріплено спільною присягою.

Незабаром після того тисячі людей у 117 містах України також склали присягу на вірність цареві. Проте далеко не всі і не повсюдно підтримали рішення Переяславської ради. Відмовились складати присягу полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський. Попри всі ці розбіжності, якихось значних виступів проти прийняття присяги не було. На думку деяких дослідників, присяга українського населення мала місце ще й тому, що Москва вважала Україну за державний організм із значною долею прямого народовладдя. За таких умов вона мусила вважати недостаньою присягу самого гетьмана і наполягати на присяганні широкої людності як суб’єкта вирішення найважливіших справ.

Після Переяславської ради гетьманом Б. Хмельницьким від імені Війська Запорозького був укладений договір з царем Олексієм Михайловичем. Договір складається з таких актів:

1. проекту договору «Просительні статті» з 23 пунктів, підписаного Б. Хмельницьким 17 лютого 1654 р. та поданого українським посольством царському уряду 14 березня 1654 р.;

2. акта «Статті Богдана Хмельницького» (або «Статті Війська Запорозького) з 11 пунктів, поданого 21 березня 1654 р. за результатами переговорів у Москві посольства гетьмана Б. Хмельницького на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і полковником П. Тетерею з представниками царського уряду;

3. Царських жалуваних грамот від 27 березня 1654 р.: а) про прийняття України під цареву високу руку; б) Гетьману і усьому Війську Запорозькому про збереження їх прав і вольностей; в) Б. Хмельницькому про передачу Чигиринського староства «на гетьманську булаву». 12 квітня 1654 р. Б. Хмельницькому була направлена ще одна царська грамота, що також підтверджувала права й вольності Війська Запорозького.

За своєю сутністю ці документи (з одного боку - проект договору та акт, що дістали назву «Березневих статей», а з іншого - царські жалувані грамоти) є актами двох держав, якими вони обмінялись при укладанні договору.

Основні вимоги української сторони, що визначають умови приєднання України до Росії викладено у „Просительних статтях” Серед них:

• невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи Гетьманщини;

• право зносин гетьманського уряду з іноземними державами за дозволом царського уряду;

• підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького й української шляхти та залишення посполитих (селян)у феодальній залежності;

• встановлення 60-ти тисячного козацького реєстру, регулярна виплата платні старшині та коштів на утримання козацького війська;

• збереження козацької адміністрації та покладання виключно на неї обов’язку по збору податків для царської казни;

• право Війська Запорозького обирати гетьмана та надання Чигиринського староства гетьманові у рангове володіння;

• збереження прав київського митрополита;

• участь царських військ у війні проти Польщи та обороні України від нападів татар;

• утримання козацької залоги у фортеці Кодак.

Більшість статей було затверджено, а решту, з деякими змінами, підтверджено царськими грамотами. Скороченою редакцією „Просительних статтей” є акт „Статті Богдана Хмельницького”. Зміст цього документа стосувався:

1) права української адміністрації „згідно з місцевими правами” збирати податки до царської казни;

2) встановлення грошової плати козацькій старшині;

3) пожалувань старшини млинами „для прогодовання, тому, що несуть великі видатки”;

4) витрат на артилерію;

5) дипломатичних відносин (права гетьмана приймати послів, які прибувають з „добрими ділами”, про що інформувати царя, і обов’язку затримувати у війську послів, які прибуватимуть із «справами противними царському величеству» та заборону мати зносини „з турецьким султаном і польським королем без волі царського величества”);

6) царських пожалувань київському „митрополиту і всім людям духовного чину”;

7-8) відправки царського війська проти поляків під Смоленськ та „на пограничу охорону України”;

9) плати Війську Запорозькому;

10) наказу донським козакам не порушувати мир з Кримом, якщо „Кримські люди не будуть зачіпати”;

11) допомоги „харчом і порохом” військовим залогам у Кодаку і „тим, що за Порогами коша стережуть”; встановлення 60-ти тисячного козацького реєстру та прискорення його комплектування гетьманським урядом.

В історико-правовій науці існують різні погляди на відносини України і Росії за Переяславсько-Московською угодою. Справа ускладнена й тим, що оригінали цих актів до нас не дійшли. В Московських архівах збереглися лише проект договору в перекладі на російську мову (оригінал був написаний українською мовою) та чернетки акта й грамот з багатьма додатками й поправками. Навіть ці неточні копії та переклади, що збереглися, дехто із учених (наприклад, російський вчений П. Шафранов) вважає за фальсифікації, що були зроблені царськими переписувачами.

Серед основних думок щодо правової характеристики цього об’єднання можна назвати такі: 1) персональна унія, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій уряд (Р. Лащенко, В. Сергеєвич); 2) реальна унія, за якою відбувалася більш тісна злука (М. Дьяконов, О. Попов); 3) васалітет (почасти М. Грушевський, М. Слабченко, Л. Окіншевич); 4) протекторат (почасти М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Смолій, А. Яковлів); 5) псевдопротекторат (Б. Галайчук); ліквідація державності України (Б. Нольде, Д. Одинець, В. Мякотін); 6) воєнний союз (В. Липинський, І. Борщак). За офіційною радянською теорією, Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз’єднання, і метою повстання було саме возз’єднання цих народів.

Враховуючи різні погляди вчених, не можна не зважати на те, що як Україна, так і Росія вкладали в цю угоду різний зміст. Україна увійшла в підданство під протекцію внаслідок воєнно-політичної ситуації, що склалася. Вона зберігала власні органи державного управління та збройні сили на чолі з виборним гетьманом, власну судово-правову систему. Росія ж з перших днів намагалася перетворити протекторат на інкорпорацію (включення до складу). Березневі статті 1654 р. вважалися за основний договір з Москвою. Царський уряд поновлював його з новообраними гетьманами і вносив до нього суттєві зміни, які все більше обмежували українську державність. Так чи інакше, Переяславсько-Московська угода стала поворотним пунктом в історії України, подальша доля якої була пов’язана з долею Росії.