Зміни в суспільному ладі

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Зміни в суспільному ладі

Визвольна війна внесла значні зміни в соціальний устрій українського суспільства.

Панівна верства. Замість польської еліти панівне становище посідають українські феодали, так звана нова шляхта. До цього стану входила й частина старої шляхти, яка не була остаточно полонізована і підтримала боротьбу українського народу за незалежність. Права цієї шляхти на земельні володіння були підтверджені гетьманськими універсалами та царською жалуваною грамотою 1654 р. Хоча її роль у суспільстві була досить впливовою, через свою малочисельність вона не створила окремого панівного стану. Яскравим свідченням перемоги елітизму стало виникнення «знатного військового товариства» внаслідок соціального відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва.

Це був новий аристократичний прошарок, що складався з трьох розрядів чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами. Його верхівку становило «бунчукове товариство». В цей розряд універсалами гетьмана заносились особливо заслужені представники козацької верхівки. Це були особи, які перебували в безпосередньому оточенні гетьмана («перебували під бунчуком»). Вони підлягали виключній юрисдикції гетьмана чи генерального суду. Їхні посади і власність згодом стають спадковими. До категорії знатного товариства належало «військове товариство», члени якого перебували під військовим стягом, а також «значкове товариство», члени якого перебували під стягом полковим. Основним обов’язком знатного товариства була військова служба.

Панівна верства, на основі привілеїв та вольностей отриманих від гетьманської влади, закріпила за собою виключне право на промисли, оптову торгівлю, була звільнена від сплати мита і податків, не підлягала юрисдикції місцевих судів. Передусім, «знатні товариші» і шляхта були землевласниками. Вони набували землі як плату за несення служби («рангові землі»), шляхом «займанщини» (захоплення вільних земель, головним чином, на півдні України), купували та захоплювали козацькі і селянські землі.

Якщо у XVП ст. «знатні товариші» отримували землеводіння на невизначений термін «до ласки військової» за несення служби, то у XVIII ст. маєтки уже повністю переходили у власність знатного військового товариства і козацької старшини. Становлячи в 1735 р. менше ніж 1% населення, вони володіли половиною всіх українських земель. Декілька династій, з яких виходили гетьмани і генеральна старшина, володіли величезними латифундіями. Так, в І. Мазепи було 19,7 тис. маєтків, в І. Скоропадського - 18,8 тис., у Д. Апостола - 9,1 тис. За правління Катерини ІІ земельні володіння українських феодалів значно збільшились. Характерною в цей час була практика пожалування земель царями українським феодалам на територіях, нещодавно приєднаних до Росії (в тому числі в Криму і на Кавказі), а російським - в Україні. Відповідно до царських указів у 1764 р. відбулася нобілітація (надано дворянство) української старшини, а у 1785 р.- усієї української шляхти, що сприяло зміцненню проімперської орієнтації українських феодалів.

Українське духовенство, за традицією, поділялося на біле і чорне. Біле духовенство, хоча й не підлягало юрисдикції держави, але не було відокремлене від суспільства. Будучи високоосвіченим, воно займалося не тільки церковними, а й суспільними справами. За правовою ознакою ця частина духовенства наближалась до знатного товариства. Чорне духовенство перебувало під опікою гетьманської влади, яка постійно збільшувала монастирське землеволодіння. У середині XVIII ст. 17% земельної власності була монастирською.

Козацтво лишалося окремим станом суспільства з окремим обсягом правоздатності належних до нього осіб. Після перемоги у національно- визвольній війні усі козаки, які служили у війську, вважалися реєстровими. За службу їм надавалися земельні наділи. Вони користувалися свободою торгівлі, звільнялися від податків. Їм було навіть надано привілеї, якими раніше користувалася шляхта: виробляти горілку, право змушувати селян відбувати панщину. Проте зростання впливу козацької верхівки призвело до того, що прості козаки були усунені від участі у радах, втратили право обирати старшину.

У XVIII ст. соціально-економічне становище рядового козацтва погіршилось. Усе більш обтяжливим для козаків ставав обов’язок власним коштом брати участь у частих війнах царської Росії. Їх змушували будувати фортифікаційні споруди, шляхи, канали, осушувати болота на півночі Росії. Тривала відсутність козаків удома позбавляла їх можливості займатися господарством. Багато з них, не маючи статків для несення військової служби, ставали залежними від старшини, фактично переходили до стану селян. Унаслідок занепаду козацтва його чисельність станом на 1730 р., порівняно з 1650 р., зменшилась більш ніж удвічі. Одночасно відбувалося подальше розшарування козацтва, визначилась його ієрархічна структура.

У 1735 р. за указом царського уряду реєстровців було поділено на дві категорії: виборних (заможніших, боєздатних) і підпомічників (надто бідних, щоб купити військове спорядження). Основним призначенням виборних козаків була участь у воєнних походах. Підпомічники ж повинні були слугувати заможнішим товаришам і старшині, працювати в їхніх господарствах. На них покладались такі ж повинності, що і на селян, але вдвічі менші за обсягом. Існувала також і ще одна група, яку становили збіднілі, безземельні козаки - підсусідки. Вони жили і працювали у господарствах виборних козаків та підпомічників, котрі їх одягали та годували. Закон надавав їм право, на відміну від посполитих, вільно пересуватися в пошуках кращих умов життя, взагалі переходити до заможної верстви, якщо вони заводили власне господарство.

Але ці зміни не врятували козацтво від занепаду. Хоча в 60-ті роки XVIII ст. в реєстрі значилось близько 176 тис. виборних козаків і близько 200 тис. підпомічників, боєздатними з них були тільки 10 тис. Більшість збіднілих козаків опустилась до рівня державних селян. Зникнення потреби у традиційній охороні кордонів, економічні труднощі, відсталість у військовій справі призвели до того, що козаччина в Україні фактично перестала існувати.

Селянство, яке у польську добу перебувало у закріпаченому стані, після перемоги у визвольній війні отримало волю. Селяни проживали на землях, що належали державі, за що сплачували податки. За правовим становищем вони були майже урівняні з козацтвом. Козаки служили державі військовою службою, селяни - працею. Козак, який був не в змозі нести військову службу, записувався в стан селян, і навпаки, селянин, який хотів служити, придбавши необхідну амуніцію, легко ставав козаком.

Отже, національно-визвольна війна українського народу була й соціальною революцією, у результаті якої було ліквідовано кріпацтво. Але ще за Хмельницького з’являються ознаки реставрації старих порядків. Універсалами гетьмана 1654-1656 рр. підтверджувалося право монастирям на землі. Також їм було дозволено надалі збирати оброк з селян, які мали проявляти «звикле послушенство». Одночасно таке ж «послушенство» вимагалось від селян стосовно шляхти та козацької старшини, які отримували маєтності за службу. Українські селяни поступово втрачали свою волю. За універсалом І. Мазепи, у 1701 р. селянам установлювалась панщина до двох днів на тиждень. Окрім праці на панській землі, селяни мали віддавати частину своєї худоби, птиці, виконувати роботи по господарству, платити на утримання військ, спорудження шляхів тощо. У 1739 р. генеральна військова канцелярія обмежила переселення селян умовами виконання всіх повинностей і наявності на це дозволу пана та місцевої адміністрації. За універсалом К. Розумовського, від 22 квітня 1760 р. селянин отримував можливість переходу лише за письмовим дозволом феодала, залишаючи останньому свою нерухомість. У 1763 р. цей універсал підтверджується царським указом. Останній крок у справі закріпачення був зроблений Катериною ІІ, яка указом від 3 травня 1783 р. наказала селянам залишатися на тих землях, де вони значились згідно з останнім переписом населення.

Міщани були юридично вільними, але політично безправними людьми. Дослідники вважають, що їхнє становище наближалось до становища державних селян. Вони сплачували податки до міської і гетьманської скарбниць, виконували численні повинності. У ряді випадків подушний податок міщан перевищував той, що накладався на державних селян. Тому у власних містах вони інколи мали менше крамниць, ніж козаки, які були звільнені від податків і місцевого мита. У роки визвольної війни більшість міст утратила самоврядування за магдебурзьким правом і підлягала козацькій адміністрації. Виняток становили лише великі міста, які мали магістрати та користувалися певними торговими і промисловими привілеями. Також тут обирався війт, який виконував судові функції. На чолі менших міст і містечок були козацькі отамани і ради (ратуші), які підпорядковувались полковій адміністрації. У ратушних містах права міських жителів обмежувалися козацькою адміністрацією, яка визначала для них види та розміри податків та повинностей.

Пожвавлення міського життя простежується із середини XVТІІ ст., коли зростає чисельність магістратських міст. До кінця століття магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережжя. Підвищується роль ремісничо-купецької частини міщан. Ремісники об’єднувались за професійною ознакою у цехи (гончарі, кравці, бондарі тощо). Ремісники- члени цеху поділялися на довічних і тимчасових майстрів. Майстри експлуатували підмайстрів, учнів та робітників. Щоб стати членом цеху, треба було мати власне господарство, яке виробляло ремісничу продукцію. Існував і віковий ценз - 21 рік. Право засновувати цехи, обирати цехові управи належало лише майстрам. Вони користувалися податковими пільгами, встановлювали монополію на виробництво і збут товарів, розглядали дрібні судові справи членів цеху.

Купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об’єднувалися в гільдії. Гільдійське купецтво мало податкові пільги, але сплачувало громадські збори, несло низку повинностей (шляхову, постійну та ін.). Наприкінці XVIII ст. купці були звільнені від рекрутчини та тілесних покарань. До купецького стану мав змогу записатись будь-який міщанин, якщо у нього був капітал у 500 крб. Правове становище купців залежало від своєчасної сплати гільдійських внесків: неплатник автоматично переводився до стану міщан.