5.6. Кваліфікація причетності до злочину

5.6. Кваліфікація причетності до злочину

Поняття та ознаки причетності до злочину

Чинний КК поняття причетності до злочину (на відміну від поняття співучасті у ньому) не містить. Таким чином, воно становить собою теоретичну конструкцію.

В теорії кримінального права не існує загальновизнаного визначення причетності до злочину. Так, в одному з підручників з Загальної частини кримінального права України вказується, що причетність до злочину — це дія або бездіяльність, яка хоча і пов’язана з вчиненням злочину, але не є співучастю у ньому[136]. Ще одна із дефініцій, яка наводиться в навчальній літературі, полягає в тому, що під причетністю до злочину розуміється умисна дія або бездіяльність, яка пов’язана зі здійсненням злочинної діяльності іншою особою, але не є співучастю в ній через відсутність об’єктивної і суб’єктивної спільності зі злочинною діяльністю такої особи[137]. В цих визначеннях акцент зроблений на негативній ознаці — відсутності співучасті, внаслідок чого воно недостатньо інформативне. Принаймні, керуючись цим визначенням важко визначити, становлять чи не становлять собою причетність певні діяння.

Тому слід намагатися визначити поняття причетності до злочину через встановлення ознак цього правового явища. Видається, що причетність до злочину характеризується такими рисами:

1) це діяння, передбачене Особливою частиною КК. Тобто, причетність має власну об’єктивну сторону, вона становить собою конкретні діяння, описані в КК;

2) існує у формах, передбачених Особливою частиною КК. Причетність не становить собою якогось одного злочину. Це збірне поняття, яке охоплює собою ряд посягань, кожне з яких передбачене окремою кримінально-правовою нормою;

3) вона пов’язана зі злочином, вчиненим іншою особою (його ще називають предикатним). Тому не можна бути причетним до свого “власного” злочину — того, який вчинила особа або в якому вона виступає одним із співучасників.

Таким чином, наявність причетності передбачає вчинення принаймні двох злочинів — один із них “основний”, щодо якого має місце причетність, та інший — у вчиненні якого й полягає діяння причетної особи.

4) злочин, щодо якого має місце причетність, вже вчинений іншою особою, або є достовірно відомим підготовлюваним або вчинюваним. Він вчиняється без сприяння причетної особи — відсутній причиновий зв’язок між дільність учасників предикатного злочину і поведінкою причетної особи. Або, інакше кажучи, предикатний злочин вже вчинений чи буде вчинений і тоді, коли причетності не було б.

Відмінність причетності до злочину від співучасті у злочині

Поняття причетності звичайно досліджують в зв’язку з характеристикою співучасті у злочині. Це обумовлено наявністю певних суміжних ознак. Насамперед — це участь кількох суб’єктів злочину. Якщо причетність має місце тоді, коли є предикатний злочин, вчинений іншою особою і самостійна злочинна діяльність, то це означає, що при причетності слід давати оцінку діяльності кількох суб’єктів. Існує і певний суб’єктивний зв’язок між такими суб’єктам, як співучасть, так і причетність можливі лише щодо умисних злочинів.

Поряд зі спільними ознаками співучасті і причетності, мають місце і розбіжності між цими правовими інститутами. Для наочності їх можна відобразити у формі таблиці.

Таблиця: Відмінність між співучастю у злочині та причетністю до злочину

Форми причетності до злочину

З викладеного вище випливає, що причетність може мати місце при вчиненні дій, передбачених статтями Особливої частини КК. В чинному КК прямо не вказано, які ж злочини слід відносити до причетності, а в теорії кримінального права з цього приводу є певні розбіжності.

Традиційно було прийнято вважати, що причетність до злочину існує в таких формах:

1) переховування злочину;

2) потурання злочину;

3) неповідомлення про злочин.

Такий підхід до виділення форм причетності базувався на нормах Загальної та Особливої частини КК України 1960 р. Однак в КК 2001 р., на відміну від раніше чинного законодавства немає окремої статті про відповідальність за недонесення до злочину, в Особливій частині, змінені умови кримінальної відповідальності за приховування злочину, з’явилися нові кримінально-правові норми, які інколи оцінюються як такі, що передбачають причетність до злочину. В зв’язку зі змінами в кримінальному законодавстві позиції вчених щодо виділення форм причетності уточнюються.

Так, відзначається, що недонесення законом взагалі злочином не вважається, що особа за недонесення про злочин, вчинений іншими особами, ні за яких умов не відповідає[138]. Погодитися з такою категоричною думкою важко. Адже, можна назвати принаймні три-чотири випадки, коли неповідомлення про злочин іншої особи настає кримінальна відповідальність:

- службова особа підлягає відповідальності за неповідомлення про злочин, вчинений підлеглими чи підконтрольними їй особами. Такі діяння кваліфікуються за статтями про злочини у сфері службової діяльності;

- завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК) може полягати у наданні показань, спрямованих на приховування відомостей про злочин іншої особи;

- відмова від давання показань (ст. 385 КК) охоплює собою діяння, які вчиняються з метою неповідомлення про злочин, вчинений іншою особою.

- перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК) звичайно мають на меті добитися того, щоб вказані учасники процесу не надали інформації про злочини, вчинені іншими особами.

Тому є підстави вважати, що виключення з КК окремої статті про недонесення (ст. 187 КК України 1960 р.) не означає повної декриміналізації такого роду діянь.

Висловлюється думка, що аналіз положень нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину — заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст. 256 КК)[139]. Відзначається, що це особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива лише щодо окремих злочинів, пов’язаних зі створенням та функціонуванням злочинних організацій, а також, що таким видом причетності охоплюються діяння, які не відпадають під інші види причетності (приховування злочину, неповідомлення про злочин, потурання злочину)[140]. Така позиція також не видається безспірною і потребує, принаймні, конкретизації та розвитку.

По-перше, в ст. 256 КК передбачена відповідальність не лише за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій, але й за укриття їх злочинної діяльності. Тому, слід уточнити, що ця стаття передбачає відповідальність за причетність до злочину в двох формах. По-друге, заздалегідь не обіцяне сприяння злочину, який вчиняється іншими особами, передбачене не лише в ст. 256 КК, а і рядом інших кримінально-правових норм. Це, зокрема, сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації (ч. 4 ст. 258 КК), фінансування чи постачання не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ч. 3 ст. 260 КК), з певними застереженнями — найманство (ч. 1 ст. 447 КК). Закон не обмежує вчинення цих злочинів випадками, коли відповідні дії заздалегідь обіцяні. Будучи послідовним, такі злочини також слід віднести до причетності у формі заздалегідь не обіцяного сприяння злочинній діяльності інших осіб.

Таким чином, можна констатувати, що чинне кримінальне законодавство передбачає причетність до злочинів, які вчиняються іншими особами у формах заздалегідь не обіцяного:

1) потурання;

2) приховування;

3) неповідомлення;

4) сприяння.

Кваліфікація не обіцяного заздалегідь переховування організованої злочинної діяльності

Питання кваліфікації заздалегідь не обіцяного переховування організованої злочинної діяльності мають вирішуватися з врахуванням того, що така діяльність описана законодавцем в окремій кримінально-правовій нормі, передбаченій ст. 256 КК. Особливо дискусійним є положення про співвідношення норм, передбачених ст. 256 та 396 КК.

В ч. 6 ст. 27 КК чітко визначено, що заздалегідь не обіцяне приховування злочину (а те, що приховування і укриття це одне й те ж саме не викликає сумніву), придбання предметів, здобутих злочинним шляхом тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, передбачених ст. 198 та 396 цього Кодексу. Таким чином існує колізія, яка характеризується тим, що:

1) встановлення відповідальності не заздалегідь не обіцяне приховування злочину у ст. 256 КК суперечить положенням Загальної частини КК;

2) відповідальність за не обіцяне заздалегідь приховування злочинної діяльності учасників злочинної організації, як і будь-якого іншого тяжкого чи особливо тяжкого злочину може наставати лише за ст. 396 КК (відповідно до вимог ч. 6 ст. 27 КК);

3) відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочинної діяльності учасників злочинної діяльності встановлена в окремій статті Особливої частини КК ст. 256 КК, вона містить спеціальну норму, яка має пріоритет перед загальною, передбаченою ст. 396 КК.

Таку колізію (як і відзначену в попередньому підрозділі щодо кількості злочинів, які повинні мати на меті вчинити учасники злочинної організації), не можна вирішити на основі існуючих правових норм — в чинному законодавстві вони просто не передбачені. Можливо, такого роду колізійні норми й не потрібні, адже, “неузгодженість” між Загальною і Особливою частиною одного й того ж кодексу виходить за межі того, що можна припустити в ході законотворення. Однак, існуючи ситуацію потрібно якось вирішувати не чекаючи змін в КК. Видається, що тут знову ж таки слід керуватися одним із принципів кримінально-правової кваліфікації — відповідно до якого спірні питання вирішуються на користь особи, дії якої кваліфікуються.

Застосування вказаного принципу пов’язано в даному випадку з порівнянням правових наслідків, передбачених щодо злочинів, регламентованих ст. 256 та 396 КК. Аналіз санкцій цих статей показує, що пріоритет доведеться віддати нормі, встановленій в ст. 396 КК. При цьому ідея законодавця про посилення відповідальності за причетність (у форму заздалегідь не обіцяного переховування) до організованої злочинної діяльності залишиться по суті не реалізованою. Тим більш це стосується кваліфікованого виду злочину, передбаченого ст. 256 КК.

Кваліфікація переховування свого власного злочину

Переховування свого власного злочину не утворює причетності і не тягне кримінальної відповідальності. Це випливає із принципу недопустимості подвійного інкримінування. Оскільки злочинні дії вже отримали юридичну оцінку — кваліфіковані як вчинення злочину одноосібно чи у співучасті, то подальша поведінка винного не становить собою злочину. В переважній більшості випадків, дії, спрямовані на переховування власного злочину не передбачені кримінальним законом як окремий злочин. Зокрема, не встановлена чинним законодавством відповідальність за знищення або розчленування трупа з метою приховати вчинений злочин, якщо такі дії скоюють особи, що вчинили вбивство.

Разом із тим, кримінальна відповідальність за відповідні діяння настає, якщо вони становлять собою інший самостійний злочин. Однак кваліфікуються такі діяння не як причетність до раніше вчиненого злочину, а за нормами про такий самостійний злочин. Так, підпал будинку, вчинений особою для того, щоб приховати нею ж крадіжку, кваліфікується за відповідною частиною ст. 194 КК, службове підроблення — за ст. 366 КК, протиправний вплив на свідків, потерпілих, експертів з метою уникнути дачі ними правдивих показань чи висновку — за ст. 386 КК.

Відповідна оцінка має даватися і завідомо неправдивому повідомленню про вчинення злочину, вчиненому з метою відвернути увагу правоохоронних органів від власної особи, спрямувати їх діяльність в іншому напрямку. Завідомо неправдиве повідомлення не становить собою форми причетності до злочину. Тому важко погодитися з існуючою на практиці думкою, що неправдиве повідомлення про вчинення злочину, спрямоване на приховування власного злочину не повинен окремо кваліфікуватися за ст. 383 КК. Подібної, як видається неправильної, позиції притримується і судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України.

Так, розглядаючи в порядку нагляду кримінальну справу В., яка вбила свою чотиримісячну дитину, труп закопала в городі біля свого будинку і в той же день звернулася до органів міліції з письмовою заявою про викрадення її сина, на підставі чого було порушено кримінальну справу, судова колегія в своїй ухвалі вказала, що суд першої інстанції помилково визнав В. винною за ч. 1 ст. 177 КК України 1960 р. (ст. 383 КК 2001 р.), оскільки її дії по написанню заяви до органів міліції були спрямовані на приховування вчиненого нею злочину, а не на завідомо неправдивий донос[141]. Разом із тим, приховування злочину виразилося в тому, що В. заховала труп вбитої дитини, подання ж до органів міліції заяви про нібито вчинений іншими особами злочин інкримінованою їй ст. 94 КК України 1960 р. (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) аж ніяк не охоплюється, потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 177 КК. Тут має місце реальна сукупність вбивства і завідомо неправдивого доносу. Тому правильним слід було визнати кваліфікацію скоєного здійснену на попередньому слідстві і судом першої та касаційної інстанції.