12.4. Кваліфікація діянь, вчинених при відсутності вини

12.4. Кваліфікація діянь, вчинених при відсутності вини

Послідовність доказування наявності ознак складу злочину, які відносяться до його суб’єктивної сторони

Процес кримінально-правової кваліфікації, як вже відзначалося при викладі питань, пов’язаних з стадіями та етапами відповідної діяльності, передбачає певну послідовність встановлення елементів та ознак складу злочину. При цьому встановлення суб’єктивної сторони посягання здійснюється наприкінці процесу кваліфікації, тоді, коли вже доведена наявність ознак об’єкта, об’єктивної сторони та суб’єкта відповідного злочину. Тому цілком можлива ситуації, при яких:

1) визначення статті, за якою настає відповідальність, відбувається в залежності від суб’єктивної сторони посягання. Наприклад, кваліфікація вбивства, службових злочинів в значній мірі детермінована формою вини;

2) констатована наявність всіх необхідних для даного злочину ознак, за винятком вини або інших ознак суб’єктивної сторони злочину.

Принцип кримінальної відповідальності лише за наявності вини та його врахування при кримінально-правовій кваліфікації

З положень, викладених в ч. 2 ст. 2 КК а також ряді інших кримінально-правових норм випливає, що кримінальна відповідальність настає лише при наявності вини. Не існує вини взагалі, це поняття конкретне, вона стосується ставлення особи до певного суспільно небезпечного діяння та його наслідків, існує лише у формі умислу чи необережності. Це означає, що особа може бути невинною щодо одного злочину, і, водночас, мати вину щодо іншого кримінально караного посягання.

Врахування вини при кримінально-правовій кваліфікації полягає в такому:

- якщо кримінально-правова норма передбачає наявність певної форми вини, до посягання може кваліфікуватися за статтею КК, що виражає цю норму, лише при наявності “потрібної” форми вини, а в певних випадках і відповідного виду умислу чи необережності;

- відсутність форми вини, необхідної для певного злочину не виключає того, що скоєне повинно кваліфікуватися за статтею, яка передбачає іншу форму вини;

- діяння, яке вчинене без вини, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Визначення форми вини, з якою вчиняється певний злочин

Про те, що певний злочин може бути вчинений лише умисно, можна зробити висновок, насамперед з аналізу диспозиції статті Особливої частини КК. Вказівка на умисний характер відповідного злочину здійснюється шляхом:

- прямого визначення форми вини, притаманної для даного злочину. Всього в назвах та диспозиціях статей Особливої частини КК вказівка на те, що певні дії вчиняються умисно, міститься 90 разів;

- вказівки на певний мотив чи мету вчинення злочину (оскільки відомо, що ці ознаки в чинному кримінальному законодавстві виділяються лише щодо умисних злочинів;

- передбачення наявності “завідомості” при вчиненні злочину (в 44 випадках);

- посилання на неодноразовість, систематичність, злісність, якою характеризується певне діяння, вчинення його з особливою зухвалістю чи цинізмом тощо;

В багатьох випадках, на те, що певний злочин вчиняється лише умисно стаття Особливої частини КК не містить прямої вказівки. Наприклад, в КК не говориться про те, що умисно вчиняються такі злочини, як крадіжка, зґвалтування, одержання хабара. Однак, форма вини, з якою вчиняються такі злочини, визначається через аналіз інших ознак їх складу, з врахуванням того, що відповідальність встановлена за вчинення посягання явно злочинним способом (з використанням насильства, погроз, обману).

Висновок про те, що той чи інший злочин вчиняється з необережності можна зробити виходячи, враховуючи такі обставини:

- пряму вказівку в диспозиції статті Особливої частини КК (вона має місце лише щодо чотирьох злочинів — в ст.ст. 119, 128, 196, 421 КК);

- використання в диспозиції статті термінів, які вказують на неумисний характер посягання, наприклад на несумлінне ставлення до своїх обов’язків (ст. 367 КК);

- порівняння санкцій статей Особливої частини. Якщо за заподіяння певних наслідків умисно встановлена більш сувора санкція, ніж за такі ж характером та змістом наслідки в іншій статті, то це вказує, що злочин, передбачений цією статтею, вчиняється з необережності.

Злочини, які можуть вчинятися як умисно, так і з необережності можна вивести способом виключення. Якщо немає даних, що однозначно свідчать лише про умисний, або лише про необережний характер певного посягання, то відповідальність за нього настає при обох відомих закону формах вини.

Нарешті, так звана “необережність в умислі” має місце тоді, коли в цілому умисний злочин містить ознаки, ставлення до яких може виражатися і в необережності. Наприклад, відповідальність за зґвалтування неповнолітньої чи малолітньої особи настає не лише тоді, коли винний знав про відповідний вік потерпілої особи і саме з особою такого віку бажав вступити у насильницькі статеві зносини, а й тоді, коли він міг і повинен був передбачити неповноліття чи малоліття потерпілої чи потерпілого.

Значення встановлення виду умислу для кримінально-правової кваліфікації

Відомо, що види умислу виділяються за різноманітними підставами, що має кваліфікуюче значення. Зокрема:

- при альтернативному умислі кваліфікація проводиться за нормою, яка передбачає злочин, який був фактично вчинений;

- при неконкретизованому умислі скоєне кваліфікується за кримінально-правовою нормою, яка передбачає відповідальність за фактично вчинене посягання (виходячи з розміру шкоди, заподіяної певним злочином);

- при прямому умислі відповідальність настає не лише за фактично заподіяну шкоду, а й за “бажану” — на заподіяння якої був спрямований умисел винного. Якщо фактично шкода не заподіяна, то при наявності прямого умислу скоєне кваліфікується як готування чи замах на той злочин, що його бажав вчинити винний. При непрямому умислі відповідальність настає лише за фактично заподіяну шкоду, тобто, скоєне кваліфікується за статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідний закінчений злочин.

Значення встановлення виду необережності для кримінально-правової кваліфікації

За загальним правилом вид необережності — злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість не впливає на кваліфікацію скоєного. Тобто, необережний злочин може вчинятися як з одним, так і з іншим видом необережності.

Для необережності характерним є те, що визначення її наявності в кримінальному законі (ст. 25 КК) пов’язується лише зі ставленням до наслідків своєї дії або бездіяльності. Отже, так звана безнаслідкова необережність не є кримінально-караною. Виходячи з цього, можна стверджувати, що при кваліфікації необережних злочинів немає потреби встановлювати суб’єктивна ставлення до свого діяння.

Однак, в чинному КК не передбачена відповідальність за жодне необережне посягання, за яке б не наставала відповідальність при його умисному вчиненні — кожний необережний злочин має свій умисний антипод. Тому щоразу при кваліфікації скоєного за статтями Особливої частини КК, які передбачають необережний злочин, потрібно встановлювати, що відсутні ознаки умисної вини і що скоєне не повинно кваліфікуватися за статтями, які передбачають умисне заподіяння шкоди.

Водночас, далеко не всі посягання, які переслідуються законом при їх умисному вчиненні, визнаються злочинами при необережному ставленні до заподіяних наслідків. Звідси випливає, що відсутність умислу зовсім не обов’язково свідчить, що повинна наставати відповідальність “хоча б” за необережний злочин.

Поняття випадку (казусу)

Форми вини і види умислу та необережності в КК названі вичерпно, як вже відзначалося, вина завжди конкретна — встановлюється щодо певних діянь та їх наслідків, про наявність вини можна говорити лише тоді, коли констатована наявність всіх без винятку вказаних в ст. 24, 25 КК ознак умислу або необережності.

Відсутність певних ознак умислу може означати:

- відсутній прямий умисел, але має місце непрямий умисел;

- відсутній умисел, але є необережність;

- відсутня вина взагалі (оскільки немає ні умислу, ні необережності).

Відсутність же ознак необережності передбачає:

- відсутність злочинної самовпевненості при наявності злочинної недбалості (що, як відзначалося, на кваліфікацію за загальним правилом не впливає);

- відсутність ознак вини (як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості, і, тим більше, прямого чи непрямого умислу).

Коли посягання вчиняється при відсутності ознак і умислу, і необережності, то відсутні вина взагалі. Має місце ситуація, яка не визначена в КК, а в теорії кримінального права та на практиці називається випадком або казусом (від латинського casus, що й означає випадок, окремий факт). При цьому від випадком в юриспруденції розуміють діяння, яке має зовнішні ознаки злочину, але позбавлене ознак вини, а тому й безкарне.

В кримінально-правовій літературі поняття випадку часто розкривають, звертаючи увагу на його відмінність від злочинної недбалості. Наприклад, в одному з найновіших підручників з Загальної частини кримінального права України вказується, що він (випадок) має місце тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку з дією (або бездіяльністю) особи, котра, однак, не тільки не передбачала можливості їх настання, а й не могла їх передбачити. На відміну від недбалості, “випадок” характеризується відсутністю суб’єктивного критерію, який у поєднанні з об’єктивним визначає необережність як вид вини[184].

З таким підходом до визначення випадку погодитися важко, оскільки він недосить повний, стосується лише ситуацій розмежування необережної вини і випадку. В той же час, про випадок можна говорити і тоді, коли відсутня перша інтелектуальна ознака умислу — усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння, і при цьому не встановлена відповідальність за відповідне необережне посягання, або відсутні й ознаки необережності. Тому більш вдалим видається описання випадку, дана П.С. Матишевським, який вказував, що для невинуватого заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомити суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачити настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку[185].

Слід звернути увагу на те, що про випадок у кримінально-правовому розумінні ведуть мову лише тоді, коли вчиняється діяння, передбачене кримінальним законом, настають наслідки, які тягнуть кримінальну відповідальність. При цьому наявні ознаки об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта відповідного складу злочину. Тобто, поняття випадку, як і злочину — цілком конкретне. Про наявність випадку можна судити лише внаслідок проведення кримінально-правової кваліфікації скоєного.

Таким чином, можна виділити ознаки кримінально-правового поняття випадку:

1) вчинене діяння, передбачене певною статтею Особливої частини КК;

2) у скоєному є всі ознаки об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта певного складу злочину;

3) відсутня форма вини, необхідна для даного посягання, в зв’язку з чим виключається кримінальна відповідальність.

Таким чином, не можна говорити про випадкове заподіяння шкоди, якщо відсутні ознаки, які стосуються не вини, а інших елементів складу злочину, або ж що має місце випадок, якщо діяння може кваліфікуватися як злочин, вчинений через необережність..

Кримінально-правове значення випадку

Випадок означає відсутність вини, як однієї з обов’язкових ознак суб’єктивної сторони, а, тим самим, і складу злочину в цілому. Це означає, що при наявності випадку не може наставати кримінальна відповідальність. Випадкове заподіяння шкоди не становить собою адміністративного правопорушення чи дисциплінарного проступку, відповідальність за які також настає лише при наявності вини. Водночас таке діяння може наставати цивільно-правова відповідальність — у випадках, коли цивільне законодавство допускає відповідальність без вини.

Випадок і питання кримінально-правової кваліфікації

Разом із тим викладене не означає, що при наявності випадку зовсім не повинні вирішуватися питання кримінально-правової кваліфікації. Вони стосуються як оцінки поведінки особи, в скоєному якою є ознаки випадку, так і поведінки інших осіб.

Випадок, як вже відзначалося, характеризується тим, що про його наявність можна говорити лише тоді, коли встановлена наявність більшості ознак складу злочину. Тому оцінка скоєного як випадку можлива лише тоді, коли зроблений висновок, що за ознаками, об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта діяння має охоплюється ознаками певної статті Особливої частини КК. Аналізована ситуація є проявом відсутності складу злочину. Тому випадок не утворює собою якихось особливих підстав для закриття кримінальної справи чи відмови в порушенні кримінальної справи, це здійснюється на підставі п. 2 ст. 6 КПК України.

Конкретність випадку передбачає, що може мати випадок щодо одного посягання і, водночас, наявною вина відносно інших наслідків, заподіяних цією ж особою. Часто це має щодо злочинів з так званими похідними наслідками. Наприклад, заподіюючи тяжке тілесне ушкодження, особа діє умисно, водночас її виною не охоплюється спричинення смерті потерпілого. В такому разі скоєне не може бути кваліфіковане за ч. 2 ст. 121 КК, а підлягає кваліфікації за ч. 1 цієї статті (а за ч. 2 ст. 121 КК відповідальність може наставати лише при наявності інших кваліфікуючих ознак).

Відсутність вини в діяння однієї особи не виключає того, що саме таким її станом скористається в своїх злочинних цілях інша особа. Тобто, йдеться, про використання завідомо невинного для вчинення злочину. В теорії кримінального права такі випадки пропонується оцінювати як посереднє виконання злочину, коли особа, яка вчиняє шкоду внаслідок випадку не підлягає кримінальній відповідальності, а як дії виконавця кваліфікуються посягання того, хто використовує невинного.