§ 4. Крайня необхідність

§ 4. Крайня необхідність

1. У частині 1 ст. 39 КК встановлено: «Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності».

У частині 2 ст. 39 КК ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність — це вимушене заподіяння особою шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Право особи на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є її субсидіарним (додатковим) правом. Ним особа може скористатися лише в тому разі, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

2. Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, яка складається із двох елементів: 1) небезпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави, та 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди зазначеним інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення загрожуючої небезпеки.

3. Перший елемент підстави крайньої необхідності — це наявність небезпеки, яка може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким притаманна внутрішня об’єктивна спроможність поражати людину, заподіювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, пошкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи і т. д.), напади тварин та ін. Необхідність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод) і загрожують загибеллю людей, тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, вимога, звернена до касира, про видачу грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинувата суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, яка діє у стані неосудності, фактичної помилки), внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам.

Небезпека повинна загрожувати саме охоронюваним інтересам. Такими насамперед є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, тілесна недоторканність, особиста свобода, статева свобода, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права і інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також виступати: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, особа руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).

Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, вже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце там, де виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення приміщення, аварії на виробництві, смерті людини тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням (відверненням) цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або була погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а в дійсності вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках має розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

4. Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність у особи в даній обстановці реальної можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Неможливість усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Тобто заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, в тому числі не пов’язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не перебуває у стані крайньої необхідності, а отже, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунути небезпеку, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то заподіяна шкода має оцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з другого — особа перебуває в такому становищі, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди саме правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, при якій відбувається сутичка права з правом, накладає свій відбиток і на ознаки діянь, що вчиняються у стані крайньої необхідності.

5. Ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхідності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди.

6. Мета. Слова у ст. 39 КК, що дія в стані крайньої необхідності застосовується «для усунення небезпеки» означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпеку буде усунено: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце на узятому без дозволу чужому транспорті тощо.

7. Спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи. Вважається, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам «третіх осіб», тобто підприємствам, установам, організаціям чи окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані з її створенням. Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить потерпілих від аварії, що сталася не з вини водія, у лікарню, а в цей час молоко викрадають невідомі. Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виникнення небезпеки, яка загрожувала потерпілим. Проте в деяких випадках особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, який рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необхідності слід розглядати заподіяння шкоди нападнику, якщо ним є явно неосудна особа, малолітня або така, що діє у стані фактичної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, незалежно від його фізичних або психічних властивостей.

8. Характер дій. Вважається, що крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб’єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов’язаних із вилученням майна, його пошкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров’ю людини, позбавленням її особистої свободи тощо. Подібні дії за своїми зовнішніми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під загрозою убивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 328 КК, тощо.

9. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, доки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, вже минув, то заподіяння шкоди в цьому разі (так звані «передчасна» або «спізніла» крайня необхідність) може тягти за собою відповідальність на загальних підставах.

10. Межі заподіяння шкоди. КК не визначає меж заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблено, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, яка визначає перевищення меж крайньої необхідності як заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернута. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності має визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Іншими словами, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди загрожуючій небезпеці: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

Визначення рівної або меншої значущості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода — це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що загрожувала, а заподіяна шкода — це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості, і це здатне ускладнити оцінку їх співрозмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про їх порівняльну ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе їх порівняння за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або пошкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями співрозмірності виступають: загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнаються людина, її права і свободи; правосвідомість і правова культура населення та ін. У будь-якому разі чинний КК визнає правомірним позбавлення життя людини у стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, котру в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

11. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК). Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіяння шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, оскільки наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала у самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі. Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи має визнаватися ексцесом крайньої необхідності, бо це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою.

Слід мати на увазі, що особа у стані крайньої необхідності часто знаходиться в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла, перебуває у стані сильного душевного хвилювання і тощо. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії кваліфікуються на загальних підставах, проте стан крайньої необхідності має враховуватися судом як обставина, що пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

12. Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні чи припиненні; підстава крайньої необхідності — небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, як заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка права з неправом, а при крайній необхідності, навпаки, — сутичка права з правом; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода має бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне за собою привілейовану відповідальність і тільки у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних підставах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом’якшує покарання.