§ 1. Класична школа кримінального права
§ 1. Класична школа кримінального права
1. Основні погляди представників цієї школи були спрямовані проти феодального кримінального права, жорстокості, широкого застосування смертної кари і катування, релігійної нетерпимості. Класики сформулювали гуманістичні ідеї цивілізованого кримінального права і цим поклали початок класичній школі. Особливе місце серед представників цієї школи посідає Чезаре Беккаріа (1738-1794). Його книга «Про злочини та покарання», що вийшла в 1764 р., за силою свого впливу на сучасників і на наступні покоління не має собі рівних в історії науки кримінального права. Ця книга-памфлет містила нищівну критику жорстокості і несправедливості феодального кримінального права і водночас формулювала принципи кримінального права, засновані на ідеях просвітництва та гуманізму. Книга Беккаріа набула надзвичайної популярності в усьому освіченому світі, витримала низку видань. У 1765 р. у Швейцарії була викарбувана медаль на честь Беккаріа. Втім католицька церква, яка відстоювала підвалини феодалізму, занесла книгу Беккаріа в Індекс заборонених книг.
Блискучий стиль, пристрасність викладання, стислість і ясність думки, а головне — ідеї цивілізованого кримінального права, що в ній сформульовано, роблять цю книгу актуальною й у наші дні.
Основні ідеї Беккаріа[85] щодо кримінального права можна сформулювати так.
1. Погляди на кримінальний закон. Беккаріа проголошував верховенство закону, причому законодавець не тільки видає закони, а й тлумачить їх; суддя ж не може тлумачити закони, що підлягають буквальному застосуванню. Закон повинен визначати злочинність і караність діяння. Усі громадяни мають бути рівними перед законом. Беккаріа різко виступав проти станової нерівності.
2. Погляди на злочин. Злочин — це тільки діяння, тобто вчинок людини, виражений ззовні. Беккаріа відхиляв відповідальність за голий намір, за слова, думки, єресі та чаклунство, що вважалося одним із найважливіших постулатів феодального права. Він одним із перших дав матеріальне визначення злочину, вважаючи, що їм є тільки дія, яка заподіює ту чи іншу шкоду суспільству.
3. Погляди на покарання. Право на покарання випливає, як вважав Беккаріа, не з вимог спокути гріха перед Богом або монархом, а з необхідності захистити «загальне благо від посягань окремих осіб». Тому покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли в цьому є «абсолютна необхідність». Беккаріа вимагав співрозмірності покарання і тяжкості злочину. Він пропонував створити «точну і загальну сходинку злочинів і покарань», в якій би «відбивалася їх співрозмірність».
Покарання, як зазначав Беккаріа, має бути помірним, гуманним, а не жорстоким. Упевненість у неминучості, невідворотності хоча б і помірного покарання створить, писав він, «завжди більше враження, ніж жах перед іншим, більш жорстоким покаранням, але таким, що супроводжується надією на безкарність».
Мета покарання — не відплата, а попередження вчинення винним нового злочину, заподіяння нової шкоди суспільству та утримання інших осіб від вчинення злочину. Беккаріа вважав, що доцільніше попередити вчинення злочину, ніж потім карати за нього.
Беккаріа в принципі був проти смертної кари. Він припускав її лише в тому разі, коли вона є єдиним засобом утримати інших від вчинення злочину, або «коли нація повертає чи втрачає свою свободу, або під час анархії, коли безладдя замінює закони». Цікаво, що коли в Конвенті під час Французької революції вирішувалося питання про страту Людовика XVI, в обґрунтування її застосування було покладено погляди Беккаріа.
2. Погляди Беккаріа справили вирішальний вплив на розвиток науки і законодавства наступного періоду.
Представники класичного напряму були в багатьох країнах Європи: в Англії — Бентам (1748-1832), у Франції — Росі (1787-1848), у Німеччині — Кант (1724-1804), Гегель (1770-1831), Фейєрбах (17751833), Грольман (1775-1829), у Росії — Таганцев (1843-1923), Сергієвський (1849-1910), вчені, що працювали в Україні, — Кістяківський (1833-1885), Владимиров (1844-1917) та багато інших.
Значне місце серед прихильників класичної школи посідав її німецький напрям, який розвивався під впливом філософії Канта і Гегеля.
3. Іммануїл Кант (1724-1804) — видатний філософ, який вперше сформулював ідеї правової держави, створив власну теорію кримінального права.
1. Погляди на кримінальний закон. Розум диктує волі людини певні правила належної поведінки. Ці правила Кант називав імперативами. Оскільки розум диктує ці правила безумовно, вони не просто імперативи, а категоричні імперативи. Ті з них, що стосуються етики, моральності, дають поняття морального закону; ті ж, що стосуються права, стають юридичним законом. Отже, кримінальний закон — це категоричний імператив. Він є апріорним судженням, що потребує від людини керуватися у своїй діяльності таким правилом: «роби так, щоб твоя свобода могла співіснувати зі свободою всіх людей».
2. Погляди на злочин. Злочином є дії, що порушують кримінальний закон, тобто категоричний імператив. При цьому джерелом злочину є свобода волі. Воля, за Кантом, не залежить від зовнішніх причин, вона вільна, автономна, індетермінована. Вільна воля — це першопричина всіх вчинків.
3. Погляди на покарання. Кант — творець теорії матеріальної відплати. Категоричний імператив вимагає належної поведінки і містить у собі ідею покарання за неналежну поведінку. Покарання — це є здійснення справедливості. Воно не ставить перед собою ніякої утилітарної мети. Покарання — це справедлива відплата, це самоціль. Воно призначається лише тому, хто вчинив злочин. Покарання є відплатою злом за зло, заподіяне злочином. На питання: «Який рід і розмір покарання, яке б відповідало принципам справедливості?» Кант відповідає: «ніякий інший, як тільки принцип рівності (у положенні стрілки на терезах справедливості) — не схилятися ні на один, ні на другий бік. Таким чином, зло, яке ти заподіюєш іншій людині без її вини, ти заподіяв самому собі. Якщо ти її ображаєш, то ти ображаєш самого себе; якщо ти її обкрадаєш, то ти обкрадаєш самого себе; б’єш ти її, то б’єш себе; вбиваєш її, ти вбиваєш самого себе». Відповідно до цього пропонується і система покарань: за вбивство — страта; за зґвалтування і мужолозтво — кастрація; за аморальні злочини — вигнання із суспільства; за образу — принизливе вибачення перед потерпілим; за майнові злочини — кримінальне рабство (каторга) на різні строки.
4. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) — видатний німецький філософ, творець діалектичного методу, розвивав свої ідеї й у галузі кримінального права.
1. Погляди на кримінальний закон. Право — це абстрактна загальна воля у своєму прояві. Кримінальний закон — це теж загальна воля, яку не можна порушувати. Гегель виступав за видання кримінального кодексу, який він вважав більш розвиненою формою права, ніж збірники звичайного права або права прецедентів. На його думку, кодекс має бути написаний у доступній для людей формі і доведений до відома населення.
2. Погляди на злочин. Гегель виступав проти караності злочинних намірів і думок, доводячи, що кримінальній відповідальності може підлягати тільки вчинене особою злочинне діяння. Він заперечував об’єктивне ставлення, вважаючи, що кримінальна відповідальність можлива тільки за наявності умисної вини. Злочин, на погляд філософа, — це порушення права, загальної, абстрактної волі, відпадіння від цієї волі, тобто щось нерозумне. Він являє собою заперечення загальної волі, заперечення права (антитеза). Якщо злочин нерозумний, то він не повинен існувати, оскільки розумне тільки і є дійсним.
3. Погляди на покарання. Покарання є відновленням права. Якщо злочин — це заперечення права, то покарання — це незаперечення права (синтеза). Покарання виключає злочин, робить його таким, якого взагалі не було, ніколи не існувало. Тому покарання не переслідує ніякої утилітарної мети, воно — самомета, є результатом вільної волі злочинця, який сам собі вимагає покарання. Самим фактом вчинення злочину злочинець дає згоду на застосування покарання. Проте покарання, як правило, не таліон (крім вбивства), воно має відповідати за своєю суворістю тяжкості вчиненого злочину.
5. Ансельм Фейєрбах (1775-1833) переклав філософські концепції німецької класичної філософії на ясну і чітку мову юриспруденції. Він сформулював основні принципи класичної школи кримінального права, що, за його словами, не підлягають будь-якому виключенню, а саме: 1) немає покарання без закону; 2) немає покарання без злочину; 3) немає покарання без вини. Ці формулювання, що є відображенням у кримінальному праві сутності правової держави, прихильником якої услід за Кантом був Фейєрбах, служать і в наш час найважливішими критеріями оцінки кримінального права як цивілізованого. Фейєрбах був упорядником одного з перших кодексів XIX ст., в якому втілилися його ідеї, — Баварського кримінального уложення 1813 р., яке діяло майже до об’єднання Німеччини в 1870 р. Фейєрбах серйозно вплинув на розвиток науки кримінального права не тільки в Німеччині, а й за її межами.
1. Погляди на кримінальний закон. Закон, за Фейєрбахом, загальний і необхідний, він погрожує кожному, хто винен у злочині. Фейєрбах услід за Кантом вважав кримінальний закон категоричним імперативом, який підлягає обов’язковому виконанню. Він виступав за різке звуження суддівського розсуду, встановлення абсолютно визначених санкцій, зумівши це втілити в Баварському кримінальному кодексі 1813 р.
2. Погляди на злочин. Злочин — це дія, небезпечна для суспільства, і хоча вона викликається вільною волею, її підпорядковано закону причинності, вона детермінована. Причиною злочину виступає прагнення людини одержати задоволення чи уникнути незадоволення, тобто почуттєва природа людини. Фейєрбах створив наукову підставу для розроблення найважливіших інститутів кримінального права — складу злочину, вини, замаху, співучасті та ін. Він розрізняв об’єктивні та суб’єктивні підстави кримінальної відповідальності (злочинне діяння, заборонене законом, і вину особи — умисел чи необережність, їх види та ступені).
3. Погляди на покарання втілилися у так званій фейєрбахівській теорії психологічного примусу. Злочин, за Фейєрбахом, виникає з почуттєвих спонукань людини, а тому потрібно щось протиставити цим прагненням. Цю роль відіграє покарання, для чого необхідно, аби кожен був переконаний, що за вчинення злочину він зазнає більше страждань, ніж ті незадоволення, які він відчуває при стримуванні себе від вчинення злочину. Покарання виступає в ролі контрмотиву. Воно своєю загрозою змушує людину зупинитися і не вчинювати злочин. Застосування покарання за злочин і робить загрозу покаранням, передбаченим у кримінальному законі, цілком реальною.
Ця теорія загального попередження за своєю сутністю становить теорію залякування. Вона мала багато прихильників, але і не менше супротивників. Грольман, відомий сучасник Фейєрбаха, висунув ідею спеціального попередження, вважаючи, що метою покарання є попередження злочинів шляхом впливу на засудженого. Це досягається або залякуванням злочинця, до якого застосоване покарання, або тим, що він позбавляється фізичної можливості вчинити новий злочин. У зв’язку з цим Грольман виступав за широкі рамки розсуду суддів при застосуванні покарання.
6. Найвідомішими представниками російської школи класиків були М. С. Таганцев і О. Ф. Кістяківський.
Микола Степанович Таганцев (1843-1923) — автор Курсу кримінального права, над яким він працював близько тридцяти років. Останнє видання 1902 р. «Російське кримінальне право. Лекції» у двох томах, перевидане у 1994 р., стало доступним для всіх юристів. М. С. Таганцев був помірним лібералом, прихильником точного застосування кримінальних законів, глибоко розробив проблеми майже всіх інститутів кримінального права, різко виступав проти смертної кари. «Зробити злочин за допомогою покарання таким, що не існував, неможливо, — писав він, — ніяке покарання вбивці не воскресить вбитого, смерть дає в результаті не життя, а дві смерті». І далі: «Погроза стратою, якщо вона з десятьох злочинців не застосовується до дев’яти, менш діюча, ніж погроза тюрмою, якщо тільки погроза неминуче здійснюється стосовно будь-якого злочину». Таганцев різко виступав проти ідей соціологів про небезпечний стан: «Караючи ж за злочинні схильності, можливість майбутніх порушень, ми даємо страшенну зброю деспотизму влади, знищуємо існування усякої свободи».
Ліберальних поглядів додержувався й Олександр Федорович Кістяківський (1833-1885), підручник якого із Загальної частини кримінального права витримав декілька видань. Особливо різко Кістяківський виступав проти смертної кари, видав з цього питання окрему книгу. У своїх роботах він переконливо критикував антропологічний напрям і у той же час використовував при дослідженні інститутів кримінального права не тільки юридичний метод, а й соціологічні характеристики.
Класична школа справила вирішальний вплив як на зміст ранніх кодексів (КК Франції 1791 та 1810 рр., Баварське кримінальне уложення 1813 р.), так і на більш пізні кодифікації (Німецьке кримінальне уложення 1871 р., Голландське кримінальне уложення 1881 р., Італійський кримінальний кодекс 1889 р., Російське кримінальне уложення 1903 р., головним упорядником якого був М. С. Таганцев). Та й у ХХ ст. кодекси, що приймалися в різних країнах, хоча і відчули на собі вплив соціологічної школи, але зберегли всі основні положення, розвинені класичною школою і притаманні кримінальному праву будь-якої цивілізованої держави (наприклад, кримінальні кодекси Бельгії 1930 р., Швейцарії 1950 р., Швеції 1965 р., Австрії 1975 р., Франції 1992 р., Іспанії 1995 р.).