§ 2. Загальні засади призначення покарання

§ 2. Загальні засади призначення покарання

Загальні засади призначення покарання — це система встановлених законом і обов’язкових для суду вихідних вимог (відправних правил), із яких має виходити суд при визначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покарання по кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи, якій це покарання призначається. Інакше кажучи, хоч яка б кримінальна справа розглядалася, хоч яке б покарання призначалося винному, суд зобов’язаний при цьому виходити з наведених вимог (правил) призначення покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються із трьох обов’язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання: а) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1); б) відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2); в) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання (п. 3).

1. Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що, за загальним правилом, суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачено у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлено для цього виду покарання в санкції. За відносно визначеною санкцією, де зазначені мінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах, а якщо в санкції зазначено лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в нормах Загальної частині КК (наприклад, для позбавлення волі (ч. 2 ст. 63 КК) — один рік; для виправних робіт (ч. 1 ст. 57 КК) — шість місяців). За альтернативною санкцією, де передбачено декілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і повинен призначити його в межах, установлених для нього в цій санкції. За кумулятивною санкцією суд може, а іноді і зобов’язаний приєднати до основного покарання й додаткове чи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК).

Проте в частинах 3 та 4 ст. 65 КК передбачено й винятки із цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).

Крім безпосередньо зазначених у частинах 3 та 4 ст. 65 КК, закон передбачає й інші спеціальні випадки, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі санкції статті Особливої частини КК. Наприклад, згідно зі статтями 75 та 77 КК суд не має права призначити конфіскацію майна особі, яка звільняється від відбування основного покарання з випробуванням[63], а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК не може призначити її до неповнолітнього, навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК це додаткове покарання передбачене як обов’язкове[64]. За мінімальну межу санкції суд може вийти і при застосуванні ч. 2 ст. 68 КК, коли, наприклад, керуючись вимогами цієї норми, повинен призначити за готування до крадіжки, передбаченої ч. 4 ст. 185 КК, лише чотири роки позбавлення, тоді як мінімальна межа цього виду покарання в санкції цієї статті становить п’ять років. З додержанням вимог ч. 2 ст. 55 КК суд має право приєднати до основного покарання і таке додаткове, як позбавлення права обіймати певні посади, навіть й тоді, коли це покарання не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, а таке додаткове покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, завжди призначається на підставі ст. 54 Загальної частини КК, бо взагалі не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК. Таким чином, у наведених випадках суд теж виходить за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції статті Особливої частини КК, але це не суперечить загальним засадам призначення покарання, бо останнє має призначатися судом не тільки в межах, установлених у конкретній санкції статті Особливої частини КК (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), а й відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і характеризують як умови відповідальності за злочин, так і цілі, види покарань, підстави, порядок та межі їх застосування тощо. Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин або за злочин, вчинений у співучасті, суд має обов’язково враховувати положення ст. 68 КК, а при визначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків — зобов’язаний виходити з порядку і меж його призначення, встановлених для цих випадків у статтях 70-72 КК. Суд повинен враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема використовувати надані йому законом можливості з пом’якшення покарання, передбачені, наприклад, ч. 3 ст. 43, статтями 69 та 69¹ КК тощо.

3. При призначенні покарання суд ураховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається в ст. 12 КК, яка поділяє всі діяння на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м’яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть застосувати ст. 69 КК. Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за нього покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин — навіть довічне позбавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину визначається і характером конкретного злочину. У зв’язку з цим суд має враховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значущість об’єкта злочину. Наприклад, якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні не одній, а декільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п’яти до восьми років позбавлення волі) винному може бути призначене покарання ближче до максимуму або навіть максимальній його строк. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом наслідків — чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і чим більше розмір завданих збитків, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. увага судів звертається на те, що, визначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину та обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

При призначенні покарання суд ураховує особу винного, оскільки обставини, що її характеризують, мають дуже велике значення для вирішення питання про обрання конкретної міри покарання. Згідно з цією ж постановою Пленуму, досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад родини (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), матеріальний стан та ін.

Важливе значення при призначенні покарання мають і обставини, що його пом’якшують та обтяжують.