§ 1. Загальні засади призначення покарання

§ 1. Загальні засади призначення покарання

Після того як у ході судового розгляду кримінальної справи буде доведено, що в діянні підсудного є конкретний склад злочину, і дано правильну відповідно до закону кваліфікацію такого злочину, суд, за загальним правилом, має вирішити питання про вид та розмір покарання винного.

Суд на підставі, в першу чергу, положень, передбачених ст. 65 КК, призначає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) у відповідності до положень Загальної частини Кодексу; 3) з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, способу та мотиву вчиненого злочину, характеру та розміру заподіяної шкоди та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Сформульовані положення названі в ст. 65 КК загальними засадами призначення покарання. До зазначених засад призначення покарання мають безпосереднє відношення такі принципи кримінального права, як законність, вина особи, гуманність та справедливість. В цьому плані на особливу увагу заслуговує обов’язок суду призначати справедливе покарання. Неприпустимою є діяльність суду за принципом «чим суворіше — тим справедливіше», який нерідко застосовувався тоталітарними режимами.

Справедливість покарання — це об’єктивне, неупереджене, насправді законне застосування до громадянина, який вчинив злочин, виду та розміру покарання, які відповідають морально-етичним і правовим нормам. У науці кримінального права пануючим є положення щодо справедливості покарання, за яким: а) покарання має відповідати тяжкості вчиненого злочину, суспільній небезпечності особи винного та обставинам, що пом’якшують або обтяжують покарання; б) покарання має забезпечувати однаковий (рівний) для будь-кого із громадян обов’язок понести за вчинений злочин відповідальність в межах санкції відповідної статті кримінального закону; в) застосування більш суворого виду покарання як альтернативного, що зазначене у санкції статті Особливої частини КК, можливе лише тоді, коли менш суворий вид покарання не може забезпечити виправного впливу на злочинця; г) покарання за вчинення особливо тяжкого злочину, пов’язаного із посяганням на життя людини (ст. 64 — довічне позбавлення волі), має забезпечити довгочасну ізоляцію такої особи від суспільства, створюючи тим самим безпеку для життя багатьох людей.

1. Призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що суд має виходити із санкції тієї статті, за якою кваліфіковано вчинений злочин. У санкції такої статті (частини чи пункту статті) визначається один чи кілька основних видів покарання і, як правило, його межі. Всі санкції статей КК є альтернативними або відносно визначеними. У них передбачено кілька основних, різних за своєю суворістю покарань, а іноді — ще й одне чи кілька додаткових покарань. Суд, виходячи з принципу справедливості покарання, має застосувати більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин лише тоді, коли менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження нею нових злочинів.

При цьому суд, як правило, не має права призначати інший вид основного покарання, не передбачений певною статтею Особливої частини КК або вийти за межі максимального строку (розміру) покарання, зазначеного в санкції такої статті. Лише за наявності виняткових обставин справи та з урахуванням особи винного суд має право на підставі ст. 69 КК призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м’якого виду покарання, а також на підставі ст. 75 КК може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Можливість призначення більш суворого покарання, ніж передбачено конкретною статтею Особливої частин КК, припустима лише при складанні покарань за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків (ст. 70–71). Однак і в цьому випадку, наприклад, за сукупністю вироків, загальний строк покарання у вигляді позбавлення волі має: а) не перевищувати п’ятнадцяти років; б) якщо ж хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більший п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років; в) при складанні покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань — менш суворі покарання поглинаються довічним позбавленням волі.

2. Призначення покарання у точній відповідності до положень Загальної частини КК. У цьому разі суд має керуватися ст. 50 щодо мети покарання, ст. 70 і 71 щодо призначення покарання відповідно за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків, ст. 75 щодо звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо. Разом з тим у передбачених законом випадках суд, крім основного покарання, до засудженого в одному випадку може, а в другому — зобов’язаний застосувати одне чи кілька додаткових покарань.

3. Призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом’якшують і обтяжують покарання. Характер суспільної небезпечності вчиненого злочину визначається антисоціальною спрямованістю тієї чи іншої групи злочинів і залежить головним чином від об’єкта злочинного посягання та його місця у системі цінностей, що охороняються кримінальним законом, а також від класифікаційної категорії злочину та співвідношення санкції статті за вчинений злочин із санкціями статті за вчинення іншого однорідного злочину. Наприклад, вбивства як група злочинів проти життя за своїм характером більш суспільно небезпечні, ніж злочини у сфері фінансової діяльності держави або злочини проти власності. Вбивства як злочини проти життя за характером суспільної небезпечності відрізняються від злочинів проти здоров’я.

Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину — категорія кількісна і визначається сукупністю багатьох обставин, притаманних окремому конкретному злочинові. Вона залежить від способу посягання, обстановки вчинення злочину, розміру заподіяної шкоди та від суб’єктивних властивостей вчиненого (форми вини, мотивів, мети) тощо.

Призначаючи покарання, суд має враховувати особу винного. При цьому мають братися до уваги в першу чергу ті властивості підсудного, які він виявив під час вчинення злочину (настирливість, жорстокість, імпульсивність, розгубленість, стан фізіологічного афекту тощо), а також враховуватися особливі, індивідуальні риси підсудного як людини (поведінка в сім’ї, побуті, за місцем роботи чи навчання, риси характеру, вік, стан здоров’я), дані про сім’ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров’я, матеріальний стан сім’ї) тощо. Дані про особу підсудного, які суд врахував при призначенні покарання, мають бути наведені у вироку суду.

Кримінальний закон містить норми, в яких дається перелік обставин щодо самої події вчинення злочину, а також обставин щодо особи злочинця. Одні з цих обставин вважаються такими, що пом’якшують покарання, інші — обтяжують його.

У ч. 1 ст. 66 КК наведено орієнтований перелік обставин, що пом’якшують покарання, а в ч. 1 ст. 67 — дано вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання. Суд при призначенні покарання може, в першому випадку, визнати такими, що його пом’якшують, і обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66; в другому випадку, — при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67.

Крім того, деякі з обставин, зазначених у вищеназваних статтях, водночас вказані і в нормах Особливої частини КК. Наприклад, така обставина, що пом’якшує покарання, як вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого (п. 7 ст. 66), є водночас пом’якшуючою обставиною умисного вбивства (ст. 116 КК); вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою або організованою групою (п. 2 ст. 67) є водночас обставиною, що обтяжує окремі конкретні склади злочинів і надає їм кваліфікованого виду (зокрема, ч. 3 ст. 109, п. 12 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 149, ч. 2 ст. 212). Але будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, і будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, якщо вони передбачені в статті Особливої частини КК як ознаки, що впливають на кваліфікацію злочину, не можуть бути враховані судом ще раз при призначенні покарання як пом’якшуючі або обтяжуючі покарання.

Якщо у процесі судового розгляду справи встановлено наявність і пом’якшуючих, і обтяжуючих обставин, суд призначає покарання з урахуванням як тих, так і інших.

4. Обставини, що пом’якшують покарання. Наявність таких обставин дає змогу суду, по-перше, визначити винному менш суворий вид основного покарання у межах санкції відповідної статті та призначити покарання ближче до найнижчої межі передбаченого строку основного чи додаткового покарання, по-друге, за наявності обставин, що пом’якшують покарання, та з урахуванням інших виняткових обставин справи суд може призначити основне покарання за вчинений злочин нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції, за якою обвинувачується підсудний.

Відповідно до ч. 1 ст. 66 КК, при призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визнаються:

— з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

— добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

— надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину;

— вчинення злочину неповнолітнім;

— вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

— вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

— вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

— вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

— вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

— виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України.

З’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину. В цьому випадку мова йде про поведінку особи після вчинення нею злочину. Пом’якшуюче значення такої поведінки визначається тим, що особа за своєї ініціативи добровільно з’являється в органи влади з повинною і повідомляє про факт вчинення нею злочину, вона жалкує з цього приводу, визнає свою вину і виявляє готовність понести відповідне покарання, сприяє розкриттю злочину — повідомляє про співучасників злочину (якщо злочин було вчинено разом з іншими особами), надає правоохоронним органам допомогу у відтворенні події злочину та виявленні знаряддя та засобів вчинення злочину.

Зазначимо, що вищенаведені ознаки поведінки особи після вчинення нею злочину створюють за певних умов, визначених в окремих конкретних статтях Особливої частини КК, спеціальний вид звільнення такої особи від кримінальної відповідальності, про що вже говорилося.

Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Ця обставина пов’язана із позитивними з власної ініціативи діями винного після вчинення ним злочину щодо добровільного відшкодування потерпілому збитків як наслідку злочину (повернення потерпілому викраденого у нього майна; оплата лікування завданого тілесного ушкодження; відновлення винним попереднього стану майна потерпілого або передача потерпілому замість знищеного майна винною особою також майна тощо).

Надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину передбачає позитивну посткримінальну поведінку винуватої особи і свідчить про її менший ступінь суспільної небезпечності.

Вчинення злочину неповнолітнім. Під неповнолітнім у даному разі розуміють особу, якій на момент вчинення злочину виповнилося 14 років і ще не виповнилось 18-ти років. Поведінка молодої людини в такому віці іноді імпульсивна, психологічно незріла, та людина часто схильна піддаватися негативному впливу з боку його оточення або з боку дорослої людини, неповнолітнім властива деяка свавільність, вседозволеність. Все це має враховувати суд як ознаку, що пом’якшує відповідальність та покарання неповнолітнього. При цьому суд має керуватися також положеннями, які викладені у розділі XV «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх», зокрема, в ст. 103 КК.

Вчинення злочину жінкою в стані вагітності. Ця обставина пом’якшує покарання у зв’язку з фізіологічним та психологічним процесами, які відбуваються в організмі та свідомості вагітної жінки (підвищений неспокій, запальність, стомленість, легка недуга тощо), що впливає на її поведінку. Важливим є і турбота держави щодо нормального розвитку плода в утробі майбутньої матері. Все це, а також дуже обмежена психологічна можливість вагітної жінки відбувати покарання, має враховувати суд, призначаючи покарання таким жінкам. При цьому суд на підставі ч. 1 ст. 79 КК може за наявності певних умов прийняти рішення про звільнення від відбування покарання щодо вагітної жінки, яка вчинила злочин.

Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин. Зазначені обставини можуть бути пов’язані з різними дуже несприятливими умовами матеріального, сімейного, особистого, виробничого або суспільного життя та діяльності людини. Збігом таких обставин може бути: безробітний стан і неможливість знайти роботу, незаконне звільнення людини з роботи, тяжка хвороба дитини, родини чи батьків, велике психологічне навантаження людини, пов’язане зі значним ослабленням фізичних чи духовних сил, смерть близької людини, відсутність житла, перебування людини у стані невпевненості, самотності, душевного переживання, нервозності, страху, що позбавляє її можливості психологічно почувати себе у безпеці.

Вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або через матеріальну чи іншу залежність. Пом’якшуюче значення цих обставин пов’язане з тим, що особа при вчиненні злочину була певним чином обмежена у своєму волевиявленні, але в принципі зберігала можливість керувати своїми діями. Маються на увазі випадки, коли злочин вчиняється під загрозою насильства з боку ватажків злочинних угруповань, під загрозою втратити здоров’я, житло, сім’ю, роботу, лишитися без матеріальної підтримки або за вимоги занадто суворої посадової особи тощо. Якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння, зазнавши фізичного примусу, внаслідок якого була позбавлена можливості керувати своїми діями, то вчинене не може визнаватися злочином.

Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого. Пом’якшуюче значення цієї обставини пов’язано з двома ознаками: (а) наявністю стану душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок (б) протизаконних дій з боку потерпілого.

Стан сильного душевного хвилювання (фізіологічний афект) — це раптовий і дуже інтенсивний емоційно-психологічний стан (реакція) людини, який значно знижує її здатність керувати своїми вчинками. Неправомірні дії, про які йдеться, полягають у застосуванні з боку однієї людини до іншої людини психічного або фізичного насильства, вчинення розпутних дій, знущання над нею, нанесення тяжкої образи, вчинення зухвалого ошуканства тощо, що викликає стан фізіологічного афекту і вчинення людиною в такому стані злочину щодо свого кривдника.

Отже, у даному випадку йдеться про злочин, в якому водночас є вина злочинця і у певному розумінні вина самого потерпілого від злочину. Обставину, про яку йдеться, суд не може враховувати як таку, що пом’якшує відповідальність, якщо вона визначена в законі як обов’язкова ознака конкретного складу злочину (статті 116 і 123 КК).

Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності. Крайня необхідність є однією з обставин, що виключає злочинність діяння, визначення якої дано в ч. 1 ст. 39 КК. Вище було викладено і проаналізовано цю обставину, у тому числі і поняття «перевищення меж крайньої необхідності». Нагадаємо, що перевищенням меж крайньої необхідності визнається умисне заподіяння шкоди правоохоронним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Якщо особа, перебуваючи у стані крайньої необхідності, порушила її умови і навмисно заподіяла шкоду певним благам або цінностям, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода, то вважається, що така особа вчинила злочин з перевищенням меж крайньої необхідності. При цьому дуже важливим є врахування психологічного (душевного) стану людини, яка діяла в умовах крайньої необхідності.

Нагадаємо, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цією небезпекою.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України. У ході вивчення обставин, що виключають злочинність діяння, вже йшлося про виконання особою спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної організації шляхом проникнення до таких угруповань. Тому лише зазначимо, що виконання такого складного завдання може бути поєднане з вимушеною участю особи, яка виконує спеціальне завдання, в діях зазначених злочинних угруповань, пов’язаних з вчиненням злочинів.

Нагадаємо також, що така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з насильством над потерпілим, або також злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з припиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

Виконання зазначеного вище спеціального завдання, поєднаного з вчиненням будь-якого з цих двох видів злочинів, вважається обставиною, яка пом’якшує покарання.

5. Обставини, що обтяжують покарання. У ст. 67 КК названо 13 обставин, які обтяжують покарання. Перелік цих обставин є вичерпним, і розширеному тлумаченню не підлягає. Обставинами, які обтяжують покарання, визнаються:

1. Вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів. Зазначена обставина, як правило, свідчить про більшу суспільну небезпечність винного порівняно з особою, яка вчинила відповідний злочин вперше. Ця обставина має місце незалежно від того, чи був раніше вчинений тотожній або різнорідний злочин, що відображається у формулі кваліфікації, чи була така особа засуджена за раніше вчинений злочин, чи не була. Сам факт вчинення нового злочину є обставиною, що обтяжує покарання.

При цьому повторністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, виписаних в одній або різних статтях Особливої частини Кодексу, за жоден з яких вона не була засуджена. Рецидивом же злочинів визнається вчинення нового будь-якого умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Водночас якщо за вчинення попереднього злочину особа була у встановленому законом порядку звільнена від кримінальної відповідальності або судимість за такий злочин вже знята чи погашена, факт вчинення такого злочину не може вважатися обставиною, що обтяжує покарання.

2. Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, організованою групою чи злочинною організацією. Це дуже небезпечні форми співучасті у злочині. Вони різняться між собою переважно ступенем зорганізованості (стійкості), пов’язаної зі спільним вчиненням злочину (злочинів). Ці форми співучасті у злочині різняться і кількісною ознакою. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його було виконано двома або більшою кількістю осіб.

Про співучасть у формі вчинення злочину організованою групою та злочинною організацією можна говорити, якщо у вчиненні злочину (злочинів) брали участь як мінімум три або п’ять осіб відповідно. При призначенні покарання учасникам злочинного угруповання суд має індивідуалізувати вид і розмір покарання кожному з таких учасників з урахуванням його участі в досягненні мети злочинного угруповання та ступеня небезпеки його конкретних дій.

При цьому організатор (керівник) організованої групи та злочинної організації підлягають відповідальності за всі злочини, вчинені таким угрупованням, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші учасники організованої групи підлягають відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

3. Вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату. Такі злочини дуже небезпечні, оскільки вони пов’язані з ворожим ставленням до особи (кількох осіб), нації чи раси в цілому або до іновірців, а також з розладом, міжусобицями між окремими націями або іновірцями. Таким злочинам часто властива дика ненависть, нелюдська жорстокість і лютість до потерпілого (потерпілих) як представників певної нації, раси, релігії. Така властивість виявляється в убивстві, насильстві, погромах тощо. Все це обтяжує відповідальність і має бути враховано судом при призначенні покарання за вчинення таких злочинів. Зазначимо, що порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії виписано в законі і як окремий склад злочину (ст. 161 КК).

4. Вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку. Під виконанням службового обов’язку розуміють діяльність посадової або службової особи зі здійснення покладених на неї повноважень. Цим поняттям охоплюється і діяльність рядових службовців (інженера, доктора, вчителя, майстра, торговця, підприємця тощо по виконанню ними своїх професійних обов’язків).

Виконання громадського обов’язку — це здійснення покладених на особу колективом або певною правомірною групою громадян постійних або тимчасових обов’язків охороняти їхні інтереси в державних органах чи виробничих колективах (член профсоюзу, черговий на час проведення колективного відпочинку, контролер тощо). Цим поняттям охоплюється і виконання особою взятих на себе обов’язків, прийнятих в громадському суспільстві, про допомогу людині, яка перебуває в небезпечному для неї положенні або ситуації (захист від подальшого нанесення побоїв, насильства, повідомлення про готування або вчинення злочину тощо). Злочин, про який йдеться, вчиняється з метою перешкоди потерпілому здійснити (здійснювати) покладені на нього посадові, службові або громадські обов’язки чи з метою помститися за уже здійснені потерпілим правомірні повноваження.

5. Заподіяння злочином тяжких наслідків. Такі наслідки найчастіше пов’язані з вчиненням тяжких або особливо тяжких злочинів. До цих наслідків належать: смерть однієї чи кількох людей, каліцтво або інша тяжка шкода здоров’ю людей, знищення, пошкодження або втрата цінного або в особливо великих розмірах майна, вантажу, видобутого газу чи нафти, виловленої риби тощо.

Суд, визначаючи покарання за злочин, яким було завдано тяжких наслідків, має враховувати не лише ті з них, які настали безпосередньо від діяння злочинця, а й всі так звані похідні наслідки, які він міг передбачити. Наприклад, якщо винний при вчиненні злочину використав руйнівну силу вогню, води або енергії, то він мусить відповідати за всі наслідки, які сталися від дії таких сил, якщо він передбачав або міг їх передбачити.

Нагадаємо, що тут мова йде про тяжкі наслідки, які не входять як обов’язкова ознака до конкретного складу злочину. Якщо тяжкі наслідки входять до складу злочину, виписаному у будь-якій статті Особливої частини КК, то вони уже враховані у санкції такої статті, і суд не може ще раз враховувати їх при призначенні покарання як такі, що його обтяжують.

6. Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, яка перебуває в безпорадному стані. Вчинення злочину щодо малолітнього (особи віком до 14 років), до безпомічного або беззахисного чи до іншої людини, яка перебуває в безпорадному стані (хворий, людина з фізичними вадами або психічним розладом свідомості тощо) є свідченням того, що той, хто вчинив такий злочин, є дуже аморальною і жорстокою людиною, яка становить підвищену небезпеку.

7. Вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності. Вчинення такого злочину створює загрозу здоров’ю вагітній жінці та небезпеку для ненародженого ще немовля. Використаний же у законі термін «завідомо» означає, що винний знав про вагітність потерпілої або свідомо припускав це, тобто діяв обізнано щодо вагітності жінки.

8. Вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного. Підвищена небезпека такого злочину полягає в тому, що винний використовує своє посадове, службове або інше (громадське, професійне, сімейне тощо) положення для вчинення злочину щодо підлеглих або залежних від нього осіб. Така залежність може бути по службі, роботі, матеріальною (неповнолітні та непрацездатні діти від батьків, старенькі і хворі батьки від дітей тощо). Це може бути і залежність не правового характеру. Наприклад, жінка, яка завагітніла від чоловіка, з яким не перебуває у шлюбі, залежна від останнього.

9. Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством. Малолітньою вважається людина, яка не досягала 14 років. Це така людина, яка за фізіологічними та психологічними законами ще не має тих розумових сил і здатності, на яких ґрунтуються відносини людини і суспільства. Малолітні дуже слабо розуміють життєві ситуації і суспільні відносини, вони швидко довіряють стороннім (дорослим) людям, піддаються спокусам і вмовлянню, що зухвало використовує злочинець.

Дії дорослого учасника злочину, який використав або втягнув в нього малолітнього, мають кваліфікуватися як дії виконавця конкретного злочину і як втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність за ст. 304 КК, за правилами про сукупність злочинів.

Обставиною, що обтяжує покарання, вважається також й вчинення злочину з використанням опосередкованого виконавця злочину — неосудної особи, яка неспроможна під час вчинення нею суспільно небезпечної дії усвідомлювати свою поведінку або керувати нею внаслідок психічного захворювання чи тимчасового розладу психічної діяльності. Опосередкованим виконавцем злочину може бути й особа, яка страждає недоумством, тобто особа з нерозвиненістю розумових здібностей щодо усвідомлення нею суспільної поведінки і небезпеки дій, які вона вчиняє. У цьому випадку виконавцем конкретного злочину буде особа, яка для вчинення злочину використала людину, що страждає недоумством.

10. Вчинення злочину з особливою жорстокістю. Особлива жорстокість — це властивість особистості злочинця, яка виявляється у певному способі вчинення злочину та використаних при цьому знаряддях, якими потерпілому спричиняються особливі страждання шляхом глумління, тортур, мордування, наприклад, спалювання живої людини на вогні, відрізання злочинцем у своєї жертви частини тіла, застосування до потерпілого нестерпно діючої отрути, позбавлення протягом довгого часу їжі і води, застосування електроструму, низької чи високої температури, заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завдають потерпілому особливих страждань.

Поняттям «особлива жорстокість» охоплюється також дії винного, пов’язані з мученням, наругою, знущанням над потерпілим у присутності близьких потерпілому осіб. Особлива жорстокість, виявлена особою під час вчинення нею злочину, значно підвищує суспільну небезпеку такої особи, що й обтяжує її покарання.

11. Вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій. Ця обставина пов’язана з конкретними умовами, в яких було вчинено злочин, а саме: 1) воєнний стан; 2) надзвичайний стан; 3) інша надзвичайна подія.

Воєнний стан, а також надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводяться за рішенням Президента України (пп. 20–21 ст. 106 Конституції України). Воєнний стан — це період загрози зовнішнього нападу, загроза небезпеки державної незалежності України або фактичне ведення воєнних дій на території України.

Надзвичайний стан — це певний відтинок часу або період певних днів чи місяців, пов’язаних з небезпекою для невизначеного кола людей, важливих об’єктів та спокійного суспільного життя (землетрус, повінь, руйнівна пожежа, ураганний вітер, тяжке епідемічне захворювання людей тощо).

Надзвичайні події можуть виникати при внутрішніх конфліктах між національними, етнічними або релігійними групами чи об’єднаннями, при масових заворушеннях, які викликають суспільне напруження або паніку серед населення. Використання злочинцем вищезазначених умов для вчинення злочину є свідченням його особливої небезпеки і обтяжує його покарання.

12. Вчинення злочину загальнонебезпечним способом. Це випадки використання злочинцем такого прийому чи методу (підпал, вибух, затоплення, отруєння водоймища, продуктів харчування, розповсюдження епідемії, отруйних речовин чи газів тощо), наслідком яких є людські жертви, знищення чи пошкодження важливих об’єктів або створюється загроза настання таких наслідків.

Загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину в багатьох випадках надає злочинові кваліфікаційного виду, впливає на визначення ступеня суспільної небезпечності вчиненого посягання та враховується судом при призначенні покарання винному в такому злочині. Якщо закон визначає загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину як обов’язкову ознаку конкретного складу злочину (ст. 113, ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 292 КК тощо), то суд не може ще раз врахувати його як обставину, що обтяжує покарання.

13. Вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів. Мова йде про фізіологічне сп’яніння (патологічне сп’яніння — це стан хворобливий (неосудний), що є наслідком вживання людиною до моменту вчинення злочину алкогольних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин чи інших одурманюючих засобів. Сп’яніння у багатьох людей викликає піднесений настрій, ейфорію. Нерідко стан сп’яніння спричиняє також зовнішнє збудження та ослаблює як наслідок стримуючий вплив гальмівних процесів, властивих фізіології людини.

У деяких людей стан ейфорії досягає своєрідного виявлення. Людина стає подразливою, прискіпливою, часто нахабною, схильною до агресії, негідного вчинку, нападу або бійки. До стану сп’яніння людина доводить себе сама. При цьому вона усвідомлює, що в такому стані у неї зменшується почуття реальної небезпеки своїх вчинків. Така людина нерідко вчиняє тяжкий злочин і стає небезпечною. Все це має враховувати суд при призначенні винному покарання за вчинення ним злочину у стані сп’яніння.

Суд має право, зазначається у ч. 2 ст. 67 КК, залежно від характеру вчиненого злочину не визнати будь-яку із зазначених у ч. 1 цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пп. 2, 6, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.