§ 2. Злочинне діяння за кримінальним законодавством зарубіжних держав

§ 2. Злочинне діяння за кримінальним законодавством зарубіжних держав

Поняття «злочинне діяння» — основне для будь-якої правової системи, однак більшість кримінальних кодексів його не визначає. У таких випадках поняття і ознаки злочину розкриваються в кримінально-правовій доктрині.

Нормативне визначення на сьогодні існує, наприклад, в Австрії, ФРН, США, Іспанії, Швейцарії, Швеції, КНР і деяких інших державах. Такі визначення носять, як правило, формальний характер і містяться у розділах про тлумачення термінів. Так, відповідно до Кримінального кодексу штату Нью-Йорк злочин являє собою «поведінку, за яку покарання тюремним ув’язненням на строк або штрафом передбачено будь-якою нормою права даного штату або взагалі будь-якою нормою права, місцевим правом чи ордонансом органу державної влади даного штату або будь-яким наказом, правилом або інструкцією, що прийняті будь-якою урядовою установою відповідно до наданих їй для цього повноважень» (§ 10.00). Злочином, за таким визначенням, є діяння, заборонене «будь-якою нормою права». Головна ознака злочинного посягання — караність діяння специфічним кримінальним покаранням (позбавленням волі), а також штрафом. Питання про те, що являє собою заборонена кримінальним правом поведінка, яка її соціальна спрямованість, у наведеному визначенні не вирішується.

Прикладом формального визначення може слугувати і ст. 40-1-104 КК штату Колорадо, згідно з якою «злочин означає порушення будь-якого закону штату або описану таким законом поведінку, за яку можуть бути призначені штраф або позбавлення волі». На відміну від попереднього визначення йдеться про порушення норми закону, а не норми прецедентного права, що має позитивне значення.

Діючий КК ФРН також закріплює формальне визначення злочинного діяння. У § 11, що роз’яснює зміст деяких термінів, які використовуються в Кримінальному кодексі, законодавець дає таку характеристику цьому виду правопорушення: «Протиправне діяння — тільки таке, яке утворює склад діяння, передбачений кримінальним законом» (п. 5)….

Формальне визначення злочинного діяння міститься і в КК Австрії.

При цьому основними ознаками злочину є кримінальна протиправність, винуватість, відповідність складу і караність.

У КК Швейцарії злочин визначений як таке злочинне діяння, за яке особа підлягає покаранню у вигляді каторжної в’язниці. Проступок — це діяння, «за яке наступає покарання в’язницею як найбільш тяжке» (ст. 9).

Нетрадиційно визначається злочинне діяння в КК Іспанії. Згідно з законодавчим визначенням злочинами і проступками визнаються «карані за законом дії або бездіяльність, здійснені умисно або необережно» (ст. 10).

Відповідно до КК Швеції злочином визнається діяння, встановлене даним Кодексом, іншими законами або підзаконними актами, що тягне відповідне покарання (ст. 1 гл. 1). Кримінальна протиправність і караність є, таким чином, ознаками злочинного діяння. При цьому за кримінальним правом Швеції злочин, як правило, має місце за умисної форми вини. Необережні діяння караються тільки тоді, коли про це прямо вказано в нормативно-правовому акті (ст. 2 гл. 1 КК Швеції).

Класовим підходом відрізняється визначення злочину, що міститься в КК КНР. За визначенням, «всі діяння, що завдають шкоду державному суверенітету, територіальній цілісності і спокою, спрямовані на розкол держави, підривають владу народно-демократичної диктатури, усувають соціалістичний лад, порушують громадський і економічний порядок, приватну або колективну власність трудящих мас, роблять замах на особисту власність громадян, їх особисті, демократичні та інші права, а також інші, що завдають шкоду суспільству діяння, за які в цьому Кодексі передбачено кримінальне покарання, є злочинами» (ст. 13). Разом з тим за китайським кримінальним правом «явно малозначне, не небезпечне діяння» не вважається злочином[3].

Що стосується доктринальних визначень, запропонованих криміналістами зарубіжних країн, то такі дефініції є вкрай різноманітними. Так, в традиційній англо-американській доктрині злочин характеризувався двома ознаками, які позначалися латиною actus reus (злочинне діяння), — матеріальна ознака, що характеризує об’єктивний бік злочину, і mens rea (винуватий стан розуму) — ознака, що характеризує суб’єктивний бік вчиненого. Положення про ці елементи має таке ж значення для кримінального права Великобританії, США і деяких інших країн загального права, як поняття «склад», наприклад, у німецькому праві. Щоправда, в кримінальному законодавстві названих держав ці ознаки ніколи не згадуються, хоча посилання на них зустрічаються в судових рішеннях.

Actus reus трактується доктриною як поведінка, яка виражена в добровільній дії або бездіяльності, що заподіяла певну шкоду або створила загрозу її заподіяння. При цьому йдеться про конкретну дію або бездіяльність. Намір на вчинення злочину, що не виразився в конкретних матеріалізованих діях, у принципі некараний. У теорії вироблено поняття «явної дії», наявність якого обов’язкова для визнання особи винуватою в скоєнні злочину.

Визначення mens rea (букв. винуватий дух) складніше. Це психологічний елемент злочинної поведінки, який зазвичай в нормативних актах виражається словами «з умислом», «умисно», «зловмисно», «необережно», «обманно» і т. п. Таким чином, поняття mens rea близьке до поняття «винуватість». Разом з тим ознака винуватості в англо-американській правовій літературі при визначенні злочину часто відсутня, оскільки чинне законодавство та судова практика не вважають вину обов’язковим елементом злочину.

У кримінальному праві Великобританії, США і ряду інших країн, що запозичили основні інститути правових систем даних держав, існує так звана абсолютна, або сувора, відповідальність, для настання якої не потрібно встановлювати вину правопорушника, достатньо констатації здійснення ним матеріальних дій. Це не що інше, як об’єктивне інкримінування, закріплене в законі. Так, згідно з § 15.10 КК штату Нью-Йорк мінімальною вимогою для притягнення особи до кримінальної відповідальності є така її поведінка, що містить «добровільну дію або нездійснення дії, яку особа в змозі фізично вчинити». У цьому ж параграфі йдеться про те, що «якщо така поведінка — це все, що потрібно для здійснення конкретного посягання, або якщо посягання чи який-небудь його матеріальний елемент не вимагає винуватого психічного стану з боку особи, таке кримінальне правопорушення є посяганням «суворої відповідальності». Якщо винуватий психічний стан з боку злочинця потрібен щодо кожного матеріального елементу кримінального правопорушення, останнє є посяганням «психічної винуватості».

До злочинів суворої відповідальності за КК штатів, зокрема, належать: торгівля недоброякісними або фальсифікованими продуктами харчування, більшість порушень законодавства про боротьбу з розповсюдженням і зберіганням наркотиків, деякі порушення правил дорожнього руху, порушення поліцейських ухвал про дотримання тиші, санітарних правил і т. п. Деякі американські юристи виступають проти даного інституту, вважаючи його таким, що суперечить положенням Конституції США.

У чинному КК Франції, як і в двох попередніх французьких кодексах 1791 і 1810 рр., поняття злочинного діяння відсутнє. Це питання досліджується в кримінально-правовій доктрині. У сучасних курсах кримінального права злочинне діяння визначається як «будь-яка дія або бездіяльність, яку суспільство забороняє під загрозою кримінальної санкції» (Ж. Прадель), або як «порушення фундаментальних групових норм» (М. Грапен). Багато авторів визначають злочинне діяння через перелік його основних ознак, до них, як правило, відносять:

а) матеріальну (дія або бездіяльність);

б) легальну (передбачуваність і караність кримінальним законом);

в) психологічну (інкримінування);

г) так звану ознаку невиправданості, що означає відсутність причин для виправдання такої поведінки (правомірний захист, стан необхідності і т. д.).

У кримінально-правовій доктрині Німеччини злочинним діянням є протиправне, винувате, таке, що відповідає ознакам складу діяння. Вказані ознаки (окрім третьої) випливають з § 12 КК ФРН, а ознака «відповідність складу діяння» — з § 13. Діяння є людською поведінкою, яка може бути виражена не тільки в активній формі — дії, а й у пасивній — бездіяльності. Дія повинна бути свідомою, тому несвідомі дії не є діянням в кримінально-правовому змісті (наприклад, рефлекторні рухи тіла, поведінка, викликана діями третьої особи або дією сил природи). Крім того, дія має перебувати у причинному зв’язку з результатом, що настав, або бажаним результатом.

Що стосується бездіяльності, то вона може бути як свідомою, так і несвідомою. І у першому, і в другому випадках бездіяльність лише тоді визнається діянням у кримінально-правовому розумінні, коли особа: а) має можливість активно діяти і б) усвідомлює цю можливість або на підставі закону зобов’язана діяти активно. Параграф 13 КК ФРН встановлює: «Хто, не діючи, викликає настання наслідку, передбаченого складом діяння, той підлягає покаранню тільки тоді, коли він юридично був зобов’язаний не допускати наслідку і якщо бездіяльність відповідає виконанню складу діяння шляхом дії».

За КК ФРН 1871 року, протиправність розумілася лише як кримінальна, тобто як діяння, що суперечить лише кримінальному закону. В даний час це поняття трактується ширше: як невідповідність діяння правопорядку в цілому, тобто діяння містить склад злочинного діяння або порушення громадського порядку. Діяння, що містить склад злочинного діяння, тільки тоді не є протиправним, коли в особи відсутнє розуміння того, що вона діє протиправно, якщо така особа не могла уникнути цієї помилки (§ 17). Тому помилка в забороні (тобто помилка особи стосовно того, що вона діє протиправно), як правило, тягне за собою виправдання особи. Якщо ж особа помиляється у фактичних обставинах справи (тобто її помилка належить до певних ознак конкретного складу діяння), то вважається, що така помилка виключає вчинення умисного діяння і особу може бути покарано за здійснення діяння з необережності (абзац 1 § 16).

У кримінально-правовій доктрині ФРН склади класифікуються на делікти-дії і делікти-бездіяльність. Особливо виділяється група деліктів небезпеки і група злочинних діянь, здійснених виконавцем. КК ФРН передбачає поділ складів на основні, кваліфіковані і привілейовані (наприклад, у розділи 16–17 Особливої частини КК ФРН та ін.).

КК Республіки Польща 1997 року відмовився від загального поняття злочину. При цьому термін «суспільна небезпека» замінений в тексті закону терміном «суспільна шкідливість». При оцінці суспільної шкідливості суд згідно з ст. 115 КК Республіки Польща повинен враховувати вид і характер порушеного блага, розміри заподіяної або можливої шкоди, спосіб і обставини здійснення діяння, значущість порушених обов’язків, рівень вини, мотивацію, вид порушених правил обережності і ступінь їх порушення.

Отже, поняття злочинного діяння за кримінальним правом зарубіжних держав, як правило, включає дві взаємопов’язані ознаки: протиправність і загрозу покаранням. Визначення кримінального правопорушення через названі ознаки, на думку іноземних правознавців, виключає його спірність. Насправді розуміння злочинного діяння як забороненого нормою права і такого, що тягне покарання вчинку людини, важко заперечити. При цьому в деяких правових системах протиправність розуміють не тільки як кримінально-правову, але й іншу (наприклад, у Німеччині). В окремих державах злочинною визнається така поведінка, що заборонена як кримінальним законом, так й іншими джерелами кримінально-правових норм (наприклад, у Великобританії, США та ін.). Що стосується вини, то вона не завжди включається до обов’язкових ознак злочину. Це пояснюється існуванням у ряді зарубіжних держав кримінальної відповідальності незалежно від вини (сувора відповідальність передбачена у США; у Франції відповідальність за порушення, для настання якої достатньо констатувати факт здійснення діяння).

Ознака суспільної небезпеки, або шкідливості, в системі ознак, що визначають злочинне діяння, нерідко зовсім відсутня. Виняток становлять лише деякі правові системи, законодавці яких включили названу ознаку до визначення злочинного діяння, закріпленого в текстах чинних кримінальних кодексів (наприклад, КНР і Республіки Польща).

У зарубіжному праві існують дво- або триступеневі класифікації злочинних діянь залежно або від тяжкості правопорушення або найчастіше — від виду і розміру передбаченого в кримінальному законі покарання. Так, за кримінальним правом США всі злочини поділяються на дві основні групи:

1) небезпечні злочини — фелонії;

2) менш небезпечні злочини — місдимінори.

До місдімінорів відносять ті злочини, за які може бути призначене позбавлення волі на строк до одного року і/або штраф, до першої — всі інші. З другої групи законодавці штатів виділяють, як правило, підгрупу незначних місдімінорів (або порушень). Наприклад, згідно з § 10.00 КК штату Нью-Йорк фелонія — це посягання, за яке може бути призначене позбавлення волі на строк більше одного року, місдімінор — посягання, за яке може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 15 днів до одного року. Фелонія і місдімінор зараховують до категорії злочинів. Порушення — посягання, за яке може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі строком до 15 днів, — злочином не є, за КК штату Нью-Йорк.

Законодавство більшості штатів поділяє і фелонії, і місдімінори на кілька категорій, залежно від яких встановлюються межі покарань. Так, відповідні злочинні діяння називаються фелоніями класів А, В, С і т. ін. (зазвичай у межах 3–5 класів) і місдімінорами класів А і В або А, В і С. В КК деяких штатів, наприклад, Техасу, зберігся традиційний поділ фелоній на такі, що караються смертною карою, і фелоній 1, 2 і 3 ступенів. Традиційні відмінності між фелоніями і місдімінорами мають процесуальне значення і відіграють важливу роль у ході кваліфікації злочинів, для відбування покарання і правових наслідків засудження.

Відповідно до чинного КК Франції злочинні діяння поділяються на три категорії: злочини, проступки і порушення. Законодавець вперше встановив матеріальний критерій їх диференціації — тяжкість діяння (у законодавстві Франції, що втратило чинність, таким критерієм виступали вид і розмір покарання, передбаченого за здійснення злочинного діяння).

Така класифікація злочинних діянь має у Франції надзвичайно практичне значення і зумовлює систему покарань: кримінальних — для злочинів, виправних — для проступків і «покарань, що призначаються за порушення», — для порушень. За такою класифікацією визначається можливість притягнення до кримінальної відповідальності при замаху. Замах на злочин, як правило, кримінально караний, замах на проступок — кримінально караний лише у випадках, передбачених законом, замах на порушення — кримінально не карається.

Класифікація злочинних діянь, що існує у французькому кримінальному праві, має також значення для давності і реабілітації. Терміни давності притягнення до кримінальної відповідальності і виконання покарання залежать від категорії діяння. Реабілітація як спеціальна процедура можлива тільки у сфері злочинів і проступків.

У КК ФРН виділяють два види злочинних діянь: злочин і проступок. В основу такої класифікації покладена формальна ознака — мінімальний розмір покарання. Так, злочинами є протиправні діяння, за які передбачено як мінімальне покарання у вигляді позбавлення волі на термін не менше одного року або більш тяжке покарання. Проступок — це протиправне діяння, за яке як мінімальне покарання передбачено позбавлення волі на менший термін або грошовий штраф (geldstrafe). При цьому обтяжуючі або пом’якшуючі обставини, передбачені відповідними положеннями Загальної частини КК або для особливо тяжких, або менш тяжких випадків, не мають значення для даної класифікації.

Якщо ж за вчинене діяння передбачено покарання у вигляді грошового штрафу (geldbusse), то воно є порушенням громадського порядку (ordnungswidrigkeit) і передбачено в так званому додатковому кримінальному праві.

КК Австрії закріпив подвійну категоризацію злочинних діянь: злочин і проступок. В її основі лежить формальний критерій — розмір покарання. На підставі § 17 КК Австрії злочинами є умисні злочинні діяння, які караються довічним позбавленням волі або позбавленням волі на строк більше трьох років. Решта злочинних діянь є проступками.

У кримінальному праві Швейцарії також встановлена двочленна класифікація злочинних діянь (ст. 9 КК Швейцарії). Розмежування проводиться за формальною ознакою — видом покарання. Як зазначалось вище, злочином вважається діяння, що підлягає покаранню каторжною в’язницею, проступком — таке, яке карається в’язницею як найбільш тяжким покаранням.

За КК Іспанії всі злочинні діяння поділяють на злочини і проступки (ст. 10). При цьому злочини, у свою чергу, передбачають дві категорії: тяжкі, тобто такі, за здійснення яких передбачена «сувора міра покарання», і менш тяжкі, за які «законом передбачена менш сувора міра покарання». Що стосується проступків, ними визнаються такі правопорушення, за які закон передбачає «м’яку міру покарання» (ст. 13).

У КК Республіки Польща кримінальні правопорушення представлені в двох видах: тяжкий злочин і проступок. їх розмежування проводиться залежно від форми вини (до тяжких злочинів належать тільки умисні діяння) і передбаченого в кримінальному законі покарання. До категорії тяжких злочинів належать діяння, за здійснення яких передбачене позбавлення волі на строк не менше трьох років або суворіше покарання. Решта кримінальних правопорушень є проступками.

У кримінальному праві низки країн (Франція, Ліван, Сирія та ін.) існує поділ злочинних діянь на загальнокримінальні і політичні. При цьому категорія злочину впливає на вид і режим покарання, можливість відстрочення покарання і т. п.

Отже, у кримінальному законодавстві зарубіжних держав законодавчо закріплені класифікації злочинних діянь на дві або три самостійні категорії. При цьому поділ кримінальних правопорушень залежно від тяжкості або передбаченого в санкції покарання (що також визначається тяжкістю посягання) має важливе значення для вирішення ряду кримінально-правових і кримінально-процесуальних питань (наприклад, визначення порядку розслідування і судового розгляду, давності, караності та ін.). Разом з тим у деяких правових системах класифікація кримінальних правопорушень на категорії має суто техніко-кодифікаційний характер і не має значення для судової практики (наприклад, у ФРН).

Слід вказати і на те, що кримінальне законодавство низки країн взагалі не проводить поділ злочинних діянь на категорії, наприклад, за КК Індії всі злочини охоплюються єдиним поняттям «посягання».