§ 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права

Тлумачення здійснюється будь-яким суб’єктом на науковому, професійному чи побутовому рівні і відбиває результати його мислення. Залежно від суб’єктів тлумачення-роз’яснення норм права і вираження наззовні висновків, яких дійшов інтерпретатор у результаті усвідомлення сенсу норми, тлумачення може бути офіційним або неофіційним, їх висновки можуть зобов’язувати чи не зобов’язувати інших суб’єктів права до певної поведінки.

Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснюється спеціально уповноваженим компетентним в цій галузі органом, державним службовцем чи посадовою особою на підставі службового обов’язку, а результати роз’яснення набувають спеціальної юридичної форми (постанови, інструкції) та офіційного значення (мають обов’язковий характер своєрідної директиви). При офіційному тлумаченні суб’єкти правозастосовної діяльності та інші суб’єкти права повинні використовувати зміст норми права в його точному розумінні, так, як його викладено в офіційному інтерпретаційному акті. Для виконавців норми, що офіційно тлумачиться, таке тлумачення завжди є обов’язковим, незалежно від того, погоджуються вони з таким роз’ясненням чи ні. Основна мета офіційного тлумачення-роз’яснення полягає в забезпеченні єдиного розуміння норм всіма суб’єктами права та їх однакового застосування на всій території держави. Від останнього також залежить рівень законності та правопорядку в суспільстві.

Залежно від того, на яке коло осіб розраховане офіційне тлумачення, воно може бути двох видів: нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення — це роз’яснення сенсу та змісту норми права, призначене для його поширення на невизначене коло осіб і випадків при вирішенні будь-яких юридичних справ, що регулюються нормами, що були предметом інтерпретації. Таке роз’яснення має абстрактний характер, тобто його пов’язують не з конкретною ситуацією, суб’єктом чи обставинами, а з ситуаціями типовими, такими, що постійно виникають у житті і врегульовані нормами. Отже, результат нормативного тлумачення поширюється на певні види суспільних відносин, які врегульовані нормою права, і передбачає багаторазовість застосування. Сенс терміна «нормативне тлумачення» — саме в обов’язковості певного розуміння щодо застосування нормативно-правових приписів. Прикладом такого тлумачення є роз’яснення Верховного Суду України, Вищого господарського суду України з питань застосування законів України за певною категорією справ, а не за конкретною справою.

Тлумачення називається нормативним не тому, що це тлумачення норм (будь-яке тлумачення — це завжди тлумачення норм), а внаслідок того, що:

- воно має загальний характер;

- є формально обов’язковим при розгляді всіх справ певної категорії, які вирішуються на основі норми, що тлумачиться;

- результат такого тлумачення виражено у вигляді обов’язкових для інших суб’єктів інтерпретаційних норм (це «норми про норми»): в них вказується, як правильно розуміти і застосовувати правові норми;

- вони є нормативними, бо містять лише аргументи, підстави на користь певного розуміння норми права.

Навпаки, результат казуального (індивідуального) тлумачення стосується тільки застосування норми щодо конкретного випадку. Воно має значення лише для вирішення «казусу», конкретної юридичної справи суб’єктами правозастосовної чи іншої юридичної діяльності і є обов’язковим тільки у зв’язку з розв’язанням саме цієї юридичної справи.

Повернемося до роз’яснень нормативного характеру. Залежно від суб’єктів, що тлумачать нормативно-правовий припис, офіційне нормативне тлумачення поділяють на автентичне і легальне. Ці види розрізняють залежно від державних органів, що тлумачать норму, їх місця у структурі державного апарату, різної сили актів тлумачення (інтерпретаційних актів), що ними видаються.

Автентичне тлумачення — це роз’яснення, яке здійснюється тим органом, що видав норму, котра підлягає тлумаченню (тобто це авторське офіційне тлумачення), наприклад, роз’яснення міністерством сутності та окремих положень певної інструкції, що була ним прийнята. Таке повноваження державного органу тлумачити норми, що містяться в його актах, безпосередньо випливає з його повноважень на видання нормативно-правових актів і не потребує на це будь-якого спеціального дозволу. Особливість такого роз’яснення полягає в тому, що акт тлумачення видається для роз’яснення вже існуючих норм, а не для створення нових. Цей акт, як правило, має такі самі зовнішню форму і юридичну силу, як і нормативний акт, що підлягає тлумаченню. Сила автентичного тлумачення не стільки в його переконливості, скільки в його обов’язковості.

Легальне тлумачення — це роз’яснення, що походить від спеціально уповноваженого органу щодо нормативних актів, які видані іншими нормотворчими органами. Таке тлумачення називають ще делегованим, тобто воно не походить від органу, що видав нормативно-правовий акт. Право тлумачити нормативні приписи є у всіх, але повноваження органів і посадових осіб, що мають право офіційно роз’яснювати їх сенс, спеціально закріплений у відповідних нормативно-правових актах. Такі повноваження можуть бути постійними або одноразовими. Результати легального (делегованого) тлумачення, що містяться у відповідних інтерпретаційних актах, мають обов’язкову силу тільки стосовно осіб, що підпадають під юрисдикцію державного органу, судового, фінансового, податкового та інших, що тлумачать норму. Особливо важливе значення для юридичної діяльності має судове тлумачення. Закон (п. 2 ст. 150 Конституції України) відносить офіційне легальне (делеговане) тлумачення Конституції України та законів України, виданих Верховною Радою України, виключно до компетенції Конституційного Суду України. Відповідно до Закону України «Про судоустрій України» Пленум Верховного Суду України дає роз’яснення судам з питань застосування чинного українського законодавства.

Оцінюючи правову природу результатів офіційного тлумачення, що здійснюється вищими судовими органами, слід нагадати деякі принципові положення:

а) судові органи не наділені законотворчою функцією;

б) джерелом, що дає привід до видання актів нормативного тлумачення, є узагальнення практики розв’язання справ судовими органами (згідно з наведеними законами Пленум Верховного Суду «розглядає матеріали узагальнення судової практики і статистики...»; Президія Вищого господарського суду «розглядає матеріали узагальнення практики, аналізує статистику»);

в) приводами та причинами видання актів роз’яснень вищих судових органів держави є типові помилки кваліфікації, порушення процедури

застосування нормативно-правових актів, нерідко зумовлених саме відсутністю єдності в розумінні змісту законів, що застосовуються, та ін.;

г) зміст судових роз’яснень звичайно зводиться до рекомендацій того, як слід розуміти термінологію, сенс норми, як кваліфікувати юридичні факти, як саме застосовувати закон; судові роз’яснення не можуть суперечити принципу, згідно з яким суд є незалежним і підкоряється тільки закону;

ґ) акти роз’яснення містять правила, які вказують на певне розуміння законів; вони не можуть містити в текстах нічого нового, що не входить до змісту норми, яка тлумачиться, тобто не повинні містити нормативної новизни; за їх допомогою не можуть змінюватися, доповнюватися чи скасовуватися закони, а лише має розкриватися їх зміст у повному обсязі.

Особливість правової природи актів офіційного легального тлумачення судових органів полягає в тому, що чинність офіційного тлумачення поширюється за межі кола тільки судових органів. Наприклад, роз’яснення Пленуму Верховного Суду України вичерпуються не тільки судами, а й слідчими, суб’єктами, які здійснюють дізнавальну діяльність, іншими службовими особами.

Офіційне тлумачення може бути і казуальним, обов’язковим для даної справи, тобто воно застосовується лише у зв’язку з розглядом конкретної юридичної справи (казусу), стосовно саме тих осіб, які мають до справи певне відношення. Для будь-яких інших справ результати казуального тлумачення формально-юридичного значення не мають і на них не поширюються.

Але необхідність офіційного казуального тлумачення виникає і тоді, коли нижчі правозастосовні органи, на думку вищих до них, некоректно застосовують норми права щодо конкретної справи, порушуючи закон. Таке тлумачення здійснюється в межах компетенції і повноважень правозастосовних органів. Тут розрізняють:

а) тлумачення органу, що безпосередньо застосовує в певній процедурі норми права (воно відображене в акті застосування права, стає його частиною). Наприклад, судове тлумачення, що здійснюється судами при прийнятті рішень по конкретних юридичних справах, а також адміністративне, що здійснюється органами виконавчої влади — від центральних (міністерств, відомств) до місцевих державних адміністрацій;

б) тлумачення органу, що перевіряє законність та обґрунтованість акта застосування права. Наприклад, перевірка з боку вищого за рівнем судового органу рішення нижчого суду.

В цьому сенсі можна розуміти також казуальне тлумачення, яке має обов’язкове значення не тільки для конкретної справи, а й для всіх аналогічних справ. Цим пояснюється оприлюдненням рішень по конкретних справах в офіційних виданнях.

У таких рішеннях вищих правозастосовних органів міститься зразок розуміння законів. Тому правомірно називати їх прецедентами тлумачення правової норми. Рішення, винесені по конкретних справах, набувають загальне значення через їх внутрішню переконливість і виступають як приклади правильного розуміння і застосування закону.

Загальнообов’язковість прецедентів тлумачення ґрунтується на силі, владі розуму. Тому авторитет мають ті прецеденти, які містять у своїй основі переконливе аргументування.

Прецедентами тлумачення виступають звичайно рішення вищих судових інстанцій. Таким чином, інтерпретаційні положення, що містяться в рішеннях по конкретних справах, перетворюються на прецедент тлумачення. Хоча такі положення формально обов’язкові тільки для конкретної справи, однак нижчі інстанції завжди враховують практику вищих і прагнуть їй слідувати, брати як приклад, зразок розуміння і застосування законів.

Отже, інтерпретаційні положення, що містяться в рішеннях вищих інстанцій по конкретних справах, не залишаючись формально загальнообов’язковими, фактично мають загальнообов’язкове значення, оскільки засновані на правильності їх виведення із закону, на силі авторитету вищих інстанцій.

Ще одна особливість казуального тлумачення полягає в тому, що ця форма тлумачення рівною мірою використовується як при офіційному, так і при неофіційному тлумаченні. Якщо перше має юридичну силу, але формально — тільки щодо конкретної справи, то друге (неофіційне) взагалі такої сили не має і здійснюється переважно науковими установами, адвокатами, експертами та ін.

Неофіційне тлумачення нормативно-правих приписів — це таке роз’яснення їх змісту, що здійснюється будь-яким суб’єктом, при якому результат тлумачення не має обов’язкової юридичної сили. Суб’єкт, що тлумачить норму, самостійно, без будь-якого спеціального дозволу оцінює правову ситуацію, відповідну норму і приймає рішення про перспективу настання юридичних наслідків по справі на основі власного уявлення про зміст тих приписів, що він тлумачив. Це тлумачення має форму письмових чи усних порад, пояснень, рекомендацій. Воно здійснюється недержавними органами й установами, різними науковими, навчальними закладами, групами фахівців-юристів, окремими громадянами. Але їх акти, виражені у формах наукових творів, коментарів до законів тощо, не мають обов’язкового характеру и не тягнуть за собою будь-яких юридичних наслідків. Отже, посилатись на результати неофіційного тлумачення як на нормативну підставу для офіційного вирішення справи не можна. Вся відповідальність за вірність інтерпретації покладається лише на офіційного суб’єкта правозастосування. Акти неофіційного тлумачення мають лише таку силу і вагомий вплив, що базуються на професіональному авторитеті фахівців, установ.

Неофіційне тлумачення поділяється на побутове (повсякденне), професійне (компетентне) і доктринальне (наукове).

Побутове (повсякденне) тлумачення — це уяснення і роз’яснення змісту норм права в повсякденному житті, побуті всіма особами, які не мають спеціальної юридичної освіти або певного досвіду юридичної діяльності. Дійсні результати такого тлумачення обумовлені рівнем правової свідомості, юридичної обізнаності, життєвого досвіду та правової культури громадян.

Таке тлумачення постає в усіх випадках, коли особа осмислює зміст правових норм з метою їх використання, виконання, додержання, надання поради, оцінювання будь-якої життєвої ситуації, що потребує юридичного рішення або просто розширення кола своїх знань.

Професійне (компетентне) тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють фахівці з вищою юридичною освітою в галузі держави і права — практичні працівники (судді, адвокати, прокурори, посадові особи державного апарату та ін.) для професійного використання його результатів у повсякденній діяльності в процесі застосування ними правових норм.

Особливу роль має доктринальне (наукове) тлумачення норм права. Воно здійснюється науковцями — фахівцями-правознавцями, науковими та дослідними установами в науково-практичних коментарях до законодавства, працях учених-юристів (наукових статтях, монографіях, підручниках, посібниках, брошурах, лекціях), обговореннях проблемних питань чинних нормативних актів та їх проектів у пресі, на «круглих столах», телебаченні, сторінках наукових видань.

Таке тлумачення відомо світу з стародавніх часів. У Стародавньому Римі роз’яснення римськими юристами законів мало не тільки моральне, а й юридичне значення, впливало на розвиток законодавства. Під час тлумачення вони фактично створювали норми, які набували якостей авторитетності, що межувала з обов’язковістю.

Сьогодні неофіційне за статусом доктринальне тлумачення не має обов’язкової сили, але суттєво впливає на правотворчу та правозастосовну професійну діяльність. Цей вплив є зрозумілим. Він ґрунтується на авторитеті і переконливості роз’яснень, і, незважаючи на відсутність їх офіційної обов’язковості, такі тлумачення визнаються в суспільстві найбільш переконливими і обґрунтованими. Саме тому часто висновки неофіційного доктринального тлумачення стають головним змістом офіційного.

Усі форми неофіційного тлумачення правових норм не мають обов’язкової сили, їх фактичне значення зумовлюється авторитетом і обізнаністю інтерпретатора з питань правознавства та рівнем переконливості. Але усі вони справляють певний вплив на різні види юридичної практики і підпорядковані кінцевій меті — досягти однаковості розуміння змісту правових норм.