§ 3. Соціологічна школа кримінального права
§ 3. Соціологічна школа кримінального права
1. Соціологічна школа виникла на початку 80-х років ХІХ ст. До цього часу ідеї антропологів встигли дискредитувати себе, злочинність зростала, особливо рецидивна, ширилася й юнацька злочинність. Розробки Кетле у сфері моральної статистики ставили перед наукою кримінального права нові проблеми. Теза Кетле про те, що «суспільство має тих злочинців, на яких воно заслуговує», прямо пов’язує злочинність із соціальними та іншими чинниками. Необхідно було сформулювати нову наукову концепцію кримінального права, яка б більшою мірою відповідала потребам дійсності і була підставою для реформ законодавства. До цього часу набув значного поширення позитивізм — філософська течія, яка не виходить із метафізичних умоглядів, а закладає в їх основу позитивні факти, що повинні визнаватися за допомогою їх опису, реєстрації. Саме позитивізм Конта і Спенсера як метод аналізу окремих соціальних чинників є філософською підставою соціологічної школи. Соціологи, як і антропологи, оголосили науку кримінального права, котра існувала до них, такою, що не відповідає потребам суспільства, є застарілою. Проте незабаром соціологічна школа зазнала певної трансформації. У 1889 р. соціологи створили Міжнародну спілку криміналістів, яка проіснувала до Першої світової війни і провела до 1915 р. 12 своїх з’їздів. Поступово позиції класичної і соціологічної шкіл стали зближатися. Зрештою, соціологи, не відмовляючись від власних позицій, погодилися сприйняти концепції класиків щодо вини, осудності, покарання, залишивши поняття «небезпечного стану», заходів безпеки та інші свої погляди.
2. Найбільш значними представниками соціологічної школи були: Ліст (1851-1919, Німеччина), Принс (1845-1919), Бонгер (1876-1946, Бельгія), Ван-Гамель (1842-1917, Голландія), Тард (1843-1904, Франція), Фойницький (1844-1910, Росія), Чубинський (1870-1944), який багато років працював в Україні. Звичайно, погляди кожного із соціологів мають свої особливості, але для всіх них характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини злочинності, вчення про небезпечний стан і вчення про покарання та заходи безпеки.
3. Вчення про причини злочинності. Злочин не є результатом свободної волі, як про те писали класики. Злочин — це результат складної взаємодії різноманітних чинників, з одного боку — індивідуальних (у тому числі біологічних), а з другого — фізичних та соціальних.
Фізичні чинники — географічне середовище, клімат, пори року, кількість опадів, час доби та ін.
Індивідуальні чинники — стать, вік, хвороби, походження і виховання, освіта, родинний стан, фізичні та психічні властивості.
Соціальні чинники — безробіття, рівень цін на продукти харчування, рівень споживання алкоголю, заробітна плата, життєвий рівень, проституція, люмпенізація населення тощо.
Соціологи запропонували низку рекомендацій щодо усунення чинників злочинності, особливо соціальних: зниження безробіття шляхом створення нових робочих місць, регулювання цін, будівництво житла, допомога еміграції, допомога безпритульним дітям та ін. Вони услід за антропологами та класиками вважали злочинність вічним явищем. «Сама думка, — писав Ліст, — про можливість знищити злочинність належить до сфери утопії».
4. Вчення про небезпечний стан — це реакційна частина поглядів соціологів. Відкидаючи крайнощі антропологів стосовно природженого злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких чи особливості особи становлять загрозу для суспільства. До цих категорій людей належать не тільки ті, хто вчиняє злочин, а й ті, що не вчинили конкретно нічого злочинного, але внаслідок зазначених обставин повинні визнаватися такими, що перебувають у небезпечному стані. Це, на думку соціологів, учасники громадських організацій, жебраки, бродяги, повії, сутенери, безробітні, алкоголіки, дегенерати, душевнохворі тощо.
Підставою для репресії є не діяння, а діяч, не склад злочину, а небезпечний стан. Невловимість ознак небезпечного стану відкриває широкі можливості для необґрунтованих репресій та свавілля. Відмова від понять осудності, вини, покарання та інших інститутів класичного кримінального права є характерною для соціологів.
5. Вчення про покарання та заходи безпеки. Соціологи розробили класифікацію злочинців і залежно від цього рекомендували різні види репресії. До так званих «випадкових» злочинців слід застосовувати, виходячи з принципу моральної вини, «відплатне покарання»; відносно звичних злочинців (непоправних) Ліст пропонував елімінацію (тобто знищення) — страту або довічне ув’язнення; до хронічних, звичних злочинців треба застосовувати і заходи безпеки: превентивне ув’язнення, поміщення в спеціальні установи, відправлення в заслання, поліцейський нагляд тощо.
Представники соціологічної школи рекомендували систему невизначених вироків, передаючи вирішення питання про строк покарання тюремній адміністрації. Водночас вони запропонували увести в законодавство умовне засудження та умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну короткострокового позбавлення волі штрафом, створити спеціальні суди та особливі місця позбавлення волі для неповнолітніх злочинців.
6. Ідеї соціологів справили істотний вплив на законодавство. Так, у Франції в 1885 р. було видано закон про невиправних рецидивістів. Заходи безпеки вперше було введено кримінальним кодексом Норвегії 1902 р. В Англії у 1908 р. було прийнято закон про попередження злочинності. Взагалі-то, майже всі кодекси ХХ ст. відтворювали дуалістичну систему заходів репресії — покарання та заходів безпеки, причому не тільки в Європі, а й, наприклад, країнах Латинської Америки.
7. Ідеї соціологів одержали новий імпульс після закінчення Другої світової війни, коли виникла школа нового соціального захисту, яка об’єднує юристів, медиків та соціологів понад 70 країн. Своїм вчителем вона називає бельгійського соціолога Адольфа Ірніса. Фундатором концепції нового соціального захисту вважається французький юрист Марко Ансель, який є представником демократичного напряму цієї течії. Школа нового соціального захисту відстоює збереження основних концепцій класиків, закріплених у кримінальних кодексах цивілізованих країн (принципи відповідальності за вину, застосування покарання відповідно до тяжкості злочину), вимагаючи лише вилучення із наукового обігу різноманітного роду фікцій, пов’язаних із «пануванням юридичного апріорізму» класичної школи (наприклад, вчення про негідний замах). Водночас головним завданням кримінального права ця школа вважає «ресоціалізацію» особи, з тим щоб повернути злочинця у «велику родину людей». Ансель та його прихильники виступають за збереження суду та кримінального судочинства, але пропонують увести спеціальне «досьє злочинця», в якому б фіксувалася «біографія» засудженого. Вони вважають за необхідне уведення посади спеціального «судді з покарання», який би контролював поведінку засудженого. У той же час школа нового соціального захисту пропонує застосовувати заходи безпеки, у тому числі до деяких «передделіктних станів» — бродяг, жебраків. Слід зазначити, що ідеї нового соціального захисту закріплено в новому КК Франції 1992 р.
Контрольні запитання
1. Що розуміється під школами кримінального права?
2. Які основні представники класичної школи кримінального права?
3. Які основні погляди представників класичної школи кримінального права?
4. Антропологічна школа кримінального права: її представники, їх основні погляди на злочин та покарання.
5. Соціологічна школа кримінального права: її представники, їх основні погляди на злочин та покарання.