§ 2. Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність)

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

§ 2. Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність)

1. Термін «діяння» вживається в КК, теорії кримінального права і судовій практиці у двоякому значенні:

а) у ст. 11 КК за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що охоплює всі ознаки, притаманні злочину, тобто вживається як синонім терміна «злочин»;

б) застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об’єктивної сторони, тобто дії чи бездіяльності. При аналізі цієї ознаки складу злочину мова повинна йти саме про друге значення терміна «діяння».

Діяння є обов’язковою ознакою кожного складу злочину. У ч. 1 ст. 2 КК встановлено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Формами вираження такого діяння згідно зі ст. 11 КК є дія чи бездіяльність.

2. Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак: діяння має бути конкретним, усвідомленим і вольовим актом поведінки людини, суспільно небезпечним та протиправним.

Діяння як ознака об’єктивної сторони складу злочину завжди повинно мати конкретний характер. Воно становить собою конкретний акт поведінки людини, який відбувається в певній обстановці, місці та часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. Людина як соціальна істота вступає у сферу, підвладну кримінальному закону, тільки шляхом учинення своїх дій. Тільки зовні виражена активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об’єктом правової оцінки. Поза своїми вчинками людина не вступає у сферу правового регулювання. Звідси випливає, що думки, наміри, переконання, морально-психологічні риси людини, якими б негативними вони не були, не можуть розглядатися як злочинне діяння, а отже, не можуть тягти за собою кримінальну відповідальність. Злочинні наміри можуть одержати негативну кримінально-правову оцінку, тобто бути «криміналізованими», тільки тоді, коли вони об’єктивовані в конкретному акті поведінки особи — дії чи бездіяльності.

Діяння — це усвідомлений акт поведінки людини, що завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об’єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому значенні такі рухи тіла, які не контролюються свідомістю, навіть якщо вони за своїм характером були об’єктивно суспільно небезпечними і ними заподіювалася істотна шкода охоронюваним законом суспільним відносинам. Наприклад, дії, вчинені неосудними і душевнохворими особами, не контролюються їх свідомістю, а отже, і не можуть становити дію чи бездіяльність у кримінально-правовому сенсі.

Діяння, що належить до об’єктивної сторони складу злочину, повинно бути вольовим, тобто проявом волі особи, якщо вона діє з відповідних мотивів, маючи щось певне на меті. Діяння, в якому немає прояву волі, вчинене, наприклад, під безпосереднім впливом фізичного чи психічного примусу (ст. 40 КК), не може становити об’єктивну сторону складу злочину.

Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що, будучи визнаним злочином, це діяння заподіює істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу її заподіяння. Суспільна небезпечність органічно притаманна діянню, що й зумовлює необхідність його криміналізації, тобто визнання його злочинним і караним. Це положення безпосередньо випливає із ч. 2 ст. 11 КК. Дія чи бездіяльність, що через свою малозначність не спричиняє істотної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони або ж не створює загрози її заподіяння, не може розглядатися як злочин, оскільки останній позбавлений такої соціальної властивості, як суспільна небезпечність. Матеріальна ознака злочину — суспільна небезпечність — виявляється насамперед у діянні, конкретному акті поведінки особи. Водночас характер дії чи бездіяльності, спосіб і засоби, за допомогою яких учиняється посягання, значною мірою визначають характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, тобто його тяжкість.

Протиправність як ознака діяння відповідно до ст. 11 КК означає, що злочином визнається тільки те діяння, яке саме в такій якості передбачено кримінальним законом. Тому для наявності об’єктивної сторони злочину необхідно, щоб діяння (дія чи бездіяльність) було зазначено в диспозиції однієї зі статей Особливої частини КК, тобто заборонено кримінальним законом під загрозою покарання. З даного положення випливає, що злочинність і караність діяння, а також інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом (ч. 3 ст. 4 КК). Відсутність ознаки протиправності виключає можливість визнання діяння (навіть якщо воно є суспільно небезпечним) злочином, виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки в такому разі буде порушено ч. 4 ст. 3 КК, відповідно до якої застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Ознака протиправності означає, що діяння завжди порушує відповідну норму кримінального закону. Для встановлення кримінальної протиправності при відсилочній чи бланкетній диспозиції (так звана змішана протиправність) необхідно звернутися до аналізу інших статей КК чи до нормативних актів (законів чи підзаконних актів) інших галузей права або до локальних нормативних актів.

3. Дія — це активна, свідома, суспільно небезпечна, протиправна поведінка суб’єкта. Вона є найпоширенішою формою суспільно небезпечного діяння. Понад 2/3 усіх злочинів, передбачених в Особливій частині КК, можуть бути вчинені тільки шляхом дії. Елементарною (найпростішою) одиницею дії є рух тіла. Дія може виражатися в одному (одиничному) русі тіла або в їх множинності. Рухи тіла, що складають дію, повинні мати цілеспрямований характер і, отже, поєднуватися метою в єдиний вольовий акт поведінки. Мета, як і об’єкт злочину, виокремлюють дію, обмежують обсяг і межі дії, визначають її предметний зміст. Інакше кажучи, рухи тіла утворюють дію в кримінально-правовому розумінні, коли вони контролюються свідомістю і спрямовуються волею особи на певний об’єкт. Звідси випливає, що мимовольні (наприклад, рефлекторні) акти руху, що відбуваються поза контролем свідомості і не виражають волю особи, не можуть утворювати дію як ознаку об’єктивної сторони злочину, наприклад рухи, внаслідок яких завдано шкоду охоронюваному законом благу, якщо вони викликані реакцією організму на біль від ураження струмом, вогнем тощо.

З фізичного боку дія може бути простою та складною. Прості дії містять одиничні (елементарні) акти поведінки людини, наприклад, нанесення удару. Складні дії характеризуються ускладненою структурою. Серед них можна виділити ті, що складаються із декількох актів поведінки, кожний з яких може бути визнаний як самостійна дія. Наприклад, у ч. 2 ст. 186 КК встановлено кримінальну відповідальність за грабіж (відкрите викрадення чужого майна), поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Тут мають місце дві дії — викрадення і насильство, кожна з яких, якщо розглядати їх ізольовано, утворює самостійні злочинні дії, передбачені окремими статтями КК (ч. 1 ст. 186, ч. 1 ст. 125 або ст. 126). Подібну об’єктивну сторону мають і деякі інші злочини, пов’язані з насильством (ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 373 КК та ін.). У зазначених випадках одна дія виступає як спосіб учинення іншої. Вони перебувають у нерозривному зв’язку та органічній єдності і в сукупності утворюють складну дію, яка і завдає шкоди об’єкту (як основному, так і додатковому).

До складних належать також дії, що складаються з низки тотожних актів поведінки, об’єднаних єдиним умислом і спрямованих на досягнення єдиного злочинного результату (наприклад, крадіжка цілого, вчинена в декілька прийомів), що утворюють у своїй єдності злочини. До складних відносять, зокрема, і дії у так званих триваючих злочинах, коли злочин, розпочавшись одним актом поведінки (активною дією), потім продовжує здійснюватися впродовж певного часу на стадії закінченого злочину (наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї). У деяких випадках складні дії утворюються з цілої низки вчинків, пов’язаних один з одним. Це, наприклад, зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК) тощо. Але й у цих випадках спостерігається активна форма суспільно небезпечної протиправної поведінки, яка має всі необхідні ознаки дії (складної) в кримінально-правовому розумінні.

Залежно від характеру впливу на об’єкт злочину всі дії можна поділити на фізичні та інформаційні. Фізичні (або енергетичні) дії полягають у застосуванні мускульної, фізичної сили для вчинення злочинного посягання (крадіжка, грабіж, розбій, убивство, нанесення тілесних ушкоджень тощо) і завжди спрямовані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу. Інформаційні дії полягають у передаванні інформації іншим особам і завжди виражаються у словесній (вербальній) формі, а також у яких-небудь інших діях, що несуть інформацію: смислових жестах (конклюдентні дії), виразних рухах (міміка). За допомогою інформаційних дій вчиняються такі злочини, як погроза вбивством, вимагання тощо. Для деяких злочинів характерним є поєднання фізичних та інформаційних дій, наприклад, при шахрайстві, а також при грабежі, розбої, які поєднані з погрозою насильства.

Важливе значення для характеристики злочинної дії має спосіб вчинення злочину, який являє собою сукупність (систему) прийомів і методів, що використовуються при вчиненні злочину. Ці способи різноманітні. Найчастіше зустрічаються: фізичне насильство, психічне насильство (погроза насильством), обман, зловживання довірою, жорстокий чи особливо жорстокий спосіб, загальнонебезпечний спосіб та ін. Усі вони значною мірою визначають форму і зміст даної дії, її інтенсивність та шкідливість.

Деякі злочини можуть бути вчинені тільки у певний спосіб. У такому разі спосіб вказується в законі як конститутивна ознака складу злочину, наприклад таємне викрадення чужого майна як спосіб крадіжки (ст. 185 КК), відкрите викрадення такого ж майна при грабежі (ст. 186 КК), заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою при шахрайстві (ст. 190 КК). В інших випадках злочин може бути вчинено різними способами. Так, умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК) і умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК) можуть бути вчинені в будь-які способи: шляхом нанесення ушкоджень колючим чи ріжучим предметом, із застосуванням вогнепальної зброї, отруйних речовин, шляхом нанесення ударів, побоїв тощо. У зв’язку із зазначеним законодавець не вказує в диспозиціях цих статей Особливої частини КК на певний спосіб вчинення злочину як на обов’язкову ознаку складу злочину[43].

Для вчинення злочинів винні часто використовують різні засоби і знаряддя: зброю, технічні прилади, механізми, підроблені документи та ін. У цих випадках винний використовує закладені в засобах вчинення злочину додаткові можливості, що можуть істотно посилювати інтенсивність і уражаючий ефект дії. Такі способи вчинення злочинів завжди свідчать про підвищену небезпечність як дії, так і особи, що її вчинила.

Кримінальна відповідальність за злочинну дію нічим не обмежена. Достатньо встановити, що вчинено суспільно небезпечну дію (як активну форму поведінки особи), передбачену кримінальним законом як злочин.

Злочинні дії описуються в статтях Особливої частини КК по-різному. У більшості випадків у диспозиції описується один вид злочинної поведінки, наприклад крадіжка — таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), погроза вбивством (ст. 129 КК). Досить часто в диспозиції вказуються в альтернативі декілька дій, кожна з яких утворює об’єктивну сторону злочину. Наприклад, бандитизмом (ст. 257 КК) закон визнає: організацію озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинених нею нападах. У подібних випадках для констатації об’єктивної сторони відповідного складу злочину достатньо встановити хоча б одну із дій, альтернативно зазначених у законі. Нерідко в КК дається загальна характеристика дії, наприклад у складі хуліганства (ст. 296). У таких випадках для з’ясування ознак діяння слід вдаватися до тлумачення закону.

Іноді при описі дії законодавець застосовує відсилочну диспозицію, наприклад заподіяння майнової шкоди державі або громадській організації шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства (ст. 192 КК). В інших випадках для з’ясування ознак дії необхідно звернутися до підзаконних нормативних актів (бланкетна диспозиція), наприклад порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273 КК), порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274 КК) та ін.

Різні прийоми опис дій у статтях Особливої частини КК обумовлені не розсудом законодавця, а особливостями того чи іншого злочину, ступінь конкретності опису якого залежить від характеру самої дії, об’єкта посягання, способів учинення злочину, засобів, що використовуються, та ін. Чим чіткіше описано в законі дію, тим більше гарантій правильного застосування кримінального закону при розгляді конкретних кримінальних справ.

4. Бездіяльність. Умови кримінальної відповідальності за злочинну бездіяльність. Бездіяльність — це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Бездіяльність тотожна дії за своїми соціальними та юридичними властивостями, тобто вона суспільно небезпечна і протиправна, є свідомим і вольовим актом поведінки людини.

Бездіяльність відрізняється від дії зовнішньою, фізичною стороною. При бездіяльності особа не вчиняє певної дії, яку вона за даних конкретних умов повинна була і могла вчинити для запобігання заподіянню шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам. На практиці злочинна бездіяльність зустрічається значно рідше, ніж дія. Шляхом бездіяльності вчиняються такі злочини, як залишення в небезпеці (ст. 135 КК), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК).

Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною формою поведінки людини. Однак ця характеристика стосується не будь-якої поведінки особи в момент учинення злочину (наприклад, диспетчер аеропорту залишив на деякий час пульт керування — треба було побачитися зі знайомим — і не виконав своїх обов’язків щодо забезпечення безпечної посадки літака, внаслідок чого літак зазнав аварії), а тих конкретних дій, які ця особа повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Звідси випливає, що обов’язковою умовою кримінальної відповідальності особи за бездіяльність є наявність у неї обов’язку діяти певним чином і наявність у даних конкретних умовах реальної можливості діяти в такий спосіб.

Обов’язок вчинити певні дії може випливати з різних підстав:

а) із закону (наприклад, закон покладає на громадянина обов’язок надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, — ст. 136 КК) або з іншого (наприклад, підзаконного) нормативного акта — у злочинах, описуваних у бланкетних диспозиціях;

б) із професійних або службових функцій (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником — ст. 139 КК, службова недбалість — ст. 367 КК);

в) із договору (наприклад, порушення обов’язків щодо охорони майна — ст. 197 КК);

г) із родинних відносин (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164 КК, ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків — ст. 165 КК);

д) із попередньої поведінки особи, якщо вона своїми діями створює небезпеку для іншої особи і внаслідок цього зобов’язана надати їй допомогу (наприклад, човняр, що взяв на себе обов’язок перевезти людей через річку, повинен надати допомогу пасажирам, які опинилися у воді і стали тонути внаслідок того, що човен перевернувся через перевантаження або шторм).

Наявність реальної можливості діяти певним чином полягає в тому, що особа в даній конкретній ситуації мала реальну можливість діяти, тобто виконати активні дії і запобігти тим самим злочинним наслідкам. Так, якщо лікар повинен був з’явитися до хворого і надати йому допомогу, але не міг цього зробити внаслідок повені і розливу ріки, він не може нести відповідальність за ст. 139 КК. Так само ненадання допомоги потопаючому особою, яка не вміє плавати, не може тягти за собою кримінальну відповідальність за ст. 136 КК за ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, оскільки тут відсутня можливість надати таку допомогу.

Отже, при оцінюванні можливості (чи неможливості) виконати покладені на особу обов’язки слід ураховувати конкретну обстановку, умови місця і часу, зміст обов’язків, покладених на особу. Враховуються й її суб’єктивні можливості щодо виконання необхідних дій.

Злочинна бездіяльність, як і дія, може проявитися в одиничному акті невчинення особою конкретної дії, яку вона повинна була і могла вчинити, але може являти собою і декілька (множинність) актів пасивної поведінки, що має місце, наприклад, при службовій недбалості, коли службова особа неодноразово не виконує покладені на неї обов’язки (ст. 367 КК). Злочинна бездіяльність може відбуватися одноактно (одномоментно) і протягом певного, тривалого проміжку часу, зокрема при триваючих злочинах, наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164 КК.

Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає лише за таких умов:

а) на особу було покладено спеціальний обов’язок вчинити активні дії, якими було б відвернено настання суспільно небезпечного наслідку;

б) в особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії і запобігти настанню суспільно небезпечних наслідків.

У деяких випадках злочинна бездіяльність може поєднуватися з активними діями, за допомогою яких суб’єкт ухиляється від виконання обов’язкових для нього дій. У таких випадках має місце акт змішаної поведінки — активні дії тут виступають способом вчинення злочинної бездіяльності. Проте об’єктивну сторону злочину утворить злочинна бездіяльність. Активні ж дії можуть отримати самостійну правову оцінку (кваліфікацію) за наявності в них ознак самостійного злочину.

5. Непереборна сила, непереборний фізичний примус, психічний примус та їх значення для вирішення питання про кримінальну відповідальність за суспільно небезпечну дію або бездіяльність. Дія і бездіяльність — це вольові вчинки людини, вони являють собою психофізичну єдність зовнішньої (фізичної) та внутрішньої (психічної) сторін її поведінки. При цьому воля особи може бути безпосередньо виражена в її особистих конкретних діях (фізичних чи інформаційних) або опосередковуватися в її вчинках із застосуванням різних механізмів, засобів (наприклад, убивство із застосуванням зброї чи отрути), або ж виявлятися в діяльності інших осіб (наприклад, залучення до вчинення злочину осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності, психічно хворих тощо). Отже, вольовий зміст дії чи бездіяльності має важливе значення при вирішенні питання про наявність діяння (дії чи бездіяльності) як ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

Але можливі ситуації, коли у вчиненій особою дії чи бездіяльності її воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), у якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об’єктивної сторони злочину. До таких обставин належать:

1) непереборна сила;

2) непереборний фізичний примус (насильство);

3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності.

Непереборна сила — це надзвичайна і нездоланна за даних умов обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння і об’єктивна сторона злочину. Отже, за таке діяння кримінальна відповідальність наставати не може. Наприклад, не несе кримінальної відповідальності за бездіяльність за ст. 139 КК лікар, який не міг з’явитися до хворого і надати йому медичну допомогу внаслідок повені або землетрусу. Так само не підлягає кримінальній відповідальності особа і за активні дії, які вона виконала внаслідок непереборної сили. Наприклад, під час зіткнення тролейбуса з вантажним автомобілем К. був викинутий з кузова автомашини і при падінні збив Н., заподіявши йому тілесні ушкодження. Дії К. були викликані непереборною силою.

Під непереборним фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу (насильство — застосування фізичної сили, завдання ударів, побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень тощо), що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства, внаслідок чого вона була позбавлена можливості обрати бажаний варіант поведінки і вчинила в результаті насильства такі рухи, якими була заподіяна шкода іншій особі, або не вчинила тих дій, які вона повинна була вчинити в даній ситуації. Якщо фізичний примус був непереборним (наприклад, зв’язаний охоронець не міг перешкодити злочинцям вчинити крадіжку або касир видав злочинцям гроші внаслідок жорстоких побоїв), то у вчиненому діянні особи немає прояву її волі. Непереборний фізичний примус «руйнує» психофізичну єдність діяння, знищує його цілеспрямований і вольовий характер, через що особа не може керувати своїми вчинками. У разі непереборного фізичного примусу в особи немає дії чи бездіяльності в кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40 КК)[44].

Якщо ж фізичне насильство було переборним, тобто коли особа вчинила які-небудь суспільно небезпечні дії під впливом фізичного насильства, що не виключало її можливості керувати своїми діями, то в такому разі питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40 КК). Однак такий фізичний примус повинен розглядатися як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66 КК).

Психічний примус — це вимога вчинити певні дії чи, навпаки, не вчиняти тих або інших дій, які в даній ситуації повинні бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди. У разі психічного примусу має місце загроза або залякування особи, яка піддалася примусу, для того щоб примусити її діяти або не діяти в напрямку, потрібному для того, хто примушує. Безумовно, воля особи, яка піддалася примусу, певною мірою обмежена, внаслідок чого вона відчуває ускладнення в обранні того чи іншого варіанта поведінки. Однак таке обмеження не має абсолютного характеру навіть за умови, що психічний примус підтримується фізичним насильством. У даному разі воля особи, щодо якої застосовується психічний примус, цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той чи інший варіант поведінки на свій розсуд. Ось чому суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), учинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66 КК).

Дія чи бездіяльність, учинена внаслідок психічного примусу, не тягне за собою кримінальної відповідальності лише за умови, що мав місце стан крайньої необхідності. Інакше кажучи, вчинення суспільно небезпечного діяння під впливом психічного насильства (загрози) виключає кримінальну відповідальність тільки тоді, коли уникнути в даній конкретній обстановці заподіяння шкоди, якою загрожували, було неможливо і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39 КК).