§ 2. Необхідна оборона
§ 2. Необхідна оборона
Першоосновою права необхідної оборони є положення Конституції України, яким закріплено право кожної людини захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27), визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу (ст. 17), гарантовано недоторканність житла (ст. 30) та непорушність права приватної власності (ст. 41).
У понятті «право» закладено положення про захист його від різного роду посягань. Будь-яке право реально існує лише тоді, коли має гарантований захист.
Згідно з ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищає себе, іншу особу, а також суспільні інтереси, інтереси територіальної громади чи інтереси держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
У ч. 2 ст. 36 КК законодавчо закріплено положення про те, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Необхідна оборона є правомірною за наявності певних умов: а) стосовно цінностей, що захищаються від посягання; б) стосовно суспільно небезпечного посягання; в) стосовно захисту.
Щодо благ і цінностей, які при необхідній обороні захищаються від суспільно небезпечного посягання, то такими можуть бути: а) особисті (природні) блага людини (життя, здоров’я, честь, гідність, воля), будь-які її права та законні інтереси; б) особисті блага, права та законні інтереси іншої людини; в) цінності організацій незалежно від форм власності, цінності держави. Інакше кажучи, будь-яке благо людини (природне або соціальне), будь-яка матеріальна чи духовна цінність, що охороняється правом, являють собою предмет захисту від злочинного посягання з боку іншої людини та від суспільно небезпечного посягання з боку душевнохворої (неосудної) людини чи з боку особи, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.
Ступінь важливості певних цінностей, які піддаються руйнівному посяганню, має значення для застосування відповідного максимуму або мінімуму сил, засобів та знарядь, необхідних для відвернення або запобігання посяганню через заподіяння певної шкоди особі нападника, тобто для визначення обсягу захисту.
Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують суспільно небезпечне посягання. Суспільно небезпечне посягання має бути: 1) дією, що передбачена кримінальним законом як злочин, або суспільно небезпечною дією особи, яка не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або небезпечною дією з боку душевнохворої (неосудної) людини; 2) об’єктивно наявним, реальним; 3) діянням, пов’язаним із заподіянням шкоди або спрямованим на заподіяння шкоди потерпілому; 4) дією, що викликає негайну потребу з боку потерпілого, іншої особи або представника влади зараз же відвернути або припинити небезпечне посягання.
Небезпечне посягання злочинець може здійснювати із застосуванням безпосередньо своєї фізичної сили або опосередкованого використання тварин чи іншої сили для заподіяння шкоди. Таке посягання завжди вчиняється у формі дії і умисно. Охорона може мати місце тоді, коли є протиправне посягання (дія), від якого потрібно негайно боронитися, застосовуючи право необхідної оборони. Право необхідної оборони не діє щодо злочинної бездіяльності і злочинів, що вчиняються з необережності.
Суспільно небезпечне посягання у формі будь-якої протиправної дії з боку зазіхача має бути наявним, реальним, а не уявним. Інакше кажучи, суспільна небезпека має свій початок і своє закінчення. Небезпека вважається наявною з моменту самого початку вчинення протиправної дії, яка відповідно до обставин факту безпосередньо створює загрозу заподіяння шкоди (найчастіше таке буває при нападі) або спричиняє шкоду. З цього моменту особа має право негайно шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає (нападникові), відвернути або припинити посягання. Пленум Верховного Суду звертає увагу судів на те, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з’ясування цього необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну.
Посягання вважається закінченим з моменту: а) припинення дії (дій) особою, що здійснює посягання, за власним бажанням; б) припинення дій нападника захисними діями того, хто здійснив захист (діями особи, що сама захищається, діями інших осіб або діями представника органу влади), або за інших, не залежних від волі винного обставин. При цьому не обов’язково момент закінчення посягання має збігатися із моментом закінчення злочину, який вчинявся нападником. Наприклад, власник майна, що наздогнав злочинця, який вчинив грабіж його квартири, застосувавши насильство, змусив злочинця повернути цінності, діяв у стані необхідної оборони, хоч у цьому випадку склад злочину був закінчений з моменту виносу цінностей за межі квартири.
Умови правомірності необхідної оборони стосовно захисту. Оборона здійснюється для захисту певних благ і цінностей від небезпечного на них посягання. Оборона визнається необхідною, а отже, і правомірною, за наявності таких умов: 1) оборона спрямована лише проти небезпечного посягання з боку людини; 2) захист має бути здійснений шляхом заподіяння шкоди лише самій особі (особам), яка вчиняє посягання, або її майновим правам (знешкодження предмета, знаряддя, які було застосовано при посяганні) з метою відведення чи припинення небезпеки посягання; 3) оборона припустима для захисту людиною особистих благ або благ іншої людини (життя, здоров’я, волі, гідності), недоторканності житла, майнових та інших соціальних прав людини, суспільних благ і цінностей (громадської безпеки, громадського порядку, безпеки навколишнього природного середовища, здоров’я населення, соціальних, матеріальних і духовних цінностей держави, зокрема, конституційного ладу та суверенітету держави, цілісності і недоторканності території, внутрішньої та зовнішньої безпеки); 4) своєчасність оборони щодо заподіяння шкоди тому, хто посягає, саме протягом існування посягання; 5) відносна відповідність сили та енергії захисту, з одного боку, силі та енергії посягання (нападу), — з другого. При вирішенні цього питання треба враховувати всі обставини певної події (час і місце події, спосіб посягання і спосіб захисту, наявність або застосування зброї чи інших знарядь, кількість учасників події з однієї і з другої сторони тощо).
Стан необхідної оборони має місце й тоді, коли дії самозахисту сталися безпосередньо після небезпечних дій, навіть якщо напад закінчився, але за обставинами події для того, хто захищався, не був зрозумілий момент закінчення нападу.
Перевищенням меж необхідної оборони, зазначено в ч. 3 ст. 36 КК, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом (ст. 118 і 124 КК).
Перевищення меж необхідної оборони може бути пов’язано із застосуванням для відвернення нападу таких засобів чи методів, які явно (очевидно, поза будь-яким сумнівом) не були викликані ні характером нападу, ні реальною його небезпекою, ні самою подією. Такі випадки спеціально описані в Особливій частині КК. Так, у ст. 118 КК передбачено відповідальність за вбивство в разі перевищення меж необхідної оборони, а в ст. 124 — за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони, пов’язане із заподіянням нападникові легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, закон не розглядає як заподіяння тяжких наслідків, і таке перевищення не визнається злочином.
Вкрай важливим для діяльності правоохоронних органів та суду є законодавче положення (ч. 4 ст. 36 КК), за яким: «Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту».
Сильне душевне хвилювання може бути викликане раптово-зухвалим нападом, вчиненням нападу вночі у безлюдній місцевості; це може бути і сильний переляк, внаслідок якого не лише важко, а іноді й неможливо оцінити відповідність захисту характерові посягання.
У Законі (ч. 5 ст. 36 КК) закріплено положення, відповідно до якого не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Отже, оборона визнається необхідною без будь-яких обмежень при захисті благ, прав і цінностей людини, суспільства і держави від небезпечних посягань та заподіяння будь-якої шкоди нападникові (нападникам) за умови: 1) якщо посягання вчиняється озброєною особою; 2) якщо посягання вчиняється групою осіб; 3) якщо відвертається протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення; 4) в усіх інших випадках за наявності умов правомірності необхідної оборони.
Оборона не може визнаватися необхідною в тому разі, якщо особа, яка зазнала нападу, навмисно спровокувала такий напад з метою заподіяти під час захисту шкоду нападникові (вбити його або спричинити тілесне ушкодження). Такі дії кваліфікуються як умисне вчинення злочину (заздалегідь обдуманий умисел).
Трапляються випадки, коли особа для охорони майна застосовує різні пристосування та механізми (понабивані на огорожі гвіздки, колючий дріт тощо) проти посягання, яке можливе в майбутньому. З цього приводу зазначимо, що закон не допускає необхідної оборони проти посягання, яке очікується у майбутньому.