3.1.1. Методи одержання і кримінально-процесуального документування відомостей про особу обвинуваченого

Науково-технічні засоби у структурі людської діяльності виконують роль знарядь праці, які постійно вдосконалюються. На нинішньому етапі розвитку суспільства інформатизація, автоматизація та технізація соціальної діяльності стали необхідною передумовою її прогресу та розвитку. Кримінальне судочинство і діяльність його суб’єктів не є винятком. Тому впровадження різних за призначенням наукових методів і технічних засобів у процесуальну діяльність правоохоронних органів, пов’язану з доказуванням істини в кримінальних справах, є об’єктивною потребою юридичної практики. Вміле та законне застосування наукових методів і технічних засобів виявлення, збирання, дослідження й оцінки доказів та їх джерел сприяє повноті, об’єктивності і оперативності розкриття та розслідування злочинів.

Наукові методи і технічні засоби в кримінальному судочинстві — це криміналістична, оперативна і спеціальна техніка, яка застосовується для виявлення, фіксації, дослідження й оцінки доказів. У цьому плані вони є структурними елементами оперативної, слідчої, експертної, адміністративної, судової і взагалі правоохоронної діяльності. Разом з тим впровадження наукових методів і технічних засобів у структуру правоохоронної діяльності не є обов’язковим. Закон віддає перевагу іманентним (чуттєвим) засобам у структурі правоохоронної діяльності суб’єктів. Чуттєві засоби пізнання називаються органолептичними. Вони є суб’єктивними, а результати їх важко перевірити, що нерідко призводить до самообмови, неправдивих заяв і показів на допиті, а іноді до неправильної оцінки такої інформації на досудовому слідстві, а потім у суді. Саме для оптимізації процесу збирання криміналістичної інформації і достовірної оцінки її як доказів суб’єкт кримінального судочинства застосовує у своїй діяльності наукові методи і технічні засоби, які розширюють його пізнавальні можливості. Однак отримана у такий спосіб інформація, закріплена на матеріальних носіях (плани, схеми, креслення, фотознімки, фонограми, кінострічка, відеограми, магнітні диски тощо), не є самостійним джерелом доказів, а служить тільки додатком до протоколу слідчої дії.

Недооцінка ролі матеріальних джерел криміналістичної інформації, отриманих із застосуванням наукових методів і технічних засобів, не сприяє удосконаленню кримінального судочинства з таких причин:

• сучасні методи і науково-технічні засоби виявлення і фіксації об’єктів та явищ об’єктивного світу значно чутливіші і точніші порівняно з чуттєвими, що характерні як для суб’єкта (носія інформації) та джерела інформації, так і для дослідника доказової інформації;

• використання джерел інформації, отриманих технічними засобами, тільки як додатка до протоколу слідчої дії залишає за межами доказування оперативно-розшукову діяльність, більша частина якої здійснюється до порушення кримінальної справи або негласно на досудовому слідстві із застосуванням спеціальної техніки. Введення таких джерел інформації у процес доказування є складною процедурою, яка суперечить принципу негласності, закріпленому в Законі України “Про оперативно-розшукову діяльність”.

Усе це породило низку правових проблем, які тривалий час дискутуються вченими і практиками. Суть проблеми зводиться до допустимості застосування технічних засобів збирання і дослідження доказової інформації в кримінальному судочинстві.

Наукові методи і технічні засоби розслідування злочинів і використання отриманих результатів як джерела доказової інформації загальновідомі. Ці методи утворюють самостійний розділ науки криміналістики — криміналістичну техніку. У зв’язку з цим принципи застосування технічних засобів передусім стосуються тактичних рекомендацій, дотримання яких створює правові основи використання техніки, а результати, одержані з їх допомогою, вводять у процес доказування. Сукупність загальних положень називається допустимістю застосування криміналістичної техніки, або принципами. Останні не слід порівнювати з принципом допустимості у кримінальному процесі, суть якого зводиться до використання тільки таких засобів доказування, яким притаманна придатність “служити засобом отримання відомостей про факти, що підлягають встановленню”[3].

Криміналістичне поняття допустимості безпосередньо пов’язане з нормативно-процесуальним, оскільки останнє як обов’язкова умова кримінального процесу є і його методологічною основою. Допустимість застосування включає положення, які характеризують технічний бік криміналістичної техніки та методи її застосування, а саме: науковість, законність та етичність використання технічних засобів.

Принцип науковості характеризує придатність криміналістичної техніки, що використовується: об’єктивність інструментального відображення, достовірність і повноту відображення, відтворюваність і можливість перевірки результатів. Технічний засіб у своїй конструкції повинен реалізовувати об’єктивний закон (закономірність) природи або суспільства і відповідати останнім досягненням науки і техніки, бути надійним, точно і повно фіксувати результати.

Технічний засіб — це знаряддя праці, тому будь-який з них повинен розширювати пізнавальні можливості суб’єкта, бути ефективним, мати швидку дію та наочно відтворювати результати. Зазначене дає змогу сформулювати критерії допустимості технічних засобів для отримання криміналістичної інформації, а саме: в основі конструкції технічного засобу (приладу та ін.) повинна лежати об’єктивна закономірність, а правила застосування мають реалізовувати її у пізнавальній діяльності суб’єкта; технічний засіб повинен вирізнятися точністю і повнотою відображення, наочністю отриманих результатів; технічний засіб має характеризуватися певною замінністю та відтворюваністю результатів; технічний засіб повинен вирізнятися відносною простотою, надійністю і безпечністю в застосуванні.

Принцип законності. Законність технічного засобу характеризується правовим аспектом і свідчить про відповідність методів і прийомів використання технічних засобів для збирання криміналістичної інформації вимогам закону. Тому правий аспект допустимості називають спеціальним, тобто зафіксованим у законі. Спеціальна допустимість має три ступені: застосування технічних засобів і спеціальних знань є обов’язковим; застосування технічних засобів дозволено, тобто має альтернативний характер; застосування технічних засобів і отримані результати повинні бути відображені у протоколі слідчої дії.

У першому випадку законодавець зобов’язує слідчого використовувати спеціальні знання і технічні засоби для отримання інформації про певні обставини, що підлягають доказуванню, наприклад, для встановлення причин смерті, тяжкості тілесних ушкоджень, психічного стану обвинуваченого тощо (ст. 76 КПК України), за допомогою проведення судової експертизи, а також обов’язкової участі спеціаліста у слідчій дії, наприклад, при огляді трупа (ст. 192 КПК України), допиті неповнолітнього (ст. 168 КПК України).

У другому випадку законодавець тільки дозволяє застосування технічних засобів або застерігає об’єктивними і суб’єктивними умовами, такими, як “по можливості” або “може” застосовувати, тобто ставить технічні засоби в один ряд з органолептичними. Наявність технічних засобів значно розширює принцип повноти дослідження — що бачить озброєне оптикою око, того не можна пізнати навіть всіма органами чуття. Слідчий може застосовувати техніку, але не завжди зобов’язаний. “При проведенні різних слідчих дій слідчий вправі використовувати машинопис, звукозапис” (ст. 114 КПК України). Така регламентація технічних засобів у кримінальному судочинстві породжує багато дискусій не тільки в науці, а й у слідчій практиці, особливо при використанні у доказуванні інформації, знятої технічними засобами під час оперативно-розшукової діяльності, в стадії порушення кримінальних справ і проведення досудового слідства.

Принцип етичності. Етичність, як і законність, відображає правовий бік допустимості, але стосується тактичних прийомів і технічних методів (способів, методик) використання криміналістичної техніки. Принцип етичності означає допустимість використання таких технічних засобів, прийомів і способів (методик), які не суперечать існуючим нормам моралі й етики у правовій державі, не принижують честі і гідності громадян, виключають погрозу і насильство над особою та інші дії, які порушують конституційні права і свободи громадян.

Збирання криміналістичної інформації технічними засобами пов’язано з впливом на матеріальне джерело. Тому технічні засоби повинні бути ранжовані відносно особистих і речових джерел інформації, а критерії етичної допустимості поділені на процесуальні і моральні.

Процесуальні критерії прямо названі у законі, наприклад, особистий обшук здійснюється тільки особою однієї статі з обшукуваним, у присутності понятих тієї ж статі (ст. 184 КПК України). Примусове відбирання зразків проводиться тільки за постановою слідчого в присутності понятих, а в разі затримання або проникнення в житло постанова повинна бути затверджена прокурором. Недодержання цих умов призводить до беззаконня, обмеження прав і свобод особи.

Моральний критерій являє собою заборони морально-етичного плану, хоча вони безпосередньо не закріплені в нормах права і є нормами поведінки, що склалися в суспільстві.

Ігнорування морального критерію зазвичай не породжує шкідливих наслідків для джерела інформації, наприклад, репортаж з використанням прихованої камери, дистанційний нагляд за дорожнім рухом, видовищними заходами, мітингами, роботою осіб у шкідливих умовах тощо, як правило здійснюються приховано, залишаються непомітними, не позначаються на здоров’ї людей та не обмежують свободи дій і пересування. Тому при отриманні інформації від особистого джерела треба встановити допустимість технічного засобу і спосіб його застосування, тобто зняття інформації — контактне або безконтактне.

Контактне застосування технічних засобів потребує обов’язкового розміщення датчиків на тілі, що суперечить принципу недоторканності особи. Тому використання таких технічних засобів суперечить принципу недоторканності особи і їх використання має бути обумовлено в законі.

Безконтактне застосування технічних засобів не потребує розміщення датчиків на тілі особистого джерела. Тому їх застосування безпосередньо не порушує принципу недоторканності особи і не порушує цілісності речового джерела. Звідси випливає, що зняття інформації з джерела допустиме, але використання її в доказуванні повинно бути обумовлено в законі.

Суб’єктом застосування технічних засобів у кримінальному судочинстві є його учасники, оскільки вони беруть участь у процесі доказування і здійснюють виявлення, збирання, дослідження, оцінювання і використання криміналістичної інформації. Однак через їхнє неоднакове процесуальне становище форми і межі використання ними методів і технічних засобів криміналістичної техніки різняться. Для дізнавача і слідчого, прокурора і судді вони є знаряддями пошуку, встановлення джерел інформації та її одержання і документування. В межах, визначених законом, вони мають право використовувати їх безпосередньо (ст. 114 КПК України) або опосередковано, застосовуючи для цього спеціальні знання спеціаліста (ст. 1281 КПК України).

Безпосередньо технічні засоби слідчий, дізнавач, прокурор, суд застосовують в основному для виявлення, фіксації і попереднього дослідження. Наприклад, слідчий або суддя може при виконанні процесуальних дій використовувати криміналістичні засоби (наприклад, УФО, ЕОП та ін.) для виявлення слідів витравляння в документі, для дослідження мікрочасток з одягу потерпілого і знаходження незгорілих порошинок тощо. Якщо результати безпосереднього застосування технічних засобів під час слідчої дії будуть відображені в її протоколі, то вони набувають процесуального значення джерела доказів. Інші учасники процесу можуть використовувати технічні засоби для виявлення, фіксації і подання доказів згідно із законом. Однак найчастіше вони доручають цю функцію адвокату. Останній на досудовому слідстві і в суді має право використовувати науково-технічні засоби для збирання доказів (ст. 6 Закону “Про адвокатуру України”).

В. Арсеньєв та інші автори вважають, що законодавець допускає дві форми використання спеціальних знань: участь спеціаліста у слідчих діях і в суді; призначення і здійснення судової експертизи. Г Зуйков вирізняє п’ять форм: безпосереднє застосування спеціальних знань слідчим; призначення експертиз; призначення ревізій; консультаційна допомога спеціаліста без залучення його до безпосередньої участі в слідчих діях; участь спеціаліста в слідчих діях.

В. Шиканов, на відміну від вищезазначених авторів, поряд з поняттям “процесуальна форма” вводить поняття діапазону, сфер і процесуальних рівнів застосування спеціальних знань у кримінальному судочинстві. Ця проблема знайшла відображення в працях В. Бахіна, В. Гончаренка, Н. Клименко, М. Салтевського, М. Селіванова та інших. На наш погляд, це питання найбільш повно і ґрунтовно висвітлене в працях В. Лисиченка та В. Циркаля.

На основі аналізу викладених у спеціальній літературі точок зору та узагальнення матеріалів практики ці автори дійшли висновку, що при розслідуванні злочинів основними формами застосування спеціальних знань, а також наукових методів і технічних засобів є такі:

• безпосереднє використання їх слідчим, прокурором (у тому числі криміналістом) і складом суду при виконанні своїх процесуальних функцій збирання, дослідження і оцінки доказів (ст. 22, 66, 67 та інші КПК України);

• участь спеціалістів при проведенні слідчих дій (ст. 128, 1281, 168, 169, 191, 192 та інші КПК України);

• призначення і здійснення судових експертиз (ст. 75, 76, 196, 198, 201-205 КПК України).

При виконанні слідчих дій спеціаліст виступає у ролі наукового консультанта, який являє собою джерело таких знань і навичок, що не належать до професійних знань слідчого. Тому спеціаліст здебільшого здійснює допоміжну консультаційну функцію і практичне застосування методів і засобів. Однак у кримінальному судочинстві склалася така практика використання спеціаліста, що він найчастіше застосовує звичайну криміналістичну техніку, бо краще володіє нею. З появою нової процесуальної фігури — “помічник слідчого” — функції спеціаліста зазвичай змінюються, наприклад, використання криміналістичної й оперативної техніки передається помічнику слідчого.

Помічник слідчого — це особа, яку наділено певними повноваженнями і яка допомагає слідчому виконувати свої професійні функції. Він постійно разом зі слідчим виконує організаційні, розшукові, слідчі дії з розслідування і попередження злочинів. Тому помічник бере участь у діяльності слідчого на всіх стадіях досудового слідства, а не тільки при проведенні слідчих дій і застосуванні технічних засобів. При підготовці до слідчих дій помічник може:

• підібрати і підготувати необхідні технічні засоби — документи, об’єкти і матеріали, забезпечити засобами зв’язку і транспорту тощо;

• створити умови для проведення слідчих дій;

• вибрати найраціональніші тактичні прийоми виконання слідчих дій;

• підготувати необхідні процесуальні документи;

• викликати свідків, потерпілих, запросити понятих, спеціаліста;

• витребувати документи, предмети — джерела інформації тощо.

При проведенні слідчих дій помічник зобов’язаний:

• за вказівкою слідчого застосувати пошукові й інші види технічних засобів (наприклад, виявлення і фіксації чи вилучення доказів);

• звертати увагу слідчого на обставини, пов’язані з виявленням, фіксацією слідів злочину;

• за дорученням слідчого здійснювати протоколювання, звукозапис, фото- і кінозйомку, відеозапис.

На заключній стадії розслідування помічник бере участь у оформленні кримінальної справи, ознайомленні учасників відповідно до ст. 217-219 КПК України з матеріалами кримінальної справи. Отже, помічник — це посадова особа, що постійно працює зі слідчим і допомагає йому виконувати свої професійні функції. Помічник не підміняє слідчого, а тільки робить його працю продуктивнішою та ефективнішою.

Межі допустимості використання технічних засобів — це просторові чи часові обмеження для конкретної соціальної діяльності та її засобів, у тому числі і при виявленні, збиранні криміналістичної інформації технічними засобами на досудовому слідстві.

Об’єктивна закономірність, що лежить в основі технічного засобу, який використовується в процесуальній діяльності, визначає його цільове призначення і дає змогу класифікувати технічні засоби взагалі та криміналістичні зокрема. Разом з тим межі використання технічних засобів залежать не тільки від цільового призначення засобу, а й від можливості їх застосування для досягнення практичного результату.

Глибину дослідження визначають можливості технічного засобу, тобто межі, у яких застосування технічного засобу є ефективним, а отримані результати — об’єктивними (наприклад, за допомогою оптичного мікроскопа неможливо отримати інформацію про будову об’єкта на молекулярному рівні, для цього необхідний електронний мікроскоп).

Точність дослідження з допомогою технічних засобів — це ступінь наближення істинного значення процесу, предмета, речовини до його номінального значення. Точність відображає характер вимірювання, тобто ступінь наближення отриманих результатів до істинного значення вимірюваної величини. Ця характеристика лежить в основі класифікації технічних засобів за класами точності. Клас точності визначає межі похибок, що допускаються державними стандартами, наприклад, межі точності зважування на пружинних, механічних і електронних вагах, визначення об’єму певним методом, точність обробки поверхні, обчислення тощо.

Діяльність слідчого зі збирання інформації про особу обвинуваченого є складовою пізнавальної діяльності слідчого, яка регулюється нормами кримінально-процесуального законодавства. В процесі цієї діяльності потрібно дотримуватися таких правових і тактичних положень:

• пізнання здійснюється уповноваженими на те державними особами (слідчим, особою, яка проводить дізнання, прокурором і судом);

• дії виконуються в передбачених законом формах;

• для дослідження об’єктів використовуються криміналістичні та інші наукові методи, науково-технічні засоби, тактичні прийоми і рекомендації;

• збирання інформації здійснюється на підставі дотримання процесуальних норм, встановлених ними гарантій прав обвинуваченого;

• розслідування здійснюється у формі процесуальних дій, порядок і умови проведення яких визначаються нормами КПК України.

Наукові засади збирання інформації про особу обвинуваченого учені досліджують переважно в правовому, криміналістичному і психологічному аспектах. Однак сьогодні виникла потреба комплексного дослідження цієї проблеми в правовому, етичному, психофізіологічному, криміналістичному, психологічному і організаційно-тактичному аспектах.

Правовий аспект стосується здебільшого правомірності використання сучасних методів і науково-технічних засобів для виявлення і збирання інформації про особу обвинуваченого, які недостатньо чітко регламентовані кримінально-процесуальним законодавством або зовсім ним не врегульовані. Суть проблеми полягає в вирішенні питання про можливість застосування сучасних науково-технічних засобів і тактичних прийомів для отримання інформації про внутрішнє відображення події злочину. Розглянемо, в яких процесуально-етичних рамках це має здійснюватися.

М. Селіванов визначає правові основи використання науково-технічних методів і засобів як дозволеність певних дій з позицій норм права, тобто відповідність їх духові й букві закону. Визначення правомірності застосування слідчим засобів пізнання з позиції відповідності їх закону справедливе лише у загальному плані, оскільки в розслідуванні досить часто використовуються методи і засоби, які не обумовлені в законі. Останнє пояснюється тим, що способи і методи пізнання істини не визначаються законом, який регламентує лише процесуальні форми застосування цих методів — процесуальні дії. Поняття методу — категорія гносеологічна, тому тлумачення методу, чи він є законним, нелогічне. Крім того, слід враховувати, що об’єкт пізнання на досудовому слідстві значно ширший за предмет доказування. Отже, при збиранні інформації про особу обвинуваченого слідчий неминуче виходить за процесуальні межі, тому пізнання, хоч і відбувається з дотриманням принципу законності, але прийомами і засобами, які не завжди регламентовані законом. Аналогічну думку висловили М. Коршик та С. Степічев, які вважали, що вивчення особи обвинуваченого в криміналістичному плані може виходити за процесуальні рамки як за обсягом відомостей, що збираються, так і за засобами, з допомогою яких вони встановлюються.

Таким чином, збирання інформації про особу обвинуваченого повністю не вписується в процесуальну форму, хоча обов’язково погоджується із законом і не суперечить йому. Тому застосування окремих науково-технічних засобів і методів у розслідуванні часто викликає протилежні погляди вчених. Насамперед це стосується проблеми безпосереднього одержання інформації від обвинуваченого, наприклад, фіксація технічними засобами зовнішніх ознак, здійснення вимірювань фізіологічних і психічних реакцій, емоційного стану, функціональної діяльності та, зрештою, отримання різноманітних зразків для порівняльного дослідження за новими методиками. Так, сьогодні вже розроблено спосіб дослідження слідів безпосередньо на тілі живої людини. Однак чи можна вважати, що така методика допустима в кримінальному судочинстві?

До цього часу залишається дискусійним питання про використання як доказової інформації про особу обвинуваченого, отриманої за допомогою науково-технічних засобів. Так, не вважаються доказами дані приладів, які об’єктивно відображають психофізіологічні реакції допитуваного і які приховані від безпосереднього спостерігання. Все це, безперечно, турбує криміналістів і процесуалістів, оскільки позитивне вирішення цих питань розширює можливості слідчих органів зі збирання доказів. Зупинимося на розгляді окремих із них.

Правову проблему безпосереднього отримання інформації від обвинуваченого потрібно розглядати комплексно, досліджуючи при цьому:

• процесуальні права органу розслідування;

• процесуальне становище обвинуваченого;

• морально-етичні норми.

Процесуальний закон і норми загальнолюдської моралі дають змогу слідчому збирати інформацію на досудовому слідстві про всі обставини, що підлягають доказуванню, в тому числі й про особу обвинуваченого. Наприклад, виявлення, фіксація і вилучення слідів-відображень на тілі живої людини здійснюється під час огляду (ст. 193 КПК України). Запис мови людини виконується в рамках ст. 85 КПК, фотозйомка — на підставі ст. 852, 114 КПК України. Причому у разі застосування фото- та кінозйомки і звукозапису для фіксації слідчої дії про це потрібно повідомити обвинуваченого та інших учасників. М. Салтевський зазначає, що тіло людини є специфічним носієм слідів-відображень не лише з біологічного боку, а передусім із соціального, правового і морально-етичного. Тому робота з такими носіями інформації в будь-якому разі зачіпає права, свободу, честь, совість і гідність людини, гарантовані Основним Законом (Конституцією) України. Навіть робота зі слідами-відображеннями на трупі потребує дотримання процесуальних і моральних правил, вона відрізняється від огляду предметів. Огляд трупу здійснюють обов’язково з участю фахівців — судово-медичного експерта, а за його відсутності — лікаря (ст. 192 КПК України).

Зовсім інакше все відбувається при одержанні інформації від речей. Слідчий практично може досліджувати і вилучати будь-які матеріальні сліди, якщо вони несуть інформацію про подію злочину і особу, яка його скоїла. Вилучення інформації здійснюється найчастіше за допомогою огляду, обшуку та інших слідчих дій. Такий прийом збирання доказів на місці події не порушує прав особи, оскільки це не потребує волевиявлення, як, наприклад, при одержанні інформації від людей. Більше того, огляд місця події в ряді випадків здійснюється до порушення кримінальної справи (ст. 190 КПК України). В цьому разі слідчий сам або з участю фахівця досліджує на місці події матеріальні сліди, застосовує різноманітний інструментарій, що не змінює властивостей і ознак об’єктів. Усе це створює умови для дослідження, які не порушують особистих прав людини.

Таким чином, можна зробити висновок, що використання науково-технічних методів і засобів збирання інформації від речей не потребує такої жорсткої правової регламентації, як під час роботи з людиною як джерелом інформації. Разом з тим, методи і засоби, які використовуються для одержання інформації від людей і речей, повинні відповідати вимогам законності, наукової спроможності, ефективності, безпеки, об’єктивності і забезпечувати зберігання отриманих слідів, не викликати пошкодження або знищення досліджуваних об’єктів. Матеріали, отримані з додержанням перелічених вище вимог слідчим, прокурором, судом або особою, яка проводить дізнання, повинні бути визнані самостійними джерелами доказів.

До діяльності слідчого висувають підвищені специфічні моральні вимоги, оскільки він і обвинувачений мають різний процесуальний статус. Слідчий мусить зібрати докази і викрити особу, яка винна у вчиненні злочину. Законом йому надані владні повноваження — вимагати від громадян, посадових осіб потрібну інформацію (ст. 66, 296 КПК України). Все це відображається в процесуальних правовідносинах, які складаються між слідчим і обвинуваченим, моральний і тактичний бік яких має досить важливе значення. Одержання інформації від обвинуваченого так чи інакше пов’язане з реальним забезпеченням його прав і законних інтересів при розв’язанні конфліктних ситуацій, проведенні слідчих дій, застосуванні заходів переконання і процесуального примусу, виборі найефективніших способів, засобів і технічних прийомів. Ефективність цієї діяльності зумовлюється передусім додержанням законності.

Основним тактичним мотивом діяльності слідчого має бути прагнення поєднати суспільні інтереси з інтересами окремих осіб, за визначального значення перших. Реалізація цього мотиву потребує дотримання таких етичних критеріїв і принципів поведінки:

• при виборі засобів слідчий повинен вживати всіх залежних від нього заходів, щоб ці засоби сприяли досягненню цілей розслідування;

• знати наперед і застосовувати всі необхідні заходи, аби засоби, які він використовує, не призводили до побічних наслідків.

Отже, моральні вимоги, які регулюють діяльність слідчого під час розслідування, полегшують йому вибір оптимальної лінії поведінки, застерігають від помилок і неправильних дій.

Проблема етичної допустимості науково-технічних методів і засобів збирання інформації про особу обвинуваченого спеціально не досліджувалася в криміналістичній літературі. Окремі її аспекти розглянуто в працях Ю. Аленіна, Л. Ароцкера, В. Бахіна, Р. Бєлкіна, І. Биховського, А. Васильєва, В. Гончаренка, Л. Корнєєвої, В. Кузьмічова, В. Коновалової, А. Іщенко, Н. Клименко, М. Костицького, В. Лукашевича, В. Лисиченка, З. Мітрохіної, М. Порубова, М. Сегая, І. Постики, М. Строговича, П. Елькіна, В. Шепітька та інших. На нашу думку, проблему допустимості використання науково-технічних засобів потрібно досліджувати у зв’язку з прийняттям нового законодавства.

Моральних цілей можна досягти лише гуманними і справедливими методами. Тому використання як доказів у справі інформації, що її було отримано непроцесуальним шляхом, є порушенням встановленого законом порядку збирання доказів. Оцінюючи допустимість того або іншого засобу, слідчий завжди повинен керуватися тим, що засіб може вважатися моральним, якщо він, будучи застосований за призначенням, зберігає свій моральний характер. Це єдиний критерій, який потрібно покласти в основу допустимості або недопустимості тих чи інших засобів боротьби зі злочинністю.

Методи, засоби, технічні прийоми і рекомендації мають на меті забезпечити під час розслідування отримання певної вірогідної інформації про особу обвинуваченого. Мета використання засобів є одним із основних критеріїв їх допустимості. Розглядаючи проблеми етичної допустимості використання криміналістичних засобів, варто зазначити, що тут є багато дискусійних і складних питань, які потребують свого вирішення. Так, і досі триває суперечка щодо допустимості використання в слідчій практиці таких прийомів, як “психологічні пастки”, “слідчі хитрощі”, “гіпноз”, “поліграф”.

Зокрема, А. Ратінов вважає за доцільне під час розслідування застосовувати тактичні прийоми, які називають “слідчими хитрощами”, “психологічними пастками”, “формуванням у особи, що перебуває під слідством, помилкового уявлення про обставини справи”. А. Дулов пропонує як засіб психологічного впливу на обвинуваченого використовувати емоційний експеримент. Л. Ароцкер рекомендує такі тактичні прийоми, як “відвертання уваги”, а В. Кузьмічов — “раптовість”, “приспання пильності” обвинуваченого, використання “легенди”.

Іншої точки зору дотримувався М. Строгович, який зазначав, що навмисне формування помилкового уявлення у будь-кого є обманом цієї особи. Учений вважав, що вся концепція “слідчих хитрощів” і “психологічних пасток” найрішучішим чином суперечить принципам і завданням кримінального судочинства. Заслуговує на увагу думка цього автора про те, що слідчу діяльність не можна будувати на обмані, неправді, хитрощах та інших не передбачених законом діях. Не можуть бути виправдані як з морального, так і з правового боку прийоми, що ґрунтуються на “введенні протидіючої сторони в оману”, “роздрібненні сил і засобів протилежної сторони”, “розпалюванні конфлікту між співучасниками злочину” тощо. Набагато доцільніше, вважає автор, у таких випадках використовувати ефективну криміналістичну тактику, слідчий досвід і людську мудрість.

З думками цих учених, які поділяють цю позицію, навряд чи можна погодитися беззастережно. Застосування прийомів, що базуються на інформаційній забезпеченості слідчого, логічних побудовах і висновках, психічному стані допитуваного, цілком можливе й потрібне, оскільки ці прийоми не суперечать нормам закону і принципам моралі.

На нашу думку, багато що в поглядах учених на ці прийоми зумовлюється їхньою назвою, а не змістом. Насправді це проблеми найраціональнішого спілкування слідчого, в основі яких лежать рефлексія, когнітивна емпатія, правомірний психологічний вплив, без яких розслідування втрачає свій владний характер. Вони завжди здійснюються в рамках кримінального процесу, а сутність їх підпорядковується законам логіки і психології, моральним принципам. Як свідчать результати дослідження позицій 300 досвідчених слідчих України, такі прийоми слідчі використовують для вивчення особи обвинуваченого перед проведенням допиту в 80 % випадків, при обшуку — в 53,4 %, під час очної ставки — в 70,7 %, при відтворенні обстановки і обставин події — в 65,9 % випадків. Для збирання криміналістичної інформації про вчинений злочин досить успішно застосовують науково-технічні засоби й методи. Із 300 опитаних слідчих більш як половина з них використовують науково-технічні засоби, фотозйомку — 58,6 %, звукозапис — 47,2 %, пошукову техніку — 19,9 %, відеозапис і кінозйомку — 4 %. Це дані, що безпосередньо стосуються використання науково-технічних засобів слідчими по справах, які є в його провадженні.

Аналогічні результати отримано і стосовно використання технічних засобів усіма підрозділами міських і районних відділів внутрішніх справ. Дані анкетування понад 120 їх керівників показали, що працівники цих апаратів недостатньо поінформовані про можливості використання конкретних науково-технічних засобів і тактичних прийомів у повсякденній практиці. На запитання: “Як використовуються науково-технічні засоби у вашій діяльності і в практиці вашого підрозділу?” відповіді керівників розподілилися так: мальовані портрети використовують у 51,8 % випадків, ідентифікаційний комплект малюнків (ІКМ-2) — в 11,4 %, порошки на феромагнітній основі — 67,3 %, субліматор парів йоду — в 6,2 %, вимірювальну зйомку — в 58,8 %, одорологічну інформацію — в 15,9 %, кінозйомку — в 44,5 %, відеозапис — у 12,7 %, звукозапис — в 94,1 % випадків.

Сьогодні етичні проблеми допустимості засобів одержання інформації від підозрюваного і обвинуваченого досліджуються за двома напрямами. Одна група вчених намагається визначити перелік етично недопустимих засобів, наприклад, контактних вимірювань емоційного експерименту. Представники другої групи розробляють критерії правової й етичної допустимості сучасних науково-технічних засобів, що використовуються в інших галузях знань для отримання інформації від людини. Цей напрям видається перспективнішим і розвинутий у працях Р. Бєлкіна, Ю. Зархіна, А. Ратінова, П. Елькінд та інших.

М. Салтевський пропонує розглядати цю проблему за двома аспектами.

Перший аспект — процесуально-етичний, коли отримання інформації супроводжується безпосереднім обмеженням або порушенням недоторканності особи, наприклад, відбирання зразків для попереднього дослідження слідів пальців рук, ніг, зубів, крові, волосся.

Другий аспект — власне етичний, коли застосування технічних засобів безпосередньо не зачіпає особистих прав громадян, наприклад, здійснення інструментального дослідження матеріальних джерел, отриманих органами дізнання, досудового слідства або представниками організацій. Запропоновані два аспекти нерівнозначні. В першому випадку йдеться про безпосереднє (контактне або безконтактне) отримання інформації від людей. Тому використання засобів збирання інформації від людей можливе, допустиме, етичне й правомірне лише стосовно осіб, які перебувають у сфері кримінального судочинства. Застосування таких засобів щодо інших громадян розглядатиметься як порушення законності. Навіть стосовно учасників процесу використання науково-технічних засобів, тактичних прийомів і рекомендацій мусить відрізнятися і бути суворо диференційованим залежно від їх процесуального стану: підозрюваний, обвинувачений, потерпілий і свідок. Така потреба зумовлена ще й тим, що учасники процесу характеризуються різною поведінкою під час розслідування. Згідно з нашим дослідженням, дані, що їх зібрав слідчий, збіглися зі справжньою поведінкою обвинуваченого на допиті: він відмовлявся у 28 % випадків, говорив неправду — 40,8 %, відмовлявся в суді від своїх попередніх показань — 4 %, змінював свої показання — 19,1 % випадків. Таким чином, розпізнавання і визначення слідчим вірогідної поведінки обвинуваченого під час наступної слідчої дії дає йому змогу вибирати оптимальні тактичні прийоми її проведення.

Одержання інформації від людей узагалі, в тому числі з використанням науково-технічних засобів є складною проблемою, оскільки вона недостатньо досліджена в криміналістиці і певною мірою недостатньо регламентована в нормах закону. 75,8 % опитаних слідчих відзначають гостру потребу розробки спеціальної апаратури або методики для дослідження звуку, запаху тощо та їх законодавчого закріплення.

Розв’язання цієї проблеми в правовому, етичному й тактичному напрямах залежить від характеру науково-технічних засобів і методик: контактних і безконтактних. Використання безконтактних методик, наприклад, відеозапису, звукозапису, кінозйомки, не справляють будь-яких фізичних впливів на досліджувану особу і відповідають принципам гуманізму й законності. Крім того, ці технічні засоби відповідають вимогам науково-технічного прогресу щодо впровадження нових наукових ідей і розробок у практику. Такі засоби аналогічні органолептичним і цілком етичні та законні.

Основна увага приділяється використанню безконтактних засобів збирання інформації від людини, які мають важливе значення в слідчій практиці. З тактичного і правового боку безконтактні засоби зручні для практичного використання. Вони являють собою комплекс високоточних приладів, добре зарекомендували себе на практиці, дають змогу фіксувати приховані (латентні) реакції людини, що відбуваються в її організмі незалежно від бажання останньої. Ці засоби забезпечують нерозголошення обставин особистого життя обвинуваченого (ст. 185 КПК України), а також інших даних, що становлять слідчу таємницю (ст. 121 КПК України). Пропоновані прилади підконтрольні, безпечні для життя і здоров’я людини, відносно якої їх застосовують, відповідають принципам гуманізму й законності. Нарешті, ці прилади прості в експлуатації (оскільки не потребують накладення електродів, датчиків на тіло піддослідного, крім того, немає потреби його роздягати). Вони також забезпечують велику інформативність про окремі параметри досліджуваних осіб.

Розглянуте вище дає змогу ставити питання про потребу використання безконтактних науково-технічних засобів і розробки методів дешифрування отриманої інструментальними методами інформації на досудовому слідстві. Контактні засоби можна застосовувати з дотриманням морально-етичних правил, які регламентовані у законі і якими повинні визначатися: ситуації, в яких можливе застосування цих методик; перелік осіб, які можуть використовувати ці засоби; порядок застосування і закріплення отриманих результатів. Ці положення можуть бути вихідними для наукової розробки етичних і процесуальних гарантій застосування інструментальних методів одержання інформації від людей.

Як було зазначено вище, збирання доказів та їх джерел для встановлення відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого, є різновидом слідчої і судової діяльності уповноважених державою осіб. Аналіз практики показує, що ця діяльність характеризується певними організаційно-тактичними особливостями. Виконуючи свої функціональні обов’язки, такі особи здійснюють трудовий процес і тим самим вирішують завдання боротьби зі злочинністю.

Уся діяльність слідчого, органу дізнання щодо встановлення доказів та їх джерел є процесом пізнання істини у кримінальній справі. Цей процес регламентований законом і повинен відбуватися у відповідних формах. Всебічність і об’єктивність досудового слідства полягає в тому, що слідчий і орган дізнання повинні зібрати докази і їх джерела, а це передбачає встановлення відомостей про факти, які характеризують особу обвинуваченого. Розслідуючи кримінальну справу, одержуючи відомості про факти, що характеризують особу обвинуваченого, слідчий і орган дізнання використовують різні методи, технічні засоби, тактичні прийоми і рекомендації.

Вивчення (діагностика, дослідження, прогнозування) особи обвинуваченого здійснюється за допомогою методів і технічних засобів, які напрацьовані в теорії і випробувані на практиці.

У слідчій практиці найчастіше використовують такі методи вивчення обвинуваченого:

• біографічний;

• метод спостереження;

• метод аналізу результатів діяльності;

• метод узагальнення незалежних характеристик;

• метод експертних оцінок;

• метод вивчення груп і колективів;

• метод розмови і спілкування.

Метод спостереження — це спеціально організоване, навмисне, цілеспрямоване сприйняття психічних явищ з метою вивчення суб’єкта, який їх викликав. Предметом об’єктивного спостереження є не самі непатологічні явища психіки обвинуваченого, а їх зовнішні прояви до, під час і після скоєння злочину. За допомогою цього методу можна встановити дані про особу: рівень її розвитку, наявність професійної підготовки, ставлення до праці, навчання, світогляд, моральні і вольові якості, наявність антигромадських поглядів, психічний стан тощо. Результати такого спостереження закріплюються в протоколах слідчих дій і стають доказами.

Метод аналізу результатів діяльності близький до методу спостереження і являє собою об’єктивне дослідження суспільних результатів діяльності досліджуваної особи. Цей метод дає уявлення про вміння, навички, звички людини, її ставлення до праці, інтереси та здібності. Застосовуючи зазначений метод, слідчий цілеспрямовано сприймає не процеси діяльності чи спілкування, а їх продукти, результати, до яких насамперед належать матеріальні сліди злочину. Таким чином, у галузі кримінального судочинства цей метод виступає як метод аналізу злочинної діяльності. Крім слідів злочину, як результати діяльності обвинуваченого для його вивчення можуть і повинні аналізуватися різноманітні письмові, звуко-, кіно- і відеодокументи, які ним виконані, продукти його наукової, художньої творчості, професійної діяльності тощо. Цей метод є складовою таких слідчих дій, як огляд місця події, предметів, трупа тощо.

Метод узагальнення незалежних характеристик може бути сформульований як збирання і узагальнення всіх можливих усних і письмових повідомлень, показань про досліджувану особу, отриманих від осіб, з якими вона спілкувалася або які спостерігали її в різний час і в процесі виконання різних видів діяльності. Таким чином, суть цього методу полягає в тому, що слідчий робить запити характеристик на обвинуваченого з різних місць, а також, проводячи допити, отримує неофіційні характеристики і на основі вивчення та узагальнення таких характеристик складає одну обґрунтовану характеристику. Метод узагальнення незалежних характеристик є методичною основою складання тієї частини обвинувального висновку, яка безпосередньо стосується суспільної небезпечності злочину і особи, форми вини, мотивів і мети злочину, психологічної характеристики обвинуваченого тощо.

Біографічний метод полягає у збиранні і вивченні слідчим даних біографічного характеру, які можуть бути одержані при допиті обвинуваченого чи інших осіб та міститися в різних документах (щоденниках, листах, архівних матеріалах, звітах, заявах, інтерв’ю, текстах виступів, доповідних записках, архівних кримінальних справах, обліках, автобіографіях, продуктах наукової і літературної творчості), виконаних самим обвинуваченим.

Метод експертних оцінок може застосовуватися в будь-яких випадках, особливо при вирішенні найскладніших питань. Процесуальною формою реалізації цього методу є інститут експертизи. Так, у вивченні особи обвинуваченого неабияк може допомогти здійснення судово-медичної, судово-психологічної, судово-психіатричної та інших експертиз.

Метод вивчення груп і колективів дає змогу встановити відомості про особу і роль обвинуваченого в конкретній групі чи колективі. Цей метод особливо ефективний при розслідуванні групових злочинів (організованої та “білокомірцевої” злочинності).

При використанні методу розмови і спілкування, який є складовою тактичних прийомів багатьох слідчих дій (допиту, відтворення обстановки та обставин події), слідчий своїми попередньо сформульованими питаннями спонукає обвинуваченого розкрити і описати обставини, які пов’язані зі скоєнням злочину. Результати використання цього методу фіксуються в протоколах слідчих дій.

Застосування методів вивчення особи обвинуваченого завжди нерозривно пов’язане з джерелом і засобами отримання відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого. Значну частину відомостей про особу обвинуваченого можна одержати з документів, які вилучають, витребують, з них знімають копії або роблять виписки, а потім долучають до кримінальної справи. На практиці слідчі, особливо молоді, часто не знають переліку необхідних документів, у яких можуть міститися ті відомості, що їх цікавлять, а також не завжди знають, які дії потрібно проводити з такими документами, як їх вилучити, долучити до кримінальної справи оригінал чи зняти з нього копію тощо.

У результаті вивчення кримінальних справ і розмов з працівниками народних судів, а також опитуванням слідчих з’ясовано, що слідчі часто не знають важливості окремих документів (свідоцтва про народження, трудової книжки, документів про освіту) і порядку їх долучення до справи, інколи замість того, щоб зняти копію і зробити виписку, долучають до кримінальної справи оригінали цих документів. Внаслідок таких неправильних дій громадян позбавляють їх особистих документів, які їм необхідні в повсякденному житті, що створює для них певні труднощі. Як правило, в таких випадках вони змушені звертатися до державних органів і закладів для отримання дублікатів цих документів.

З метою подання допомоги слідчим при встановленні відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого, і використанні отриманих відомостей для побудови тактики окремих слідчих дій у процесі розслідування, можна запропонувати відповідну методику. Особлива увага при цьому приділяється переліку необхідних документів і матеріалів, які є джерелами інформації про особу обвинуваченого. Цей перелік побудований на основі вимог чинного законодавства, постанов пленумів Верховного Суду і напрацьованої практики із встановлення доказів та їх джерел на досудовому слідстві і розгляді справ у суді.

Класифікація документів як джерел інформації подається з урахуванням дій слідчого при роботі з документами, матеріалами, в яких містяться відомості про факти, що характеризують особу обвинуваченого в процесі досудового слідства: ознайомлення і залучення оригіналу документа до кримінальної справи; ознайомлення з документом, зняття з нього копії і долучення його до кримінальної справи.

Одні матеріали, документи чи їхні копії безпосередньо необхідні при вирішенні питань, що пов’язані з притягненням особи до кримінальної відповідальності, припиненням кримінальної справи та встановленням необхідних відомостей про факти, визначенням міри покарання в суді тощо. Інші джерела відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого, долучаються до кримінальної справи для повноти слідства і об’єктивності розгляду справи в суді. А з окремими з них слідчому необхідно ознайомитись у процесі слідства, щоб краще вивчити особу обвинуваченого і на цій основі вибрати оптимальні тактичні прийоми проведення слідчих дій.

Нижче наведено перелік документів і матеріалів, які повинні бути витребувані і долучені до кримінальної справи в оригіналі:

1. Характеристика: а) з місця навчання; б) з місця роботи; в) з місця проживання; г) зі спеціальних закладів, виправно-трудових установ (ВТУ).

2. Паспорт.

3. Приписне свідоцтво (райміськвоєнкомату)[4].

4. Посвідчення на право керування автотранспортом.

5. Довідка про судимість.

6. Довідка про житлові умови.

7. Довідка про стан здоров’я.

8. Довідка про інвалідність або висновок ЛТЕК.

9. Довідка про склад сім’ї.

10. Довідка про те, чи перебував обвинувачений на обліку в органах внутрішніх справ.

За необхідності до кримінальної справи долучають також:

• матеріали про розгляд негативної поведінки на засіданні товариського суду, робітничих зборах тощо;

• матеріали інструктажу, табеля виходу на роботу, графік чергувань та інші документи, які характеризують виробничу і службову діяльність обвинуваченого.

Залежно від характеру кримінальної справи можуть бути долучені й інші види документів.

Слід розглянути документи і матеріали, які мають бути долучені до кримінальної справи в копіях:

1. Вироки, ухвали, постанови, рішення суду.

2. Рішення комісій у справах неповнолітніх, адміністративної комісії (матеріали про притягнення до адміністративної відповідальності).

3. Свідоцтво про народження. У разі відсутності документів, які підтверджують час і місце народження, необхідно витребувати довідку з органів ЗАГСу або сільської ради за місцем реєстрації народження обвинуваченого. За неможливості витребувати документи про час народження потрібно призначити судово-медичну експертизу з метою встановлення віку обвинуваченого.

4. Накази про заохочення або стягнення з місця навчання або праці.

5. Документи про зміну прізвища, імені та по батькові.

6. Документи, які підтверджують опіку та піклування.

7. Свідоцтво, атестат, табель, довідка про закінчення школи.

8. Свідоцтво, диплом про спеціальну освіту.

9. Документи про отримання спеціальності, професії.

У разі підробки будь-якого з перелічених документів останній залучається до кримінальної справи як речовий доказ.

У криміналістичній теорії і слідчій практиці вважається, що найбільш повною і правильною класифікацією відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого, є та, що охоплює такі дані:

• демографічні;

• відомості, які характеризують особисті властивості людини, її психофізіологічні особливості: темперамент, здібності, схильності, звички, навички;

• відомості про оточуюче правопорушника середовище, яке тією чи іншою мірою впливає на формування певної спрямованості його особи (умови виховання в сім’ї, школі, вплив осіб, з якими правопорушник спілкується, — родичів, друзів, знайомих);

• відомості, які характеризують результати взаємодії оточуючого середовища і особи (ставлення до колективу, праці, навчання, доручень, участь у громадському житті).

Для отримання відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого, в розпорядженні слідчого і органу дізнання є великий арсенал методів і засобів. Згідно з чинним КПК України основними процесуальними способами одержання інформації про подію злочину і осіб, які його вчинили, є проведення впізнання, огляд місця події, допит обвинуваченого, потерпілих, свідків, здійснення обшуку, виїмки, а також судових експертиз тощо.

Як показує практика, розслідування злочинів у більшості випадків починається з огляду місця події. З цього моменту необхідно вживати відповідних заходів для отримання відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого. Огляд місця події відкриває ряд можливостей для встановлення обставин, які висвітлюють не тільки факт скоєного злочину, а й певні моменти стосовно особи невідомого злочинця. В результаті проведення цієї невідкладної слідчої дії можна отримати досить різноманітну інформацію про фізичні, психофізіологічні, соціальні якості і властивості злочинця.

Кваліфіковано проведений огляд місця події з паралельним дослідженням знайдених речових доказів дає можливість встановити й інші фактичні дані, які пов’язані з криміногенними обставинами (відсутність охорони, недостатня освітленість території, наявність можливостей для кустарного виробництва холодної зброї тощо).

Усі відомості, джерелом отримання яких є огляд, можна розподілити на такі групи відомостей:

• про сліди відображення, залишені злочинцем (наприклад, сліди рук, ніг, зубів, запахові сліди);

• про фізіологічні сліди;

• про одяг та інші предмети, які залишив злочинець;

• про дії злочинця на місці події;

• про психофізіологічні особливості злочинця;

• про рівень професійної підготовки (в тому числі його професійні злочинні навички і звички);

• відомості, які дають змогу розпізнати на місці події предмет злочинного посягання, спосіб скоєння злочину, слідову картину і особу злочинця.

За слідами, відображеннями, що були залишені на місці події, можна встановити особу, яка скоїла злочин (за відбитками пальців рук, ніг, губ), судити про її вік (за розміром долонь рук, слідів ніг), про певні фізичні дефекти тощо. Відомості про фізіологічні сліди дають можливість встановити стать, групову належність крові особи, яка причетна до злочину.

Залишений на місці події одяг і окремі індивідуальні предмети (ґудзик, шапка, пістолет, ніж, гребінець) можуть свідчити про певну “недосвідченість” і розгубленість злочинця або про умисне залишення речей з метою спрямувати слідство неправильним шляхом (тобто використання інсценування). В першому випадку по одягу і залишених предметах можна судити про зріст злочинця, його заняття, навички тощо. Сьогоднішня практика свідчить, що в більшості випадків при виконанні вбивств на замовлення злочинці залишають на місці події зброю (вогнепальну і холодну), вибухові пристрої, радіоактивні речовини тощо.

За слідами дій злочинців на місці події можна судити про їх кількість, а також про роль кожного з них у скоєнні злочину.

За способом дій і слідовою картиною, яка встановлена на місці злочину, можна зробити висновки про фізичні властивості конкретної особи (силу, якщо, наприклад, зламано двері) або певні професійні навички, якщо було застосовано оригінальні пристрої і засоби для відкривання замка (відмички) тощо.

Відомості про психофізіологічні якості особи отримують у результаті аналізу дій злочинця на місці пригоди і залишених ним слідів. Наприклад, матеріальне відображення на місці події злочину дає змогу зрозуміти особливості психології неповнолітніх; знання цих особливостей допомагає слідчому зробити правильні висновки про причетність підлітків до скоєного злочину.

Порівняно часто злочини, які скоєні неповнолітніми, супроводжуються елементами пустощів, що також знаходить своє відображення на місці події у вигляді розкидання товарів чи написів і зображень на стінах, підлозі тощо.

Відомості про предмет злочинного посягання, слідову картину, спосіб скоєння злочину, якщо вони зібрані і проаналізовані в сукупності, дають можливість побудувати вірогідний прогноз про особу злочинця, який скоїв злочин.

Деякі риси особи обвинуваченого можуть бути розкриті за допомогою таких процесуальних дій, як огляд місця проживання обвинуваченого, огляд місця його праці і навчання. Наприклад, речі в кімнаті обвинуваченого часто свідчать про його захоплення і здібності.

Важливі дані про особу обвинуваченого можуть бути встановлені при проведенні такої слідчої дії, як обшук. Виходячи з мети обшуку, його допустимо і необхідно здійснювати для виявлення і вилучення документів і матеріалів, в яких зберігаються відомості про факти, що характеризують особу обвинуваченого. Інформацію про таку особу можуть містити не тільки предмети, які підлягають вилученню (документи, листи, щоденники, магнітофонні і відеострічки, голограми, знята фотоплівка), а й предмети обстановки в квартирі, одяг, сам обшукуваний, члени його сім’ї, їх поведінка, психофізіологічні реакції, вислови тощо. Під час обшуку слідчий повинен звернути увагу не тільки на ті матеріали і документи, які негативно характеризують обвинуваченого, а й на ті, які свідчать про його позитивні якості (грамоти, дипломи, відзнаки, якими обвинувачуваного нагороджували). Останнє особливо важливе при проведенні обшуку у неповнолітніх, які в більшості випадків, визнаючи себе винними, не намагаються виставити себе у найкращому світлі. Щоденники, листи, фотографії, кіноплівка, відеоплівка, до яких обвинувачений має безпосередній стосунок, часто можуть відображати його погляди, нахили, переконання, інтереси, схильності, характер, смак, світогляд, коло друзів і знайомих; підкреслювати його особисті якості: аморальність, перебільшена самооцінка тощо.

Ефективність вивчення особи обвинуваченого в процесі обшуку значною мірою залежить від правильно організованого і вміло продуманого спостереження за ним в процесі обшуку.

У стані психічної напруги, що, як правило, властива для обшукуваних, відкрито виявляються певні якості і властивості їх характеру, темпераменту, вольові якості, здібність стримувати свої емоції тощо.

Додаткову інформацію про досліджувану особу можна отримати за допомогою розмов з обшукуваним у процесі проведення обшуку. Відповіді обвинуваченого на запитання слідчого, інших учасників обшуку дають уявлення про його інтелектуальні здібності, розум, винахідливість. Інколи обшукуваний висловлює ті чи інші думки, зауваження, які дають змогу судити про його світогляд, погляди, інтереси, потреби, соціально-психологічні особливості його особистості. Про позитивні якості обвинуваченого може свідчити добровільна видача здобутого злочинним шляхом.

Найпоширенішим способом отримання інформації про особу обвинуваченого є допит і передусім допит свідків. Коло таких у справах неповнолітніх особливо широке. До них належать батьки, родичі, сусіди по квартирі, педагоги, вихователі, товариші за місцем проживання, навчання або праці. Батьки та інші родичі обвинуваченого, які проживають разом з ним, можуть розповісти про уклад життя в сім’ї, про те, як проходило дитинство підлітка, як він розвивався, яка його поведінка вдома, про його нахили, звички, симпатії. При цьому рекомендується допитувати обов’язково обох батьків (якщо вони є). Допитуючи батьків, слід мати на увазі і те, що вони не завжди дають об’єктивні і правдиві показання в силу своєї зацікавленості. Тому в таких випадках потрібно широко використовувати показання сусідів, товаришів по дому, представників домоуправлінь і житлово-комунальних контор. Їх показання можуть дати важливі відомості про істинний стан справ у сім’ї обвинуваченого, про його поведінку, про те, з ким і де проводить своє дозвілля, про його зв’язки і знайомства.

Відомості, отримані від педагогів, особливо класних керівників, дають змогу слідчому глибше вивчити характер, нахили, здібності та інтереси обвинуваченого.

Якщо обвинувачений працював, то необхідно допитати його друзів по роботі, колег, осіб, яким він безпосередньо підпорядкований (майстер, бригадир) або за якими безпосередньо закріплений. Показання цих осіб важливі для з’ясування ставлення обвинуваченого до праці, своїх обов’язків, колективу тощо. Допитуючи свідків з представників адміністрації, де працював або вчився правопорушник, необхідно враховувати те, що не всі вони зацікавлені давати об’єктивні показання про причини скоєного злочину і умови, які до цього призвели. Це пов’язано з тим, що дехто з них за створення або допущення причин, а головне умов, які призвели до скоєння злочину, може нести адміністративну, дисциплінарну чи навіть кримінальну відповідальність.

Цінні відомості про самого себе, про умови, в яких він живе і працює, може розповісти сам обвинувачений, особливо неповнолітній. Хоч і вважають, що для підлітків більше, ніж для дорослих, властива чесність і справедливість, ефективність допиту неповнолітнього обвинуваченого з метою вивчення його особистості значною мірою залежить від знань слідчого в галузі психології неповнолітніх, вміння встановити з ним контакт у процесі допиту, а також зробити висновки в результаті сприйняття зовнішності допитуваного, його міміки, пантоміміки, інтонації голосу. Вже при проведенні першого допиту неповнолітнього обвинуваченого можна встановити: виявляє він несміливість, боязливість або, навпаки, самовпевненість і розпущеність. У сукупності з іншими даними такі спостереження і зауваження можуть допомогти з’ясувати особливості його винуватості чи невинності. Одяг, зачіска певною мірою є виразом звичок, смаків обвинуваченого, роду його занять. За зовнішнім виглядом в окремих випадках можна судити про стан його здоров’я, матеріальне забезпечення сім’ї тощо.

Вміло організований допит підлітка дає змогу отримати від нього докладну інформацію про його життя в сім’ї, стосунки з батьками, про навчання і працю, з’ясувати причини скоєного злочину і ставлення до вчиненої дії, визначити його захоплення і коло друзів.

Проведені дослідження показують, що за кримінальними справами про злочини, які скоєні неповнолітніми, відомості про підлітка фіксуються тільки в дещо розширеній анкетній частині протоколу допиту неповнолітнього обвинуваченого.

У процесі допиту неповнолітнього обвинуваченого слід мати на увазі те, що підлітки не завжди схильні розповісти правду про осіб, які негативно впливають на них, і тим більше про тих, хто втягнув їх у злочинну діяльність; неохоче розповідають про інтимний бік життя їхніх батьків, свою неуспішність у школі, порушення дисципліни, понесені покарання. Все це повинен враховувати слідчий при допиті неповнолітнього обвинуваченого, щоб отримати інформацію про його особистість, що найбільше відповідає дійсності.

Для допиту неповнолітнього обвинуваченого необхідно ширше залучати фахівців у галузі дитячої і юнацької психології. Спеціалісти в цій галузі знань не тільки подадуть слідчому і органу дізнання професійну допомогу для досягнення безпосередньої мети допиту, а й допоможуть розібратися в складній життєвій ситуації підлітка і створити йому відповідні умови для його виправлення.

Суттєві відомості про особу обвинуваченого можна одержати від потерпілого. Але при допиті потерпілого необхідно мати на увазі можливість його суб’єктивного підходу до пояснення обставин події, яку вивчають. Давання недостовірних показань потерпілим може пояснюватися різними мотивами: страхом, можливістю отримати матеріальну вигоду, почуттям помсти тощо. Тому його показання повинні оцінюватися в сукупності з іншими, вже дослідженими доказами та їх джерелами.

На основі аналізу слідчої практики можна запропонувати орієнтовний алгоритм (перелік) питань[5], які необхідно з’ясувати при допиті неповнолітнього.

І. Питання до заступника директора школи, ПТУз позакласної роботи, класного керівника (в школі, технікумі і ПТУ), куратора і старости академгрупи в вузі, вчителя, викладача, майстра виробничого навчання.

1. Коли і в якому віці обвинувачений вступив до навчального закладу (школи, ліцею, коледжу, гімназії, ПТУ, технікуму, інституту, академії, університету)?

2. Стан його здоров’я, психічний та інтелектуальний розвиток. Чи не спостерігаються у нього ознаки розумового відставання?

3. Який темперамент, позитивні і негативні риси характеру (чесність, правдивість, вміння критично оцінювати свої вчинки і долати власні недоліки в поведінці, доброта, твердість волі тощо; впертість, грубість, жорстокість, розпущеність тощо)?

4. Ідейні і моральні погляди. Вплив сім’ї на їх формування. Чи наявний негативний вплив?

5. Як ставиться до навчання (успішність, старанність)?

6. Захоплення, інтереси. Чи має нахил до вживання спиртних напоїв, наркотиків?

7. Чи дотримується дисципліни? Чи є відхилення від нормальної поведінки?

8. Які стосунки з однокласниками (однокурсниками)? Яка основа дружніх і товариських зв’язків? Чи прагне до лідерства?

9. Чи реагує на заходи виховного характеру і покарання?

10. Чи бере участь у спортивному житті і культурно-масових заходах, які проводяться навчальним закладом?

11. Яке ставлення до вивчення основ права, правової освіти?

12. Чи закінчив повний курс навчального закладу, коли? Якщо ні, то в зв’язку з чим припинив навчання?

13. Здобутий фах. Чи є плани працювати згідно з профілем підготовки?

ІІ. Питання до начальника цеху, відділу, ділянки, керуючого відділенням колгоспу, радгоспу, завідуючого фермою, майстра, бригадира, ланкового, співробітників.

1. Коли обвинувачений почав працювати на заводі, в колгоспі, радгоспі, цеху, на фермі, в бригаді? Чи він працював згідно зі здобутим фахом?

2. Яке ставлення до праці (любов до професії, виконання виробничих завдань, трудова активність, ініціатива, добросовісність, якість роботи, участь у раціоналізації виробництва тощо)?

3. Дотримання внутрішнього трудового розпорядку. Чи допускались ним запізнення, пропуски, випадки появи на роботі в нетверезому стані і розпивання спиртних напоїв на робочому місці? Чи має дисциплінарні стягнення?

4. Ставлення до колективу (доброзичливість, байдужість, зневажливість), яка реакція на зауваження і критику товаришів по роботі?

5. Прізвище, ім’я і по батькові працівників, з якими підтримує дружні чи товариські стосунки. Коротка характеристика їх поведінки. Який їх вплив на обвинуваченого?

6. Які ідейно-політичні, правові і моральні погляди обвинуваченого?

7. Участь у громадському житті колективу. Чи виконує громадські доручення, яке ставлення до їх виконання?

8. Організація дозвілля. Які інтереси та захоплення?

9. Які заходи вживались адміністрацією і громадськістю підприємства для перевиховання винного?

10. Які результати індивідуальної виховної роботи, що виконувалась адміністрацією і громадськими організаціями?

11. Ставлення обвинуваченого до скоєного злочину. Чи можливе виправлення винного за допомогою заходів громадського впливу?

III. Питання до близьких родичів неповнолітнього обвинуваченого, законних представників, друзів, товаришів, знайомих, сусідів.

1. Умови життя, фізичного і розумового розвитку обвинуваченого в дошкільний період. Періодичність і характер захворювання. Чи хворів туберкульозом, психічними і венеричними захворюваннями? Коли і де лікувався?

2. Риси характеру. Які форми і методи сімейного виховання?

3. Чи наявний негативний вплив одного з членів сім’ї на формування ідейно-моральних поглядів обвинуваченого?

4. Які житлові умови, матеріальна забезпеченість сім’ї?

5. Як використовує вільний час? Чим захоплюється? Чи підвищує професійний, освітній і культурний рівень?

6. Як ставиться до літератури, радіо- і телепередач на правову тематику?

7. Чи має пристрасть до паління, спиртних напоїв, наркотиків? Як отримує кошти для купівлі вина, горілки і наркотиків? Де і в кого їх купує?

8. Яке джерело негативного впливу на поведінку обвинуваченого? Які відомості про осіб, що втягують його в злочинну діяльність, пияцтво, наркоманію?

9. Наявність антигромадських установок у поведінці обвинуваченого. Чи спостерігались раніше в його діях аморальні прояви? Чи притягувався він до дисциплінарної, адміністративної і кримінальної відповідальності? Якою була його реакція на ці заходи?

IV. Питання до голови (заводської, фермерської, цехової) ради з профілактики правопорушень, голови групи сприяння сім’ї і школі, голови (заводської, колгоспної, цехової) комісії по боротьбі з пияцтвом, громадського вихователя, наставника, шефа, дільничного інспектора, інспектора в справах неповнолітніх.

1. Чи надходили раніше сигнали про вчинення обвинуваченим антигромадських дій, про порушення навчальної і трудової дисципліни? Якщо так, то коли, з приводу чого? Які заходи вживалися з цього приводу?

2. Чи перебував обвинувачений на профілактичному обліку в кримінальній міліції в справах неповнолітніх?

3. Характеристика обвинуваченого. Які є відомості про його оточення, джерела позитивного і негативного впливу?

4. Основні заходи профілактичного характеру, які вживаються до особи обвинуваченого. Робота з нейтралізації виховного впливу, роз’єднання злочинних груп. Які її результати?

5. Чи мають місце узгоджені дії міліції, державних і громадських організацій (які заходи виховного характеру вжито з метою оздоровлення обстановки в сім’ї, лікування від алкоголізму, наркоманії, залучення до суспільно корисної праці тощо)?

6. Причини недостатньої ефективності профілактичної роботи.

7. Що потрібно зробити для перевиховання і виправлення обвинуваченого? Чи можливе його перевиховання без застосування кримінального покарання?

V. Питання до неповнолітнього обвинуваченого.

1. Характер перенесених захворювань.

2. Житлові умови. Матеріальна забезпеченість сім’ї. Стосунки в сім’ї, з сусідами, в навчальному закладі, на роботі.

3. Як часто відвідував лекції, бесіди на правову тематику? З якої причини не брав участі в цих заходах (не знав, не хотів, не цікавився)?

4. Як проводив вільний час? З ким спілкувався, випивав, скоював антигромадські проступки? Де брав гроші на випивку, наркотики?

5. Чи затримувався раніше органами міліції? Чи притягався до адміністративної відповідальності? За що, де і коли?

6. Яка виховна робота проводилась з ним і хто її проводив?

7. Чи притягався раніше до кримінальної відповідальності, де, за який злочин?

8. Чи перебував на профілактичному обліку, з якого часу, в якому райвідділі? Хто і як часто відвідував його з працівників органів правопорядку? Чи запрошували його на бесіди, хто, куди, про що говорили з ним, чому не виконував рекомендації?

9. Що заважає йому стати на шлях виправлення?

10. Причини скоєння злочину, за який він притягується до відповідальності. Хто втягував його в злочинну діяльність, пияцтво, вживання наркотиків?

11. Чи засуджує свою поведінку, чи має намір стати на шлях перевиховання?

Певне значення для отримання відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого, має судова експертиза, яка призначається в тих випадках, коли неможливо обійтися без спеціальних показань осіб тієї чи іншої спеціальності. У справах про злочини неповнолітніх обов’язково необхідно здійснювати судово-медичну експертизу на предмет встановлення віку неповнолітнього обвинуваченого у тому разі, якщо відсутні документи, які підтверджують точний його вік (рік, місяць, місце народження), і відновити їх неможливо.

Стаття 76 КПК України передбачає обов’язкове здійснення судово-психіатричної експертизи для визначення психічного стану обвинуваченого в тих випадках, коли у слідчого виникають сумніви з цього приводу. Певні відомості про обвинуваченого, які розкривають особливості його особи, можна отримати при проведенні і таких слідчих дій, як відтворення обстановки та обставин події, очна ставка, пред’явлення для впізнання, виїмка тощо.

На слідчого покладаються обов’язки своєчасно і в повному обсязі затребувати всі письмові джерела інформації про обвинуваченого з метою його вивчення. Особливе місце серед вищезазначених документів займають характеристики, що їх затребують, як правило, з ЖЕК за місцем проживання правопорушника, з навчального закладу, в якому він вчиться чи раніше вчився, з місця роботи. Характеристики, які подані з різних колективів, не взаємовиключають, а уточнюють і доповнюють одна одну, в результаті чого є можливість сформувати думку про особу обвинуваченого в цілому. В зв’язку з цим необхідно, щоб ці характеристики були якомога змістовнішими і повними.

Якщо обвинувачуваний у скоєнні злочину не вчиться і не працює, характеристика на нього береться з останнього місця роботи чи навчального закладу, де він раніше навчався. Ці документи можуть дати відомості про те, з яких причин правопорушник залишив навчання чи роботу, на який період припадають зміни поведінки в гірший бік.

Згідно з нормами КПК України (ст. 65) доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, відомості про факти, що характеризують особу обвинуваченого, які встановлені в процесі проведення слідчим процесуальних дій і відображені в протоколах слідчих дій, висновках експертиз, документах, долучених до справи, належать до доказів у кримінальній справі. Результати спостережень за поведінкою обвинуваченого під час проведення слідчих дій не відображаються в процесуальних документах і тому не є доказами, а використовуються слідчим тільки з організаційно-тактичною метою. Те саме можна сказати і про дані, які не мають безпосереднього стосунку до події злочину, наприклад, висновки щодо особистих якостей обвинуваченого, отримані у результаті логічного аналізу, роздумів слідчого.

Не можуть бути віднесені до доказів і дані, які отримані оперативно-розшуковим шляхом, хоча інколи вони досить важливі для визначення спрямованості розслідування і вибору ефективної тактики проведення тієї чи іншої слідчої дії. Водночас слід зазначити, що оперативно-розшукові дані про особу обвинуваченого можуть стати доказами у кримінальній справі у тому разі, якщо буде можливість встановити осіб, від яких надійшла інформація, що відображена в оперативно-розшукових матеріалах, і буде можливість допитати їх як свідків.

Проголошуючи людину вищою цінністю і закликаючи всіх і кожного до дбайливого і гуманного ставлення до неї, до суворої поваги її прав і законних інтересів, рекомендації криміналістики повинні протидіяти будь-яким проявам обману, неправди, формалізму, байдужості та інших дій стосовно людей, які потрапили в сферу кримінального судочинства.