Стаття 6. Поняття податку та збору
Стаття 6. Поняття податку та збору
6.1. Податком є обов’язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу.
6.2. Збором (платою, внеском) є обов’язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.
6.3. Сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому цим Кодексом порядку, становить податкову систему України.
Поява цієї статті в такій редакції є певною новелою податкового законодавства. Уперше в українському податковому законодавстві надано визначення податку та збору. У статті 2 Закону України № 1251-XII від 25.06.1991 р. «Про систему оподаткування»[15] під податком і збором (обов’язковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів розумівся обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, який здійснювався платниками у порядку і на умовах, що визначалися законами України про оподаткування. Тобто розмежування податку та збору залишилося поза увагою законодавця. Така ситуація містила певне протиріччя. По-перше, яким чином розрізняти ці платежі? По-друге, як вони співвідносяться з митом, державним митом тощо? По-третє, що таке закони України про оподаткування?
Але найбільшою проблемою була конструкція «податку, збору (обов’язкового платежу)». По-перше, вона суперечила ст. 67 Конституції України, яка закріплює обов’язок сплачувати податки та збори (ні про які обов’язкові платежі не йдеться). По-друге, до обов’язкових платежів належить і ряд інших надходжень до бюджету (наприклад, адміністративні штрафи та ін.). Саме тому такий підхід чинної редакції Податкового кодексу України є певним досягненням.
1. Аналізуючи справляння податків, необхідно враховувати, що вони є не єдиним джерелом доходів бюджету і являють собою тільки один із видів позаекономічного державного примусу. Крім власне податків (яким належить провідна роль у формуванні бюджету), існують й інші види вилучень у бюджети: ліцензійні й реєстраційні збори тощо. Слід також враховувати, що юридичні та фізичні особи здійснюють обов’язкові відрахування в позабюджетні фонди, сплачують інші обов’язкові платежі. Різноманіття форм платежів викликає необхідність визначити, що ж з них є безпосередньо податком, а що — неподатковими платежами. Таким чином, усю систему платежів, які входять до податкової системи, можна розподілити на податки і збори. Якщо до першої групи належать саме податки (податок на прибуток підприємств, плата за землю та ін.), то друга група складається із зборів (збір за спеціальне використання води, збір за спеціальне використання лісових ресурсів та ін.).
Податок являє собою досить складну категорію, що поєднує і економічне, і юридичне значення. Вирішальне значення дефініція податку набуває саме у праві. У їх основі лежать такі причини. По-перше, точне визначення й закріплення змісту категорії «податку» сприяє чіткому й однаковому застосуванню норм податкового законодавства. По-друге, саме поняття визначення податку має бути однією з відправних точок при підготовці законів. По-третє, чітке поняття податку дозволяє об’єктивно сформувати й закріпити обсяг повноважень податкових органів. По-четверте, без точного визначення категорії «податку» неможлива об’єктивна реалізація різних видів відповідальності.
Однією з найбільш концептуальних ознак податку є його обов’язковий характер. Ця риса властива фактично всім платежам податкового характеру й базується на конституційній вимозі, закріпленій у Конституції України. Обов’язковий характер податкового вилучення забезпечує надходження коштів у дохідні частини бюджетів, без яких неможлива реалізація функцій державної влади на будь-якому рівні. Саме це й забезпечує закріплення на конституційному рівні сплати податків як першочергового обов’язку громадян. «Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом» (ст. 67 Конституції України). Обов’язковий характер податку передбачає неможливість законного ухилення від його сплати (крім підстав, закріплених у нормативно-правовому акті — пільги та ін.). У платника немає вибору — платити або не платити податок, у нього є єдиний законний шлях — перерахування податку до бюджету.
Безумовний характер податку означає сплату податку, що припускає, якщо буде потреба, забезпечення заходами примусового характеру. На перший погляд, може скластися враження, що сплата і податків, і зборів пов’язана з певною умовою (наприклад, сплата податку на прибуток — з одержанням прибутку). Однак безумовність платежу характеризується тим, що в податках умовою сплати може здатися формування об’єкта оподаткування. Так, до одержання прибутку не може існувати обов’язку зі сплати податку на прибуток, оскільки немає об’єкта. Умовний характер платежу означає, що об’єкт оподаткування існує, але обов’язок зі сплати відповідного платежу виникає за певної події. Наприклад, мито сплачується залежно від вартості певного товару (яка існує незалежно від обов’язку зі сплати мита), але тільки за певної умови — перетинанні митного кордону.
Хотілося б звернути увагу на те, що цілісне уявлення про конструкцію податку неможливо отримати, лише спираючись на наведені вище ознаки. За великим рахунком вони характеризують і збори, які входять до податкової системи України. Водночас ряд ознак податку залишився поза увагою. Найбільш принциповим є поєднання безумовності та нецільового надходження коштів до бюджету, що характеризує саме податок. Тому зупинимося і на інших ознаках, які характеризують цей платіж.
1. Нецільовий характер податку означає надходження його до фондів, які акумулюються державою й територіальними громадами та використовуються на задоволення публічних потреб. При цьому незрозуміло, на задоволення яких саме завдань витрачаються надходження від конкретного податку, тобто формується немов розмитий, знеособлений централізований грошовий фонд. Ознака нецільового, абстрактного податкового платежу заснована на бюджетно-правовому принципі заборони на індивідуалізацію (спеціалізацію) бюджетних доходів. Це означає, що податкові доходи не призначені для конкретних публічних видатків. Іншими словами, здійснення публічних видатків не має бути обумовлене надходженням окремих податків, пов’язане прямо зі сплатою того або іншого платежу.
2. Важливий момент у характеристиці податку вноситься ознакою індивідуальної безоплатності або однобічного характеру його встановлення. В основу цієї ознаки податку закладено односпрямований рух коштів від платника до держави. При цьому платник не одержує (на перший погляд) нічого замість сплаченого податку, що означає відсутність зустрічних обов’язків держави. Кошти платника йдуть на задоволення суспільних потреб. Однак необхідно враховувати, що безоплатність має умовний характер у зв’язку з однобічним обов’язком платника. У загальному ж плані безоплатність означає, що кошти, які сплачуються як податок, переходять до бюджету без одержання зустрічного відшкодування або задоволення для платника.
3. Аналізуючи зміст податку, необхідно звернути увагу і на його безповоротний характер. Сплата податку не припускає зворотного його повернення. Основою такої характеристики є сама мета, призначення податків — формування фондів для фінансового забезпечення реалізації завдань держави і територіальних громад. Податок не породжує в держави зустрічного обов’язку стосовно особи, яка його сплатила, він справляється з метою задоволення потреб суспільства, що можуть бути відокремлені, а іноді й суперечити особистим потребам платника податку.
4. Внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Сплата податку майном чинним законодавством, за загальним правилом, не передбачена. Грошова форма сплати податку визначена самим змістом податку. У зв’язку із цим обов’язок платника податків по сплаті податку є однооб’єктним, оскільки тільки сплата податку в грошовій формі, за загальним правилом, розглядається (при дотриманні інших умов — про строки, бюджети та ін.) як належне виконання його обов’язку. Застосування стягнення на майно платника податків у випадку недоплати по податках також не є винятком, оскільки в результаті (після реалізації майна) внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Однак у деяких випадках сплата податків допускається і в негрошовій формі, але всі негрошові способи сплати податків є нетиповими і викликані кризою платежів. Так, у деяких країнах дотепер існують винятково натуральні податки, тобто податки, які вносяться речами, послугами або роботами. Наприклад, у Лаосі і В’єтнамі сільськогосподарський податок виплачується рисом. Аналогічний виняток становив в Україні єдиний фіксований податок на сільськогосподарських товаровиробників.
Досить часто як синоніми вживаються поняття «податок» і «збір». Дійсно, це досить схожі категорії, але вони перебувають у певному співвідношенні. Тривалий час як певне родове визначення стосовно них використовувалось поняття обов’язкового платежу, яке розглядалося як родове, що охоплювало всю сукупність податків і зборів. Йшлося, фактично, про обов’язкові платежі податкового характеру. Штрафи, стягнення теж мають обов’язковий, але не податковий характер. У широкому розумінні саме обов’язкові платежі податкового характеру як сукупність податків та зборів і становлять податкову систему.
Природно податок та збір поєднує ряд загальних рис: а) обов’язковість сплати податків і зборів; б) надходження їх до відповідних бюджетів; в) справляння на основі законодавчо закріпленої форми й порядку справляння; г) примусовий характер вилучення; ґ) здійснення контролю за їх справлянням спеціально уповноваженими контролюючими органами; д) безеквівалентний характер платежів.
Разом з тим збори відрізняються від податків. Стосовно цього ми вже зупинялися в Коментарі до п. 6.1 ст. 6 Податкового кодексу України. Особливості зборів пов’язуються також із певними рисами, які відмежовують їх від податків:
1) за значенням (податки забезпечують до 80 % надходжень у дохідну частину бюджету, збори значно менше); 2) за метою (податки — задоволення потреб держави та територіальних громад; збори — задоволення певних потреб або витрат установ); 3) за обставинами (податки — безумовні та нецільові платежі, збір виплачується за певних умов, має цільовий характер або справляється у зв’язку з послугою, яка надається платникові державною установою, що реалізує державно-владні повноваження); 4) за характером обов’язку (сплата податку пов’язана із реалізацією чітко вираженого обов’язку платника; збір може характеризуватися певною добровільністю дій); 5) за періодичністю (сплата деяких зборів може мати разовий характер, тоді як сплата податків характеризується певною періодичністю). Відмінності за періодичністю враховують: періодичність сплати (збори (мито) можуть справлятися як одноразова сплата, податки — певна періодична сплата); періодичність дій (збори, мито прямо залежать від кількості дій, що породжують зобов’язання по сплаті, податки — не погоджуються з періодичністю дій, наприклад, періодичність сплати податку із власників транспортних засобів не пов’язується з характером використання транспортного засобу); 6) за відплатністю (яка характерна для мита та зборів, на відміну від податків).
Чіткого законодавчого розмежування мита й збору в Україні на сьогодні немає. Раніше основним критерієм було надходження коштів: якщо до бюджету — мито, якщо на користь організації — збір. За сучасних умов акценти трохи змістилися: збір — платіж за володіння особливим правом; мито — плата за здійснення на користь платників юридично значущих дій при перетинанні митного кордону України.
При визначенні збору законодавець розглядає його як обов’язковий платіж, що справляється з платників зборів унаслідок вчинення на їх користь юридично значущих дій. Виділено і суб’єктний склад тих осіб, які мають вчиняти такі дії. До них віднесено: 1) державні органи; 2) органи місцевого самоврядування; 3) уповноважені органи; 4) осіб. Якщо стосовно перших двох учасників цих відносин може скластися певне уявлення, то щодо інших двох виникають деякі питання. По-перше, яким має бути повноваження органу, для того щоб його дії були підставою справляння збору? По-друге, що мається на увазі під особами? Здається, що в цьому випадку йдеться про органи та осіб (нотаріальні контори та нотаріуси та ін.), яким чинним законодавством України делеговано обов’язок щодо здійснення таких дій.