Стаття 15. Платники податків

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Стаття 15. Платники податків

15.1. Платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об’єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об’єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов’язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

Платником податків виступає суб’єкт податкових правовідносин, на якого законом покладено комплекс податкових обов’язків. Досить важливо підкреслити саме комплекс податкових обов’язків. Іноді робиться акцент щодо обов’язку платника податків сплачувати податок за рахунок власних коштів. Але необхідно відзначити при цьому кілька обставин: по-перше, сплата податку може здійснюватися у виняткових випадках і за рахунок позикових коштів, по-друге, сплата ряду податків пов’язана з розбіжністю формального й реального платника (у тому числі й коштів), наприклад при сплаті податку на додану вартість. Таким чином, платник податків повинен реалізовувати комплекс податкових обов’язків, куди ввійдуть три основних блоки: 1) обов’язку з ведення податкового обліку; 2) обов’язку зі сплати податків і зборів (це зовсім не виключає виконання цих обов’язків через представника); 3) обов’язку з податкової звітності. Таким чином, платниками податку визначаються особи, які мають, одержують (передають) об’єкти оподаткування або здійснюють діяльність, що є об’єктом оподаткування, і на які податковим законодавством покладено обов’язок зі сплати податків.

Платниками податків можуть бути: фізичні особи (податкові резиденти й нерезиденти України); юридичні особи (податкові резиденти й нерезиденти України), їх філії й інші відокремлені підрозділи, якщо вони мають окремий баланс і окремий рахунок у банківській установі. Не можуть бути платниками податку: органи, що входять у систему органів державної влади й управління, органи місцевого самоврядування в межах виконання покладених на них функцій; релігійні організації. При визначенні податкового статусу конкретного платника враховують два критерії: резидентство й територіальність. Різне об’єднання цих критеріїв породжує неоднаковий податковий режим і часто є основою проблеми подвійного оподаткування. Деякі країни за основу беруть критерій резидентства (Велика Британія, США, Росія, Україна); інші — переважно критерій територіальності (Франція, Швейцарія, країни Латинської Америки). Принцип резидентства (постійного місцеперебування) розподіляє всіх платників на дві групи: а) резиденти — особи, які мають постійне місце проживання або місцезнаходження в даній державі й доходи яких підлягають оподаткуванню з усіх джерел (несуть повну податкову відповідальність); б) нерезиденти — особи, які не мають постійного місцеперебування в державі й у яких підлягають оподаткуванню лише доходи, отримані ними на даній території (несуть обмежену податкову відповідальність). Принцип територіальності визначає національну залежність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні підлягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від податків у цій країні.

Фізичними особами — платниками податків в Україні є громадяни України, іноземці, особи без громадянства. Фізичні особи розглядаються як суб’єкти оподаткування за значною кількістю податків і зборів в Україні: це й суто податки на фізичних осіб (податок на доходи) і «змішані податки» (плата за землю, податок на додану вартість, акцизний податок). Однак не по всіх податкових механізмах закріплені однозначні критерії визначення фізичних осіб як платників податків (це й кількісний ценз — податок на доходи фізичних осіб, і здійснення певної діяльності — податок на додану вартість). Саме тому важливо виділити систему ознак фізичних осіб як платників податків, що містить дві групи — основні й факультативні.

Основні ознаки фізичних осіб — платників податків визначають систему податкових обов’язків конкретної особи, підстави виникнення, зміни й скасування обов’язків, пов’язаних зі сплатою податків і зборів.

1. Податкове резидентство. Розмежування фізичних осіб на резидентів і нерезидентів здійснюється на основі трьох принципів: 1) постійного місцезнаходження на території держави (найчастіше закріплюється кількісний критерій — 183 календарних дні); 2) джерела отриманих доходів;

3) межі податкової відповідальності (обов’язку): повної або обмеженої. У законодавстві України, як і в законодавствах багатьох держав, кількісним критерієм резидентства виділяють 183 календарних дні (цілісно або сумарно) протягом року. Цей так званий тест фізичної присутності встановлюється щорічно й діє в межах календарного року. Деякі країни періодом для визначення резидентства вважають не календарний, а податковий рік, що може й не збігатися з календарним.

2. Здійснення економічної діяльності або одержання доходів від джерел у державі. Економічною діяльністю є будь-яка діяльність із виробництва й реалізації товарів (робіт, послуг), а також діяльність, спрямована на одержання прибутку (доходів), незалежно від результатів такої діяльності. До економічної діяльності належить діяльність як підприємця, а також посередницька діяльність, довірче управління майном, прийняття (надання) однією особою, зареєстрованою як платник податку у встановленому порядку, або місце, зазначене в паспорті або іншому посвідченні особи. Підставою певних колізій виглядає неузгодженість у застосуванні такого поняття, як «економічна діяльність», яка окремо в чинному Кодексі не визначена, але використовується за текстом. У цій ситуації треба враховувати норми господарського та цивільного законодавства, які регулюють ці відносини.

3. Наявність у власності майна, що підлягає оподаткуванню.

4. Здійснення операцій або дій, що підлягають оподаткуванню.

5. Участь у відносинах, однією з умов яких є сплата мита або зборів.

Факультативні ознаки фізичних осіб — платників податків і зборів деталізують, уточнюють систему податкових обов’язків конкретної особи, але не впливають на виникнення, зміну або скасування обов’язків, пов’язаних зі сплатою податків і зборів.

1. Місце постійного проживання. Як таке виступає місце, де особа фактично проживає, а при неможливості встановити таке місце — місце, де ця особа живе, а при неможливості встановити це місце — місце, де ця особа зареєстрована у встановленому порядку, або місце, що зазначене в паспорті або іншому посвідченні особи, або місце перебування її батьків (одного з батьків), усиновителя, опікуна або піклувальника. В українському й російському законодавстві немає чітко закріпленого цього поняття. Тому досить часто при тлумаченні за основу беруться рекомендації Організації економічного співробітництва й розвитку. Особа вважається податковим резидентом, якщо має постійне місце проживання в державі, якщо вона має в ньому постійне житло, тісні особисті й економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) і звичайно проживає в цій державі. Деяким законодавствам властива невизначеність цієї характеристики. Так, у Швеції законодавство про прибутковий податок як платника розглядає будь-яку особу, що прибуває до країни, якщо вона придбала «дійсне житло або притулок».

2. Принцип громадянства використовується поряд із принципом місця проживання або місцезнаходження суб’єкта. Його застосування передбачає ряд особливостей. По-перше, основна частина податкових законодавств виходить із рівноправності громадян, іноземців, осіб без громадянства в обов’язках із приводу сплати податків та зборів. В основі подібного єдиного підходу лежать інтеграційні процеси, які відбуваються в економіці й підштовхують до формування уніфікованих податкових важелів. У жовтні 1961 року була прийнята Європейська соціальна хартія, що набула чинності в 1965 році, й передбачає, що громадяни кожної з договірних країн мають право займатися діяльністю, що приносить дохід на території інших договірних країн, на основі рівності із громадянами останніх. Таким чином, диференціація громадянства не може служити підставою для використання різних ставок, застосування пільг і т. д., тобто збільшувати податковий тягар на резидентів. По-друге, залежність оподаткування від громадянства зачіпає особливості механізму нарахування і внесення податкових платежів, що засновані на взаємності держав. У випадку надання будь-яких пільг або зниження податкового тиску однією державою щодо юридичних або фізичних осіб іншої, остання на підставі взаємності може використовувати подібний механізм.

3. Центр особистих і економічних інтересів.

4. Місце фактичного проживання. Місцем фактичного проживання фізичної особи вважається місцезнаходження будинку, квартири або іншого житлового приміщення, де постійно або переважно мешкає ця особа. У цій ситуації треба враховувати положення ст. 45 цього Кодексу «Податкова адреса». Нею для фізичних осіб визнається 252 місце постійного або переважного проживання, за яким платник перебуває на обліку в органі державної податкової служби.

При характеристиці фізичних осіб як платників податків навряд чи має сенс наголошувати на диференціації осіб за віком. Законодавство не робить принципового розмежування за даним критерієм (швидше за все, тільки побічно — при характеристиці доходів, отриманих від різних видів діяльності, для заняття якою вже передбачається досягнення певного віку). Податки на доходи неповнолітніх сплачують батьки (опікуни або піклувальники) у порядку, встановленому законом. Національними законодавствами і міжнародними договорами можуть встановлюватися додаткові ознаки фізичних осіб-платників або інший їх набір, послідовність, оцінка.

Платниками податків і зборів з юридичних осіб є: 1) українські підприємства й організації, місцем діяльності яких є Україна або органи управління яких перебувають в Україні; 2) іноземні підприємства й організації. Платниками податку визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об’єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об’єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами і на яких покладено обов’язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом. В основі виникнення податкових обов’язків у подібних платників, визначення їх розмірів і особливостей лежить диференціація юридичних осіб на резидентів і нерезидентів з метою оподаткування. Податковими резидентами, згідно із ст. 14 цього Кодексу є юридичні особи та їх відокремлені особи, які утворені та провадять свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням як на її території, так і за її межами; дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають дипломатичні привілеї та імунітет. Так, резидентами вважаються юридичні особи й суб’єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва й т. п.), які створені й здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України й за місцезнаходженням на її території. До резидентів також належать дипломатичні представництва, консульські установи й інші офіційні представництва України за кордоном, що мають дипломатичні привілеї й імунітет, а також філії й представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють господарської діяльності.

Згідно із ст. 14 цього Кодексу нерезидентами вважаються іноземні компанії, організації, утворені відповідно до законодавства інших держав, їх зареєстровані (акредитовані або легалізовані) відповідно до законодавства України філії, представництва та інші відокремлені підрозділи з місцезнаходженням на території України; б) дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва інших держав і міжнародних організацій в Україні. Нерезидентами, у свою чергу, виступають юридичні особи і суб’єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва й т. п.), із місцезнаходженням за межами України, які створені й здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави. Нерезидентами також є розташовані на території України дипломатичні представництва, консульські установи й інші офіційні представництва іноземних держав, міжнародні організації і їх представництва, що мають дипломатичні привілеї й імунітет, а також представництва інших іноземних організацій і фірм, що не здійснюють господарської діяльності відповідно до законодавства України.

При визначенні резидентства юридичних осіб — платників податків використовуються кілька підстав.

1. Місце реєстрації. Підприємство вважається резидентом, якщо воно засновано в державі для здійснення на його території діяльності у формі певної організаційної структури. Усі підприємства в Україні є резидентами, якщо вони зареєстровані тут, незалежно від місця здійснення діяльності. Іноді для визначення резидентства буває достатньо реєстрації юридичної адреси. У Франції корпорація визнається резидентом, якщо вона зареєстрована у Франції або тут зареєстрована її юридична адреса. За відсутності місця державної реєстрації й місця, зазначеного в установчих документах, місцем знаходження підприємства вважається місце здійснення основної економічної діяльності цього підприємства.

2. Місцем управління підприємством вважається місце здійснення повноважень вищим органом управління (відповідно до уставу або установчих документів). Якщо управління підприємством здійснюється фізичною особою, що є власником цього підприємства, то місцем управління вважається місце проживання власника. За відсутності вищого органу управління місцем управління вважається місце здійснення повноважень виконавчим органом підприємства.

3. За критерієм місця діяльності виділяється як резидент особа, що здійснює основний обсяг операцій на території країни.

Філії й представництва юридичних осіб розглядаються податковим законодавством як самостійні платники податків тільки в тому випадку, якщо на них покладено обов’язок сплачувати конкретні податки. У цілому філії й інші відокремлені підрозділи юридичних осіб платниками податків не є. Під відокремленим підрозділом згідно зі ст. 14 цього Кодексу розуміються відокремлені підрозділи у значенні, наведеному у Господарському кодексі України. В окремих випадках відокремленим підрозділом вважається підрозділ суб’єкта господарювання, який розташований поза його межами та здійснює всі або частину його функцій (розділ XII цього Кодексу). Обов’язок зі сплати податків і зборів, які ними виконуються, являє собою обов’язок тих юридичних осіб, яких вони представляють. Фактично філії й інші відокремлені підрозділи не мають обов’язку зі сплати податку, а тільки виконують цей обов’язок у відповідній частині.

Так, постійним представництвом нерезидента в Україні є такий підрозділ, через який повністю або частково здійснюється господарська діяльність нерезидента на території України. До постійних представництв, зокрема, належать: місце управління, філія, офіс, завод, фабрика, майстерня, шахта, нафтова або газова свердловина, кар’єр, інше місце розвідки або видобутку корисних копалин. З метою оподаткування до постійних представництв прирівнюються резиденти, що мають повноваження діяти від імені нерезидента, що спричиняє виникнення в нерезидента прав і обов’язків (укладати договори (контракти) від імені нерезидента: містити (зберігати) запаси товарів, що належать нерезиденту, зі складу яких здійснюється поставка товару від імені нерезидента, крім резидентів, що мають статус складу митниці). Резиденти, прирівнювані з метою оподаткування до постійних представництв, не підлягають додатковій реєстрації в податкових органах як платник податку.

Стаття 14 цього Кодексу визначає постійне представництво як постійне місце діяльності, через яке повністю або частково проводиться господарська діяльність нерезидента в Україні, зокрема: місце управління; філія; офіс; фабрика; майстерня; установка або споруда для розвідки природних ресурсів; шахта, нафтова/газова свердловина, кар’єр чи будь-яке інше місце видобутку природних ресурсів; склад або приміщення, що використовується для доставки товарів. З метою оподаткування термін «постійне представництво» включає будівельний майданчик, будівельний, складальний або монтажний об’єкт чи пов’язану з ними наглядову діяльність, якщо тривалість робіт, пов’язана з таким майданчиком, об’єктом чи діяльністю, перевищує шість місяців; надання послуг (крім послуг з надання персоналу), у тому числі консультаційних, нерезидентом через співробітників або інший персонал, найнятий ним для таких цілей, але якщо така діяльність провадиться (у межах одного проекту або проекту, що пов’язаний із ним) в Україні протягом періоду або періодів, загальна тривалість яких становить більше ніж 6 місяців, у будь-якому дванадцятимісячному періоді; резидентів, які мають повноваження діяти від імені нерезидента, що тягне за собою виникнення у нерезидента цивільних прав та обов’язків (укладати договори (контракти) від імені нерезидента; утримувати (зберігати) запаси товарів, що належать нерезиденту, із складу яких здійснюється поставка товару від імені нерезидента, крім резидентів, що мають статус складу тимчасового зберігання або митного ліцензійного складу).

Постійним представництвом не є використання споруд виключно з метою зберігання, демонстрації або доставки товарів чи виробів, що належать нерезиденту; зберігання запасів товарів або виробів, що належать нерезиденту, виключно з метою зберігання або демонстрації; зберігання запасів товарів або виробів, що належать нерезиденту, виключно з метою переробки іншим підприємством; утримання постійного місця діяльності виключно з метою закупівлі товарів чи виробів або для збирання інформації для нерезидента; направлення у розпорядження особи фізичних осіб у межах виконання угод про послуги з надання персоналу; утримання постійного місця діяльності виключно з метою провадження для нерезидента будь-якої іншої діяльності, яка має підготовчий або допоміжний характер.