Стаття 569. Право гаранта на зворотну вимогу до боржника

1. Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

2. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

1. Ця стаття встановлює два правила, на диспозитивний характер яких зазначається спеціально. Законодавець визнав, що загального правила ч. 3 ст. 6 ЦК про диспозитивний, як правило, характер положень актів цивільного законодавства недостатньо для вирішення питання про можливість відступлення в договорах від правил ст. 569 ЦК.

2. Неприпустимість пред’явлення гарантом вимоги до боржника у випадках, встановлених ч. 2 ст. 569 ЦК, не виключає пред’явлення гарантом до бенефіціара вимог, що грунтуються на ст. 1212 ЦК (безпідставне набуття майна).

Деякі окремі види гарантій

3. Викладені правила про гарантії повинні поширюватися на гарантії, які видає холдингова компанія «Київміськбуд» з метою забезпечення виконання зобов’язань уповноважених нею комерційних банків перед фізичними та юридичними особами, які відкрили в цих банках пенсійні вклади (абзац 8 ст. З Закону «Про проведення експерименту у житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд» [187] в редакції від 20 квітня 2000 р., що зберегла чинність відповідно до ч. 2 ст. 8 того ж Закону в редакції від 7 лютого 2002 р.).

4. Під дію ст. 560 — 569 ЦК підпадають гарантії, що видаються Кабінетом Міністрів на забезпечення зобов’язань юридичних осіб — резидентів щодо погашення іноземних кредитів. Вони видаються іноземним кредиторам на підставі відповідної постанови Кабінету Міністрів, прийняттю якої передує ціла низка адміністративних актів, а також на підставі укладення відповідних договорів. Оригінали гарантій спеціальною поштою надсилаються банку-агенту (українському банку, який укладає кредитні договори з іноземними кредиторами як боржник і з юридичними особами — резидентами — як кредитор) для подальшого передання іноземним кредиторам. Гарантія Кабінету Міністрів, правова конструкція якої передбачена Положенням про порядок залучення іноземних кредитів і надання гарантій Кабінету Міністрів України з метою забезпечення зобов’язань юридичних осіб — резидентів по їх погашенню, повинна кваліфікуватися як підстава зобов’язання між Україною та іноземним кредитором. Договір про гарантію слід вважати укладеним, а зобов’язання щодо гарантії — таким, що виникло, з моменту одержання іноземним кредитором гарантії як письмово оформленого правочину.

Міністерство фінансів веде реєстр державних гарантій, виданих Кабінетом Міністрів у забезпечення погашення іноземних кредитів. Але внесення гарантій до державного реєстру не має будь-якого цивільно-правового значення.

5. Видача Кабінетом Міністрів гарантії іноземним кредиторам на забезпечення погашення юридичними особами — резидентами кредитів провадиться на платній основі: зазначена юридична особа перераховує на рахунок Міністерства фінансів, з якого здійснюється обслуговування державного зовнішнього боргу, плату за видачу гарантії в розмірі до одного відсотка річних від суми гарантії. Розмір плати для кожної юридичної особи — резидента визначається Кабінетом Міністрів за поданням Валютно-кредитної ради. Строк внесення плати визначається внутрішнім кредитним договором між юридичною особою — резидентом, яка є позичальником, і банком-агентом (п. 4 постанови Кабінету Міністрів «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, удосконалення системи залучення іноземних фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу» [284]).

6. У разі невиконання юридичною особою — резидентом зобов’язання щодо погашення іноземного кредиту, його погашення здійснюється Міністерством фінансів за рахунок коштів, призначених для обслуговування зовнішнього боргу. У межах витрат Державного бюджету на погашення іноземного кредиту юридична особа — позичальник несе відповідальність перед Державним бюджетом. Стягнення заборгованості перед бюджетом, яка виникла, провадиться органами державної податкової служби.

Однак у зв’язку з втратою сили Декретом Кабінету Міністрів «Про стягнення не внесених у строк податків і податкових платежів», що допускав безспірне списання суми заборгованості перед бюджетами, п. 2 постанови Кабінету Міністрів «Про порядок відшкодування витрат державного бюджету, що виникли внаслідок настання гарантійних випадків за іноземними кредитами, одержаними юридичними особами України під гарантії Уряду України» [280], що передбачав безспірне списання органами податкової служби суми заборгованості за кредитом, втратив силу. Це не виключає звернення стягнення органами державної податкової служби на заставлене майно на підставі договору застави між юридичною особою — позичальником і банком-агентом, оскільки відповідно до частини п’ятої ст. 20 Закону «Про заставу» [64] до третьої особи, яка задовольнила в повному обсязі вимоги заставодавця, переходить разом із правом вимоги застави, що її забезпечує.

При відшкодуванні витрат Державного бюджету на погашення іноземних кредитів, не погашених своєчасно позичальниками-резидентами, повинні додержуватися також умови угоди позичальника з Міністерством фінансів про порядок відшкодування витрат Державного бюджету, що можуть виникнути внаслідок виконання Кабінетом Міністрів України гарантійних зобов’язань (п. 49 Положення про порядок залучення іноземних кредитів і надання гарантій Кабінету Міністрів України для забезпечення зобов’язань юридичних осіб — резидентів по їх погашенню [284]).