Стаття 397. Суб’єкти права володіння чужим майном

1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

1. У ч. 1 ст. 397 ЦК наводиться визначення володільця чужого майна. Оскільки йдеться про «чуже» майно, статус володільця особа може отримати тільки за умови, що це майно має власника, і таким власником є інша, ніж володілець, особа. Якщо ж майно не є об’єктом права власності якої-небудь особи, то застосовувати правила про володіння не можна: у таких випадках, поки інше не встановлено судом, або якщо інше прямо не випливає із закону, володілець повинен вважатись власником відповідного майна, як це передбачено ч. 2 ст. 328 ЦК, і має право захищати своє володіння як таке, що своєю юридичною підставою має право власності.

2. Незважаючи на те, що певне майно є об’єктом права власності іншої особи, ч. 3 ст. 397 ЦК установлює, що діє презумпція правомірності фактичного володіння. Формулювання «правомірність фактичного володіння» за юридичним змістом нічим не відрізняється від формулювання «особа має право володіння». Якщо таке право є, то особа може бути примусово позбавлена його тільки після того, як рішенням суду буде встановлено інше. Правда, зазначається і на те, що правомірність фактичного володіння може спростовуватись безпосередньо законом. Причому, таке спростування може не тільки прямо формулюватись у законі, а і випливати із нього. Зокрема, із ст. 400 ЦК випливає, що суб’єкт, який здійснює недобросовісне володіння, не має права володіти (здійснює неправомірне володіння). Але спростування правомірності володіння безпосередньо законом не підтверджується процесуальними формами, які б дозволили примусово вилучити майно у незаконного володільця. Тому примусове припинення володіння, законність якого спростовується безпосередньо законом, можливе лише шляхом звернення власника з позовом, прийняття судом відповідного рішення та його примусового (в необхідних випадках) виконання.

3. Право володіння, яке визнається за кожним фактичним володільцем речі в силу презумпції правомірності володіння, захищається тими ж способами, що і право власності, оскільки ці способи відповідають змісту права володіння. Право володіння може захищатись і перед власником, причому такий захист може бути успішним. Так, особа, що отримала право володіння річчю на підставі договору найму (оренди) або позички, зі спливом встановленого договором строку зобов’язана повернути річ власникові. Вона може порушити цей обов’язок. Упродовж позовної давності (трьох років) власник може пред’явити до володільця позов про виконання зобов’язання повернути річ у зв’язку із закінченням строку, на який вона передавалась йому у володіння і користування. Якщо позов про повернення речі впродовж позовної давності не був пред’явлений, сплив позовної давності не припиняє права власності (воно припиняється лише за наявності підстав, установлених ст. 346 ЦК, і в інших випадках, установлених законом). Але ж позов про повернення речі із чужого володіння в зв’язку з пропуском позовної давності та за відсутності поважних причин, що могли б бути підставою його поновлення, не може бути задоволений. Більше того, якщо власник насильно чи іншим чином за відсутності волі володільця заволодіє річчю, володілець вправі вчинити позов проти власника, який повинен повернути річ володільцеві. Інша справа, коли володілець добровільно зі спливом позовної давності, але до спливу набувальної давності, виконає зобов’язання повернути предмет найму (оренди) чи позички. Тоді він не вправі вимагати повернення виконаного (ч. 1 ст. 267 ЦК).

4. Суд захищає фактичне володіння перед власником у випадках, коли особа, що називає себе власником спірного майна, не надасть достатніх доказів того, що вона є власником, хоч би володілець, із свого боку, не надав будь-яких доказів правомірності свого володіння спірним майном.