Стаття 1149. Припинення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди

1. Зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:

1) закінчення строку для передання результату;

2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.

2. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання.

У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

1. У цьому виданні вже зверталась увага на те, що в Цивільному кодексі не здійснюється достатньо чітке розмежування між поняттями договору та зобов’язання. Відсутнє в цьому Кодексі і достатньо чітке розуміння поняття зобов’язання. Тому в главах Цивільного кодексу, присвячених окремим видам зобов’язань, переважно йдеться про договори, в тому числі про їх припинення. Стосовно публічної обіцянки винагороди говорити про припинення договору недоречно. Тому йдеться про припинення зобов’язання.

2. Зобов’язання, боржником в якому є особа, що сповістила про публічну обіцянку винагороди, а кредиторами є невизначене коло осіб, які за певних умов можуть отримати право на виплату обіцяної винагороди, припиняється спливом строку виконання завдання (передання результату). Тобто, якщо в строк, встановлений ст. 1146 ЦК, результат не переданий, зобов’язання щодо виплати винагороди припиняється. Зобов’язання, підставою якого є публічна обіцянка винагороди, припиняється також виплатою винагороди, тобто належним його виконанням (ст. 599 ЦК).

3. Зобов’язання, яке виникло на підставі публічної обіцянки винагороди, може бути в будь-який час припинене одностороннім правочином особи, яка публічно обіцяла винагороду. Цей правочин має бути вчинений шляхом публічного оголошення про припинення завдання, за виконання якого була обіцяна винагорода. Унаслідок припинення завдання особа, яка понесла «реальні витрати» на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування. Оскільки якість нормативного матеріалу може мати значення для тлумачення не тільки викладеного правила, а й актів цивільного законодавства взагалі, звернемо увагу на таке: 1) поняття «реальних витрат» не означає нічого іншого, крім витрат, як вони розуміються в п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК. Це поняття («реальних витрат») в інших випадках у Цивільному кодексі не застосовується; 2) недостатньо логічним було встановлювати менш жорсткі наслідки припинення завдання особою, яка сповістила про публічну обіцянку винагороди (абзац другий ч. 2 ст. 1149 ЦК), та більш жорсткі наслідки для цієї особи, які настають унаслідок зміни завдання (ч. 2 ст. 1147 ЦК). Підкреслимо, що за браком логіки закон не може не застосовуватись.