Стаття 829. Позичкодавець

1. Позичкодавцем може бути фізична або юридична особа.

Особа, яка здійснює управління майном, може бути позичкодавцем за згодою власника.

2. Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю.

1. Абзац перший п. 1 ст. 829 ЦК визнає за юридичними і фізичними особами право бути позичкодавцями у договорі позички. Реально у інших суб’єктів цивільного права не існує потреби в укладенні таких договорів. Але для розуміння принципів тлумачення нормативно-правових актів доцільно було б враховувати, що із абзацу першого ч. 1 ст. 829 ЦК можна було зробити висновок про заборону державі, Автономній Республіці Крим та територіальним громадам укладати такі договори за умови, що це питання не вирішується на підставі інших, хоч і більш загальних норм. Але такі норми є. У силу ч. 1 ст. 167, ч. 1 ст. 168, ч. 1 ст. 169 ЦК держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, тому із ч. 1 ст. 829 ЦК не можна робити висновок про неможливість участі цих суб’єктів у відносинах позички як позичкодавців або користувачів.

2. Під особою, яка здійснює управління майном (ч. 1 ст. 829 ЦК), слід розуміти управителя майна (ст. 1029 ЦК). Поширювати правило абзацу другого ч. 1 ст. 829 ЦК на суб’єктів права господарського відання або оперативного управління (ч. 2 ст. 74; ч. 3 ст. 76, ст. 136, 137 ГК [31]) було б неправильним. Але це не виключає обмеження законом або установчими документами прав суб’єктів господарського відання або оперативного управління на передання майна в користування на підставі договору позички.

3. У ч. 2 ст. 829 ЦК сформульоване правило соціалістичного змісту. Право держави — встановити наслідки безоплатного передання юридичною особою — суб’єктом підприємницької діяльності у користування засновникові, керівникові, члену органу управління або контролю цієї юридичної особи. Але ж цього законодавцеві виявилось замало, тому встановили заборону на вчинення таких правочинів. Якщо ж такий правочин все-таки вчинено, він є оспорюваним, а не нікчемним. Право державних податкових інспекцій звертатись до суду з позовами до юридичних осіб і громадян про визнання правочинів недійсними (п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [63]) слід тлумачити і як право звертатись з позовами про визнання недійсними правочинів, що порушують вимогу ч. 2 ст. 829 ЦК. Але ж наслідки недійсності правочину чи, за термінологією Господарського кодексу, зобов’язань визначаються Цивільним і Господарським кодексами (ст. 216 та іншими ЦК і ст. 208 ГК).

За таких умов твердження про те, що із п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» випливає можливість стягнення в дохід держави коштів, отриманих за будь-яким недійсним правочином, в тому числі і за правочинами, передбаченими ч. 2 ст. 829 ЦК, було б неправильним.