Стаття 627. Свобода договору

1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

1. Свобода договору визнається однією із основних засад цивільного законодавства України (п. 3 ст. 3 ЦК). Стаття 627 ЦК розкриває зміст засади свободи договору шляхом зазначення на те, що суб'єкти цивільного права є вільними: 1) при вирішенні питання про укладення договору; 2) при виборі контрагентів; 3) при погодженні умов договорів.

2. Юридичне закріплення засади свободи договору, однак, не є беззастережним. Свобода договору визнається, але за умови, що при здійсненні волевиявлення на укладення договорів, на вибір контрагентів і на визначення змісту відповідні суб'єкти не можуть діяти всупереч положенням Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (слід, однак, враховувати, що ч. 3 ст. 6 ЦК надає актам цивільного законодавства, як правило, диспозитивного значення).

3. Зазначення на необхідність при укладенні договорів, виборі контрагентів та визначенні умов договору враховувати вимоги актів цивільного законодавства погоджується з ч. 1 ст. 215 та ч. 1 ст. 203 ЦК, відповідно до яких підставою недійсності правочину є суперечність їх актам цивільного законодавства. У коментарі до ст. 203 ЦК у цьому виданні зазначається на те, що судова практика, очевидно, піде шляхом визнання всіх публічно-правових вимог та обмежень на здійснення діяльності, на здійснення цивільних прав, на вчинення та виконання правочинів такими, що мають не тільки публічно-правовий, а і цивільно-правовий зміст. Отже, відповідні акти будуть у відповідній частині визнаватись актами цивільного законодавства. Такими можуть бути визнані також нормативно-правові акти, на підставі яких було видано індивідуальні акти, або які приписують додержуватись індивідуальних юридичних актів при укладенні договорів.

4. Дотримання при укладенні договорів, виборі контрагентів та визначенні умов договорів вимог справедливості та розумності є конкретизацією основних засад цивільного законодавства, що закріплені в п. 6 ст. 3 ЦК, та таких же засад, що закріплені в ч. 3 ст. 509 ЦК стосовно зобов'язального права. Вимоги розумності та справедливості, хоч і поставлені на останнє місце в ст. 627 ЦК, але вони мають вищу юридичну силу, оскільки входять до змісту принципу верховенства права, що закріплений у частині першій ст. 8 Конституції [1]. Що стосується звичаїв ділового обороту, то їх юридичне значення встановлено ч. 2 ст. 7 ЦК: вони є чинними, оскільки не суперечать актам цивільного законодавства або договору (який був раніше укладений сторонами, тобто стосовно статті, що коментується, це буде попередній договір).

5. Посилання на необхідність врахування вимог актів цивільного законодавства при вирішенні питання про укладення договору, при виборі контрагентів та визначенні змісту договору є підставою для прийняття актів, в тому числі і підзаконних (якщо таке повноваження надане відповідному державному органові), якими обмежується свобода договору, в тому числі і шляхом прямого припису суб'єктам укладати договори, включати в них певні умови, або заборони, відмовляти в укладенні договору у відповідь на пропозицію укласти договір. Стосовно господарських договорів це посилання конкретизується ч. 3 ст. 179 ГК [31], яка визнає обов'язковим укладення господарських договорів на підставі державного замовлення, якщо воно є обов'язковим для суб'єкта господарювання, а також в інших передбачених законом випадках, коли існує пряма вказівка щодо обов'язковості укладення договорів для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до цього законодавством прямо передбачається чи побічно допускається спонукання суб'єктів до укладення договорів на вимогу іншого (управненого) суб'єкта.

6. Низка правил, що допускають спонукання до укладення договору, встановлена в порядку конкретизації положень ст. 633 ЦК, що стосуються публічних договорів. Див. про це коментар до названої статті.

7. Частина 2 ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» [124] визнає зловживанням монопольним положенням часткову чи повну відмову від придбання чи реалізації товару за відсутності альтернативних джерел їх реалізації чи придбання. Змістовно такі дії можуть бути відмовою від укладення договорів з відповідними суб’єктами. Визнання їх названим Законом зловживанням монопольним положенням означає, що подібні дії є порушеннями не тільки публічно-правових норм, а й цивільних прав інших суб'єктів, що дає їм можливість захисту порушеного права шляхом пред'явлення позову про примушення відповідної особи — монополіста до укладення договору. Його обов'язок укласти договір випливає безпосередньо із закону. Порушення цієї вимоги тягне обов'язок відшкодування збитків у подвійному розмірі (ст. 55 Закону «Про захист економічної конкуренції»).

8. Утримання приватизованих квартир здійснюється за рахунок їх власників (п. 1 ст. 10 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» [49]). Тому у випадках, коли власники приватизованих квартир не створили об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (Закон «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» [140]), кожний з них зобов'язаний укладати з власником будинку (балансоутримувачем) договір про участь у витратах на утримання (обслуговування і ремонт) будинку і прибудинкової території (п. 2 Порядку участі в організації і фінансуванні приватизованих житлових будинків їх колишніх власників [242]). При ухиленні власників квартир від укладення таких договорів вони можуть бути примушені до цього. Ці правила повинні за аналогією застосовуватися і до власників нежилих приміщень, оскільки із Закону «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги і утримання прибудинкових територій» [102] випливають відповідні обов'язки і відповідальність власників нежитлових приміщень. У свою чергу і ці організації (власники будинків), хоча би вони і не належали до категорії комунальних (за термінологією, яка використовується в Законі «Про приватизацію державного житлового фонду»), у силу обов'язку здійснювати обслуговування і ремонт приватизованого житла (ч. 4 ст. 10 названого Закону) чи в силу публічного характеру таких договорів можуть бути примушені до укладення відповідних договорів із власниками квартир.

9. Можливе примушення до укладення договору оренди державного і комунального майна. У ч. 8 ст. 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [68] прямо зазначається, що у разі відмови від укладення договору оренди, а також у разі неодержання відповіді у встановлений термін (цей термін установлений ч. 4 ст. 9 названого Закону) заінтересовані особи мають право звернутися до суду за захистом своїх інтересів. При цьому Вищий арбітражний суд виходив з того, що ч. 4 ст. 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» встановлює вичерпний перелік підстав, наявність яких дає право на відмову в переданні в оренду об'єктів державної чи комунальної власності, тому відмова в укладенні договору чи неодержання відповіді у встановлений термін дають особі, право якої в такий спосіб порушено, підставу для пред'явлення позову про примушення потенційного орендодавця до укладення договору оренди.

10. Необхідність укладення договору може випливати із сутності відповідних відносин. Так, майно, що не ввійшло до статутного фонду господарського товариства в процесі приватизації, але раніше належало приватизованому підприємству, може бути передане на баланс господарському товариству, створеному в процесі приватизації (балансодержателю). Якщо воно передається в оренду третій особі, орендодавцем є Фонд державного майна чи його територіальний орган. Третя особа — орендар зобов'язана, крім договору оренди, укласти договір з балансодержателем про відшкодування останньому витрат на утримання орендованого нерухомого майна і про умови надання комунальних послуг (п. 2.2.5 Положення про управління державним майном, що не ввійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але знаходиться на їх балансі [387]).

11. Статут юридичної особи не може визнаватися актом, що регулює майнові відносини цієї особи з іншими суб'єктами цивільного обороту. Тому на основі статуту юридичної особи вона не може бути визнана зобов'язаною укладати цивільно-правові договори. Однак орган місцевого самоврядування як засновник вправі зобов'язати засновувані ним комунальні підприємства, які здійснюють житлово-комунальне обслуговування фізичних і юридичних осіб, укладати з іншими підприємствами та іншими особами відповідні договори.

12. Можливість примушення до укладення договору в низці випадків випливає із законодавства про інтелектуальну власність.

Частина 3 ст. 47 Закону «Про авторське право та суміжні права» [133] зобов'язує осіб, які здійснюють використання творів, надавати авторам, іншим особам, що мають авторські права, їх представникам або організаціям, які управляють майновими правами авторів на колективній основі, відповідні відомості і виплачувати винагороду «в передбачений термін і в обумовленому розмірі». Погодження терміну і розміру передбачає укладення договору, до чого відповідні особи можуть бути примушені. Викладене стосується і суб'єктів суміжних прав.

Якщо особа, яка зареєструвала право на сорт рослин не використовує його в Україні протягом перших трьох років, починаючи з дати державної реєстрації сорту або дати припинення його використання, з ч. 4 ст. 43 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» [144] випливає, що право вимагати укладення ліцензійного договору на використання сорту рослин має будь-яка фізична і юридична особа. При відмові власника патенту укласти договір така особа вправі звернутися до суду із заявою про надання їй примусової невиключної ліцензії. Така заява повинна бути оформлена як позовна заява про примушення до укладення договору про надання невиключної ліцензії.

У силу обов'язку власника патенту дати, дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) власнику пізніше виданого патенту за відповідних обставин останній може пред'явити до першого вимогу про видачу зазначеного дозволу (ст. 30 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [118]). Оскільки при цьому необхідно визначення умов використання винаходу (корисної моделі), можливе примушення до укладення договору про умови використання винаходу (корисної моделі).

13. Якщо власник патенту на винахід (корисну модель) подав для офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі), особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, зобов'язана укласти з власником патенту договір про платежі (ч. 9 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»). Оскільки право на використання винаходу (корисної моделі) у цьому випадку не ставиться в залежність від укладення договору, власник патенту вправі вимагати укладення договору про платежі і примушення особи, яка скористалася дозволом на використання винаходу (корисної моделі), до укладення договору про платежі.

Правила, подібні наведеним, містяться також у ч. 7 ст. 20 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [59] і в ч. 2 ст. 18 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [90].

14. Частина 2 ст. 2 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [75] дає покупцю об'єкта приватизації за наявності заборони на приватизацію будівлі (споруди, приміщення), у якому розташований цей об'єкт, право на оренду будівлі (споруди, приміщення), на термін не менше десяти років. Це дає покупцю право вимагати примушення відповідного суб'єкта до укладення договору оренди.

15. Є практика і обмеження чи позбавлення права на укладення договорів. Так, здійснення особою дій, що не заохочуються, зобов'язує замовника, який здійснює закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти, за погодженням з відповідним державним органом відхилити тендерну пропозицію такої особи. У випадку закупівлі послуг чи робіт, здійснюваних на території України, іноземному виконавцю може бути відмовлено в укладенні договору, якщо він не погоджується з вимогою про виконання робіт (послуг), що закуповуються, з використанням вітчизняних сировини, матеріалів і робочої сили.

17. Цивільному законодавству України відома і така правова конструкція, яка передбачає надання суб'єкту за наявності певних умов переважного права на укладення договору. Частина 3 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [83] надає власникам приватизованих об'єктів пріоритетне право на довгострокову оренду (не менше 10 років) займаних земельних ділянок з наступним їх викупом відповідно до законодавства. З цієї ж статті випливає переважне право на укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки. Це право може захищатися шляхом пред'явлення в суді вимоги про примушення до укладення договору.

18. Створене членами трудового колективу господарське товариство має переважне перед іншими фізичними і юридичними особами право на укладення договору оренди майна того підприємства, структурного підрозділу, де створене це товариство (ч. 4 ст. 8 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [68]). Із ч. 3 ст. 9 цього ж Закону випливає переважне право бюджетних організацій на оренду нежилих приміщень, які перебувають у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній власності. Низці інших установ та організацій переважне право на укладення договорів оренди державного і комунального майна надає ст. 7 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік» [200]. Переважне право на укладення договору оренди державного і комунального майна на новий термін має орендар, який належно виконував свої обов'язки за договором (ст. 17 Закону «Про оренду державного і комунального майна»). Але таке право орендар має «за інших рівних умов». Якщо проводиться конкурс на право укладення договору оренди, рівності умов, як правило, немає. Отже, у подібних випадках суб'єкт, якому раніше передавалося майно в оренду, переважного права на укладення договору оренди перед переможцем конкурсу не має. Правило частини шостої ст. 73 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік», яким орендареві, що раніше належним чином виконував свої обов'язки за договором оренди та бере участь у конкурсі на отримання права оренди державного або комунального майна, передбачалось надання преференційної поправки, зберігало чинність недовго: 19 лютого 2009 р. до ст. 17 Закону «Про оренду державного і комунального майна» було внесено зміни [201], відповідно до яких орендар за зазначених вище обставин має переважне право «за інших рівних умов». Це формулювання пізніше прийнятого закону виключає застосування раніше прийнятого закону, що передбачав надання орендареві преференційної поправки.

19. Міністерство фінансів має право переважної купівлі для поповнення Державного фонду коштовних металів і коштовних каменів, афінованих коштовних металів у стандартному вигляді, добутих з надр чи рекуперованих коштовних каменів у розсортованому вигляді при продажі їх суб'єктами видобування та виробництва. Таке ж право належить Національному банку, що придбаває коштовні метали для поповнення золотого запасу України.

20. Переважне право на укладення цивільно-правового договору не може тлумачитися як суб'єктивне право на укладення договору, тому воно реалізується тільки у випадках, якщо протилежна сторона укладає відповідний договір. Так, орендар за відповідних умов має переважне право на укладення договору оренди на новий термін. Однак орендодавець на новий термін дане майно взагалі може не здавати, вирішивши самостійно використовувати його. У такому випадку переважне право орендаря не може бути реалізовано.

21. Спеціальними нормативно-правовими актами обмежується свобода розсуду сторін при визначенні умов договорів з метою забезпечення можливості державного регулювання економічних відносин (наприклад, ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [71]), захисту економічної конкуренції (ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» [124]).

22. Із ст. 627 ЦК, ч. 1 ст. 187 ГК [31] випливає обов'язковість для однієї чи обох сторін цивільно-правових договорів індивідуальних актів органів виконавчої влади, що ґрунтуються на законі. Зокрема, зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню. Частина друга ст. 6 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [99] встановлює, що розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Відповідно до п. 6 Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України [229] обов'язковими є рішення міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у випадках, передбачених законодавством. Обов'язковість актів органів місцевого самоврядування встановлена ст. 144 Конституції [1] і ст. 73 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [85].

23. Договір не може суперечити індивідуальному акту органу виконавчої влади, обов'язковому не тільки для обох, але і для однієї зі сторін договору. Це правило означає, що акт державного органу, обов'язковий для однієї зі сторін договору, непрямо впливає і на другу сторону, підпорядковує собі її поведінку. Однак таке підпорядкування носить непрямий характер, і категорією правового регулювання не охоплюється. Не бажаючи підпорядковуватися акту державного органу, обов'язковому лише для однієї сторони, інша сторона може відмовитися від укладення договору. Але погодившись на укладення договору, ця сторона повинна погодитися і на те, що зміст акта органу виконавчої влади, обов'язкового для однієї сторони, буде відображено в договорі і стане обов'язковим для обох сторін договору.

24. Якщо відповідний акт органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування є обов'язковим для однієї чи обох сторін договору, то невідповідність договору зазначеному акту є підставою для визнання недійсним договору повністю або у відповідній частині. Такий висновок ґрунтується на ст. 627, ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК і ст. 183 ГК. Хоча в цих статтях мова йде про неприпустимість суперечності правочину актам цивільного законодавства, невідповідність договору індивідуальному акту державного органу означає в кінцевому підсумку невідповідність договору ст. 627 ЦК, із якої випливає обов'язковість для сторін договору індивідуальних актів державних органів та органів місцевого самоврядування.

При розгляді позову про визнання недійсним правочину, що суперечить індивідуальному акту державного органу чи органу місцевого самоврядування, господарський суд не застосовує акти цих органів, якщо вони не відповідають законодавству України (ст. 4 ГПК [20]). Це надає право господарському суду задовольнити позов про визнання недійсним договору, що не відповідає індивідуальному акту державного чи іншого органу, який (акт), у свою чергу, не відповідає законодавству України, без визнання адміністративним судом нечинним та скасування зазначеного акта. Подібне правило передбачене і ч. 4 ст. 8 ЦПК [33]: у разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору суд застосовує акт законодавству, який має вищу юридичну силу.

25. Кабінет Міністрів затверджує основні показники державного оборонного замовлення, що є підставою для укладення відповідних державних контрактів (ч. 1 ст. 6 Закону «Про державне оборонне замовлення» [98]). У випадках, якщо виконавець державного оборонного замовлення не визначений на конкурентній основі, державне замовлення розміщується органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів на відповідних підприємствах (ст. З того ж Закону). Таке державне замовлення є індивідуальним актом державного органу, обов'язковим для обох сторін майбутнього контракту.

26. Для суб'єктів, перелічених у ч. 2 ст. 8 і в ч. 2 ст. 11 Закону «Про державний матеріальний резерв» [81], державне замовлення на поставку продукції в державний резерв і на відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим. Учасником таких договорів на стороні державного замовника може бути сам державний орган, що розміщує державне замовлення (абзац п'ятий ч. 4 ст. 8 Закону «Про державний матеріальний резерв»). У такому разі державне замовлення як індивідуальний акт державного органу, обов'язковий для виконавця, належить вважати обов'язковим для однієї зі сторін договору. Але центральний орган виконавчої влади, що здійснює управління державним матеріальним резервом, вправі доручити укладення державних контрактів на поставку матеріальних цінностей у державний резерв підприємствам, що входять у сферу його управління. Тоді державне замовлення набуває характеру обов'язкового для обох сторін державного контракту на поставку продукції в державний резерв та її зберігання.

27. Кабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які доводять до державних замовників обсяги поставок продукції для державних потреб (ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»). Державні замовники самостійно розміщають замовлення на поставки продукції для державних потреб, у тому числі й у випадках, коли вони розміщуються в примусовому порядку (п. 6 Порядку формування і розміщення державних замовлень на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням [264]), як це передбачено ч. 8 ст. 2 названого Закону. У силу державного замовлення виконавці несуть передбачений цим Законом обов'язок укладення державного контракту на поставку продукції для державних потреб, тому вони можуть бути примушені до укладення державного контракту і несуть відповідальність за необґрунтовану відмову від укладення державного контракту. Державне замовлення при цьому є індивідуальним актом державного органу, обов'язковим для однієї сторони договору (друга сторона договору (покупець, замовник) одночасно є другою стороною державного контракту).

28. Договори підряду на капітальне будівництво, якщо будівництво здійснюється з залученням бюджетних коштів чи коштів підприємств, що перебувають у державній власності, суворо підпорядковуються обов'язковим актам органів виконавчої влади. У п. 5 Порядку затвердження титулів будівництв (об'єктів), будівництво яких здійснюється з залученням бюджетних коштів чи коштів підприємств державної власності [274], прямо вказується на те, що показники титулів будівництв (об'єктів) є плановими як для замовника, так і для підрядчика. «Є плановими» слід розуміти як «є обов'язковими», оскільки будь-який план затверджується компетентним державним органом і є обов'язковим як індивідуальний акт державного органу. Титули будівництв затверджуються органами виконавчої влади (від Кабінету Міністрів до місцевих державних адміністрацій), а у відповідних випадках керівниками державних підприємств за погодженням із державним органом, до сфери управління якого підприємство належить.

Перелік найважливіших будівництв виробничого призначення і природоохоронних об'єктів, будівництво яких здійснюється за рахунок державних централізованих капітальних вкладень, включається в Державну програму економічного і соціального розвитку України. У цю програму включаються також показники обсягів державних централізованих капітальних вкладень по замовниках у галузевому розрізі, плани фінансування й інші планові завдання (див. Положення про фінансування і державне кредитування капітального будівництва, що здійснюється на території України [363]; Положення про державне кредитування будівництв і об'єктів виробничого призначення [356]).

Договори підряду на капітальне будівництво, якщо будівництво здійснюється за рахунок державних централізованих капітальних вкладень, державних кредитів, коштів державних підприємств, повинні відповідати названим актам державних органів. Крім того, договір підряду повинен відповідати проекту, а проект, у свою чергу, повинен бути посвідчений підписом і особистою печаткою архітектора, який має кваліфікаційний сертифікат. Проект повинен бути затверджений замовником після одержання рішення органу містобудування та архітектури про узгодження проекту (ст. 7 Закону «Про архітектурну діяльність» [104]).

29. Акти державних органів є підставами кредитних договорів, якщо кредитування здійснюється за рахунок бюджетних та інших державних коштів.

Договори про надання кредитів за рахунок державного бюджету укладаються між фінансуючими банками та позичальниками. Фінансуючі банки одержують кошти на підставі договорів з міністерствами, у сфері управління яких знаходяться позичальники. Міністерства, у свою чергу, укладають кредитні договори з Міністерством фінансів (Головним управлінням Державного казначейства). Договір між позичальником і фінансуючим банком повинен відповідати договору між фінансуючим банком і міністерством (п. 1,2 Положення про державне кредитування будівництв і об'єктів виробничого призначення).

30. Укладенню банком-агентом індивідуального кредитного договору з іноземним кредитором під гарантію Кабінету Міністрів передує одержання банком-агентом оригіналу зазначеної гарантії (п. 37 Положення про порядок залучення іноземних кредитів і надання гарантій Кабінету Міністрів для забезпечення зобов'язань юридичних осіб — резидентів щодо їх погашення [259]). Підставою для видачі гарантії є постанова Кабінетів Міністрів (п. 35 того ж Положення). Оскільки всі попередні акти, з урахуванням яких була видана постанова Кабінету Міністрів, приймалися органами, що входять до складу Кабінету Міністрів, чи підпорядкованими йому органами, або носять рекомендаційний характер, юридичне значення як передумови гарантії і кредитного договору належить визнати тільки за постановою Кабінету Міністрів про видачу гарантії.

31. Надання державного довгострокового пільгового кредиту індивідуальним забудовникам здійснюється в силу кредитного зобов'язання, що виникає на підставі договору між забудовником і уповноваженим банком (п. 10 Положення про порядок надання державного довгострокового пільгового кредиту індивідуальним забудовникам [351]). У свою чергу, договори з уповноваженими банками, в силу яких останні одержують бюджетні кошти для подальшого їх надання індивідуальним забудовникам як кредитів, укладають органи, уповноважені відповідними місцевими державними адміністраціями. До цього названі органи приймають рішення про надання кредитів індивідуальним забудовникам.

Передумовою укладення кредитного договору між індивідуальним забудовником житла на селі і відповідним фондом підтримки індивідуального житлового будівництва на селі є рішення про надання кредиту, що приймається виконавчим органом фонду (п. 12 Правил надання довгострокових кредитів індивідуальним забудовникам житла на селі [283]).

32. Передумовою укладення договору про надання кредиту для одержання освіти у вищих навчальних закладах є: 1) наказ Міністерства освіти і науки про розподіл кількості одержувачів кредитів по центральних органах виконавчої влади, у підпорядкуванні яких є вищі навчальні заклади, і акредитованим вищим навчальним закладам інших форм власності; 2) затверджене керівником вищого навчального закладу рішення приймальної комісії щодо кожного одержувача кредиту про зарахування до вищого навчального закладу з оплатою навчання за рахунок коштів кредиту (пп. 5, 8 Порядку надання молодим громадянам пільгових довгострокових кредитів для одержання освіти у вищих навчальних закладах за різними формами навчання незалежно від форм власності [320]).

33. Адміністративним актом-передумовою цивільно-правових договорів є переліки підприємств, зобов'язаних надавати учням, слухачам робочі місця чи учбово-виробничі ділянки для проходження виробничого навчання або виробничої практики. Такі переліки формуються професійно-технічними навчальними закладами з урахуванням пропозицій підприємств-замовників підготовки кваліфікованих робітників, роботодавців, місцевих органів виконавчої влади і затверджуються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями. їх обов'язковість для підприємств усіх форм власності випливає зі ст. 29 Закону «Про професійно-технічну освіту» [93]. Підприємства, зазначені в таких переліках, і відповідні професійно-технічні навчальні заклади зобов'язані укласти договори про надання робочих місць чи учбово-виробничих ділянок для проходження учнями, слухачами виробничого навчання або виробничої практики, як це передбачено Порядком надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно- технічних навчальних закладів виробничого навчання і виробничої практики [289].

34. Укладення договору про відчуження державним комерційним підприємством засобів виробництва, які належать йому на праві господарського відання і які є власністю держави, здійснюється з дотриманням, як правило, конкурентних засад, що саме по собі передбачає наявність відповідних передумов для укладення договору. Крім того, таке відчуження, як і передання основних фондів в заставу, здача в оренду цілісних майнових комплексів структурних підрозділів, може здійснюватись лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого входить державне підприємство (ч. 2 ст. 75 ГК [31]). Згода такого органу потрібна також для відчуження або іншого будь-якого розпоряджання державним казенним підприємством майном, що належить до основних фондів та закріплене за ним на праві оперативного управління (ч. 4 ст. 77 ГК). Такі ж передумови в силу ч. 9 ст. 78 ГК необхідні для укладення договорів щодо розпорядження майном, що належить комунальним комерційним підприємствам на праві господарського відання, а некомерційним підприємствам — на праві оперативного управління.

35. Договори про відчуження комунального майна, про придбання в комунальну власність раніше приватизованого майна можуть укладатися тільки на підставі рішень про це, які приймаються виключно на пленарних засіданнях сільських, селищних, міських рад (пункт 30 ч. 1 ст. 25 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [85]).

36. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної влади [229] не встановлює правила про те, що управлінська діяльність здійснюється шляхом видання розпорядчих документів, тобто підписання наказів чи розпоряджень. Немає подібного правила й у законах «Про місцеві державні адміністрації» [99] і «Про місцеве самоврядування в Україні» [85]. Примірна інструкція з діловодства в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади [275] встановлює, що управлінська діяльність установ здійснюється шляхом видання розпорядчих документів. Хоча цей нормативний акт і названий Примірною інструкцією, з постанови, якою вона затверджена, випливає, що дотримання цієї Примірної інструкції є обов'язковим. Погодження у вигляді відповідної відмітки і підпису на документі, який погоджується, передбачено лише у випадках, коли юридичне значення погодження не виходить за межі даного органу.

Таким чином, припис державного органу про укладення договору, припис, який визначає зміст цивільно-правових договорів, погодження чи надання згоди на укладення договору, коли це передбачено законодавством, передбачає видання розпорядчого акта. Проте ця вимога дотримується далеко не завжди. Так, п. 3.1 Порядку погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємства [416] встановлює, що рішення щодо погодження умов договору застави майна підприємства приймається шляхом погодження договору застави відповідними посадовими особами після підготовки структурними підрозділами Фонду державного майна чи його регіонального відділення відповідних документів, у тому числі після подання позитивних висновків відділом з питань фінансово-економічного аналізу управління з питань державної корпоративної власності. Передбачається також повідомлення підприємства про відмову в погодженні договору застави, а не видання і направлення розпорядчого акта.

37. Передумовою цивільно-правового договору може бути інший договір. При цьому якщо право одного із суб'єктів договору на його укладення, засноване на іншому договорі, останній (договір-передумова) істотно впливає на договір, що укладається на його підставі. Так, у випадках і межах, передбачених законом, земельна ділянка, що орендована для несільськогосподарського використання, або її частина може передаватися в суборенду. Укладення договору суборенди передбачає згоду орендодавця.

Умови договору суборенди не можуть виходити за межі договору оренди (ст. 8 Закону «Про оренду землі» [165]).

38. Договір оптового ринку електричної енергії [364] укладається суб'єктами підприємницької діяльності, пов'язаної з диспетчерським (оперативно-технологічним) управлінням об'єднаною енергетичною системою України, виробництвом електроенергії на електростанціях, передачею електроенергії магістральними і міждержавними електричними мережами, постачанням електроенергії місцевими (локальними) електричними мережами. Такий договір підлягає погодженню з центральними органами виконавчої влади, що здійснюють управління в електроенергетиці, Національною комісією регулювання електроенергетики України, Антимонопольним комітетом України (ст. 15 Закону «Про електроенергетику» [89]). Закон не встановлює правила про те, що таке погодження повинне бути обов'язково попереднім. Тому воно може бути і наступним. Але до одержання всіх зазначених погоджень договір не може вважатися укладеним, а відповідно, зобов'язання — таким, що виникло, оскільки не сформувався юридичний склад-підстава такого зобов’язання.

39. У випадках, коли закон прямо чи побічно покладає на сторону обов'язок укладення договору, можливе спонукання до укладення угод за рішенням суду. Механізм спонукання у випадках, коли спір з цього приводу підлягає вирішенню в господарському суді, встановлений п. 3 ст. 83 ГПК [20]: в рішенні суду про спонукання до укладення договору зазначаються умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.