Стаття 1257. Недійсність заповіту

1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

1. Заповіт є правочином. Тому до нього застосовуються загальні положення про правочини (ст. 202 — 214 ЦК) та положення про недійсність правочинів (ст. 215 — 236 ЦК). Разом з тим у ст. 1257 ЦК формулюються спеціальні правила щодо підстав нікчемності заповіту, щодо підстав оспорюваності заповіту, щодо можливості визнання недійсним лише частини заповіту та долю решти умов заповіту і щодо наслідків недійсності заповіту. Положення всіх чотирьох частин ст. 1257 ЦК формулюють спеціальні правила порівняно з правилами ст. 215 — 236 ЦК. Тому із ст. 1257 ЦК не можна виводити та застосовувати такі правила: 1) про те, що не є нікчемними заповіти, які складені особою, яка мала на це право, та які складені з додержанням вимог до їх форми та порядку посвідчення. Це питання має вирішуватись відповідно до загальних положень про недійсність правочинів; 2) про те, що заповіт не може кваліфікуватись як оспорюваний та визнаватись судом недійсним, крім випадків, коли волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Зокрема, суд може визнати недійсним правочин, який за змістом суперечить актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Такі правила виводити із ч. 1 та 2 ст. 1257 ЦК та застосовувати не можна, оскільки застосуванню в цих випадках підлягають положення ст. 215 — 236 ЦК про недійсність правочинів.

2. Слід звернути увагу на положення ч. 1 ст. 1257 ЦК про те, що підставою нікчемності заповіту є порушення вимоги про його посвідчення (нотаріального чи такого, що прирівнюється до нотаріального), які (вимоги) включають вимоги до порядку посвідчення (зокрема, вимоги про його посвідчення при свідках, як це передбачено ч. 2 ст. 1253 ЦК).

3. Частина 4 ст. 1257 ЦК встановлює такий наслідок недійсності заповіту, як отримання спадкоємцями за законом права на спадкування на загальних підставах. Із цього спеціального правила не можна виводити правила про те, що ч. 4 ст. 1257 ЦК виключає застосування ч. 4 ст. 1254 ЦК (про те, що визнання заповіту недійсним на підставі ст. 225 і 231 ЦК відновлює чинність попереднього заповіту), ст. 216 ЦК про наслідки недійсності правочину.

4. Позов про визнання заповіту недійсним на підставі ст. 225 ЦК та інших статей цього Кодексу може бути пред’явлений упродовж загальної позовної давності (ст. 257 ЦК), яка обчислюється з дня, коли особа дізналась про складення заповіту, який порушує її право, а на підставі ст. 231 ЦК — упродовж п’яти років (ч. 3 ст. 258 ЦК). В останньому випадку позовна давність починає перебіг з дня припинення насильства (ч. 2 ст. 261 ЦК). До вимог про застосування наслідків нікчемного заповіту (ч. 1 ст. 1257 ЦК) застосовується позовна давність у десять років (ч. 1 ст. 258 ЦК).

5. Судова практика опрацювала таку правову позицію, відповідно до якої спеціальні правила ст. 1257 ЦК виключають застосування загального правила ч. 2 ст. 219 ЦК. Ця правова позиція не враховує, що загальні правила для того і формулюються, щоб їх застосовували до всіх відповідних правовідносин. Вони не можуть застосовуватись тільки у разі логічної несумісності із спеціальними правилами. У даному випадку такої несумісності немає. Тому ч. 2 ст. 218 ЦК може застосовуватись до заповітів.