Стаття 924. Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти

1. Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

2. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.

1. На перевізникові лежить обов’язок забезпечити збереження вантажу при перевезенні. Невиконання цього обов’язку тягне відповідальність перевізника, який звільняється від відповідальності тільки у випадках, коли незбереження вантажу стало наслідком обставин, що характеризуються одночасно двома ознаками: 1) усунення цих обставин не залежало від перевізника. Це формулювання слід тлумачити в такий спосіб, що перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу, якщо відповідно до законодавства та договору перевезення він не несе обов’язку усунення зазначених обставин; 2) перевізник не міг запобігти цим обставинам. Звідси слід зробити висновок про те, що перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу у випадках, коли причиною його незбереження була непереборна сила. Втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу внаслідок випадку, що не підлягає під визначення непереборної сили, відповідно до ч. 1 ст. 924 ЦК не звільняють перевізника від відповідальності за незбереження вантажу. Але уже у ч. 2 ст. 924 ЦК підстава звільнення перевізника від відповідальності сформульована інакше. Такою підставою тут названа відсутність вини. Оскільки між формулюваннями підстав звільнення перевізника від відповідальності, що наводяться у ч. 1 та 2 ст. 924 ЦК, е деяка різниця, треба вирішити питання про те, яке ж формулювання підлягає переважному застосуванню. Таким слід визнати формулювання ч. 1 ст. 924 ЦК, оскільки воно спеціально присвячене підставі звільнення перевізника від відповідальності. У ч. 2 ст. 924 ЦК підстава звільнення перевізника від відповідальності сформульована побічно при визначенні меж відповідальності перевізника. Тому це формулювання не може застосовуватись як таке, що суперечить спеціальному правилу ч. 1 ст. 924 ЦК.

Положення ч. 3 ст. 13 Закону «Про транспорт» [65] повертає нас до принципу вини. Але це положення раніше прийнятого закону не може застосовуватись усупереч ч. 1 ст. 924 ЦК як положення пізніше прийнятого законодавчого акта. Принцип вини перевізника як умова його відповідальності за незбереження вантажу закріплюється у ст. 176 КТМ [23]. У цій статті наводиться широкий перелік обставин, які свідчать, зокрема, про відсутність вини перевізника.

2. Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [23] перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу лише у випадках незбереження вантажу внаслідок обставин, що не залежать від нього, тобто внаслідок дії непереборної сили.

3. Викладені спеціальні правила в частині, в якій вони суперечать ст. 323 ЦК, що покладає на власника ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна, підлягають переважному застосуванню перед цією статтею.

4. Стаття 924 ЦК, всі згадані вище закони покладають на перевізника обов’язок доводити наявність обставин, що звільняють його від відповідальності за незбереження вантажу. Проте із цього загального правила є і винятки. Стосовно господарських зобов’язань перевезення ч. 2 ст. 314 ГК [31] встановлює, що в транспортних кодексах і статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника. Цьому правилу відповідає п. 3 ст. 178 КТМ, відповідно до якого перевізник звільняється від відповідальності за нестачу вантажу; що прибув у порт призначення у супроводі провідника відправника або одержувача, якщо тільки останні не доведуть, що нестача вантажу сталася з вини перевізника. А у випадках прибуття у справних судових приміщеннях, ліхтерах, контейнерах із справними пломбами відправника або у цілій і справній тарі без слідів розпакування в дорозі перевізник безумовно звільняється від відповідальності за незбереження вантажу при перевезенні (ч. 1, 2 ст. 178 КТМ).

5. При визначенні розміру відповідальності перевізника законодавець у ч. 2 ст. 924 ЦК, ст. 13 Закону «Про транспорт», ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» вкрай необачно використовує термін «фактична шкода» та відходить при цьому від термінології, що використовується при визначенні збитків у ч. 2 ст. 22 ЦК (див. про це п. 3 коментаря до ст. 623 ЦК). Оскільки визначення фактичної шкоди в законах не наводиться, її слід розуміти так, як спеціальні закони визначають межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу. Із ст. 314 ГК, ст. 179 КТМ випливає, що під «фактичною шкодою», яка завдана незбереженням вантажу при перевезенні та яка підлягає відшкодуванню, слід розуміти вартість (дійсну вартість) вантажу, який втрачено або якого не вистачає, а також суму, на яку зменшилась вартість пошкодження вантажу. Лише в силу спеціального правила п. 2 ст. 93 Повітряного кодексу за втрату, пошкодження або нестачу вантажу, прийнятого без оголошеної цінності, перевізник відповідає в розмірі вартості, що не перевищує межі, встановленої відповідним органом державної виконавчої влади за погодженням з Міністерством фінансів з урахуванням меж, встановлених міжнародними угодами про відповідальність при повітряних перевезеннях, учасником яких є Україна.

6. Вартість вантажу, що підлягає відшкодуванню перевізником, визначається на підставі спеціальних правил, які встановлені стосовно окремих видів транспорту.

7. На залізничному транспорті вартість вантажу згідно з частиною першою ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77] має визначатись відповідно до Статуту залізниць [278]. За втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю, залізниця несе відповідальність у розмірі оголошеної вартості. Залізниці надається право доводити, що дійсна вартість вантажу є меншою, ніж оголошена. Якщо це буде доведено, залізниця буде нести відповідальність у межах дійсної вартості вантажу. Одержувачеві (відправникові) не надається право доводити, що дійсна вартість вантажу є меншою, ніж оголошена. Якщо вартість вантажу не оголошена, вона визначається на підставі загальної суми рахунку або іншого документа відправника, який підтверджує кількість і вартість відправленого вантажу (ст. 115 СЗУ). Поряд із відшкодуванням збитків у разі втрати вантажу залізниця відшкодовує стягнуту за цей вантаж провізну плату, якщо вона не включається у вартість вантажу (ст. 114 СЗУ).

8. При морському перевезенні дійсна вартість втраченого вантажу або вантажу, якого не вистачає, визначається за цінами порту призначення на той час, коли туди прийшло або повинно було прийти судно, а при неможливості визначати ці ціни — за цінами порту відправлення і часом відправлення вантажу, збільшеними на суму витрат, пов’язаних з перевезеннями. При цьому встановлюються межі відповідальності перевізника, якщо вартість вантажу не була вказана в коносаменті. В таких випадках гранична сума відшкодування вартості вантажу не може перевищувати 666,67 розрахункових одиниць (такою є спеціальна одиниця запозичення Міжнародного валютного фонду) за пошкоджене місце чи одиницю вантажу, якої не вистачає, або 2,0 розрахункових одиниць за один кілограм маси брутто пошкодженого, зіпсованого вантажу або вантажу, якого не вистачає (залежно від того, яка сума більша) (ст. 181 КТМ [23]).

9. При застосуванні ч. 2 ст. 924 ЦК, що визначає розмір відповідальності перевізника за незбереження вантажу при перевезенні, слід враховувати співвідношення цієї статті з ч. З ст. 22 ЦК, що визначає склад збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка відповідальна за їх завдання. Зазвичай вважається, що в ч. 2 ст. 924 ЦК формулюється спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню перед положенням ч. 2 ст. 22 ЦК. Але такою думкою невиправдано розширюється сфера дії правила про переважне застосування спеціального правила. Це правило застосовується у разі логічної несумісності двох правових приписів. У даному випадку такої несумісності немає: ч. 2 ст. 924 ЦК встановлює правило про відшкодування «фактичної шкоди», а ч. 2 ст. 22 ЦК встановлює, що відшкодовується не тільки «фактична шкода», а й інші збитки. Але це не означає, що перевізник відшкодовує інші збитки, завдані незбереженням вантажу, бо в ч. 3 ст. 22 міститься застереження про те, що збитки відшкодовуються в повному обсязі, якщо законом не передбачено відшкодування їх у меншому або більшому розмірі.

10. Пункт 7 ч. 1 ст. 7 Закону «Про страхування» [139] визнає обов’язковим авіаційне страхування цивільної авіації. Стаття 103 Повітряного кодексу [21] більш конкретно зобов’язує повітряного перевізника страхувати свою відповідальність щодо відшкодування збитків, заподіяних, зокрема, багажу, пошті, вантажу, прийнятим до перевезення.

Відповідно до п. 13 Порядку і правил проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації [311] мінімальна сума, на яку повітряний перевізник зобов’язаний страхувати свою відповідальність за незбереження багажу, пошти, вантажу, становить: 1) на випадок втрати або шкоди, заподіяної багажу, пошті, вантажу, — суму, еквівалентну 20 доларам США за кожен кілограм ваги; 2) на випадок утрати речей (поклажі), що знаходиться у пасажира, — суму, еквівалентну 400 доларам США.

Отримання пасажиром, власником вантажу страхового відшкодування не звільняє повітряного перевізника від відповідальності за незбереження багажу, пошти, вантажу, речей (поклажі), що знаходяться у пасажира, але відповідно зменшує суму, яка має бути відшкодована пасажиру чи власнику вантажу безпосередньо повітряним перевізником.

11. У разі страхування вантажу, багажу, пошти, яке здійснюється вантажовідправником, страхування пасажира, та отримання у зв’язку з цим страхового відшкодування, розмір відповідальності перевізника за незбереження вантажу, багажу, пошти, встановлений ст. 924 ЦК та спеціальними правилами, не зменшується. Залежно від умов страхування право на пред’явлення вимоги про відшкодування збитків розподіляється між страхувальником (особою, на користь якої укладено договір страхування) і страховиком.