Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

1. Частина 1 ст. 218 ЦК формулює загальне правило про те, що недодержання вимоги закону про письмову форму правочину не тягне його недійсності. Такі наслідки настають лише в окремих випадках, що передбачені законом. Загальним же наслідком недодержання вимоги закону про письмову форму правочину є обмеження видів доказів, які допускається наводити з метою заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин. Спочатку в абзаці другому ч. 1 ст. 218 ЦК формулюється правило, яке не обмежує видів доказів, що можуть надаватись з метою заперечення факту вчинення правочину або окремих його частин (після наведення переліку видів доказів, з допомогою яких можливе оспорювання правочину або окремих його частин, указується на можливість надання інших доказів). Але тут же встановлюється правило про те, що рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків, що виключає посилання сторін у спорі про визнання недійсним правочину або окремих його частин та такі свідчення.

2. Недійсність правочину у зв'язку з порушенням вимоги закону про його письмову форму повинна встановлюватись законом прямо. Якщо ж закон категорично приписує вчиняти правочин у письмовій формі, але не встановлює правила про недійсність правочину, вчиненого з порушенням цієї вимоги, ч. 1 ст. 218 застосовуватись не може. Так, відповідно до ч. 4 ст. 368 ЦК майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Якщо договір про відступлення від правила про виникнення права спільної сумісної власності членів сім'ї на майно, набуте в результаті спільної їх праці, укладено в усній формі, це не тягне недійсності такого договору, а передбачає лише застосування абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК.

3. Недійсність (нікчемність) правочину, вчиненого з порушенням вимоги закону про обов'язковість його здійснення в письмовій формі, передбачена ч. 2 ст. 547 ЦК (щодо правочинів, які встановлюють забезпечення виконання зобов'язання), ч. 3 ст. 719 ЦК (щодо договорів дарування майнового права та договорів дарування з обов'язком передати подарунок в майбутньому), ч. 2 ст. 981 ЦК (щодо договорів страхування), ч. 2 ст. 1055 (щодо кредитних договорів), ч. 2 ст. 1059 ЦК (щодо договорів банківського вкладу), ч. 2 ст. 1107 ЦК (щодо договорів про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності), ч. 1 ст. 1118 ЦК (щодо договорів комерційної концесії).

4. Абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК викликає інтерес, що допускає можливість заперечення факту вчинення правочину, тобто пред'явлення позову про визнання правочину невчиненим. Оспорювання окремих частин правочину, про яке йдеться в цьому ж абзаці, також полягає в пред'явленні до суду вимоги визнати, що відповідна частина правочину не погоджувалась (в цій частині правочин не вчинявся).

5. Можливість заперечення однією стороною правочину, що вчинений з порушенням вимоги закону про його письмову форму, або оспорювання вчинення правочину в певній частині не виключає пред'явлення іншою стороною цього ж правочину протилежної вимоги — про визнання правочину вчиненим або визнання вчиненою певної частини правочину (про визнання погодженими певних умов правочину). Така вимога може бути пред'явлена окремо або як зустрічний позов. Ці дві протилежні вимоги є взаємопов'язаними. У справі про заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або про оспорювання окремих його частин розглядаються (навіть за відсутності зустрічного позову) доводи іншої сторони про те, що правочин є вчиненим. За таких умов та виходячи із принципу рівності учасників судового процесу, закріпленого в ст. 42 ГПК [31], ст. 6 ЦПК [44]), на свідченнях свідків не може ґрунтуватись рішення суду за позовом не тільки про заперечення факту вчинення правочину чи про оспорювання окремих його частин, а й про визнання правочину вчиненим.

6. Дія ч. 2 ст. 218 ЦК має поширюватись тільки на ті правочини, які повинні вчинятись у письмовій формі та стосовно яких наслідком недодержання письмової форми є їх недійсність. Такий правочин за позовом сторони може бути визнаний судом дійсним, якщо одна із сторін учинила дію, що підтверджує вчинення правочину (зазвичай, це — дії на виконання правочину), а друга підтвердила правомірність її вчинення, зокрема, прийняла виконання. У ч. 2 ст. 218 ЦК не міститься правила про неприпустимість доведення факту укладення договору в усній формі свідченнями свідків. Тому такий спосіб доказування в цьому випадку є припустимим. Застосовувати прямо чи за аналогією ч. 1 ст. 218 ЦК до позовів про визнання дійсності правочинів, зазначених у ч. 2 ст. 218 ЦК, будь-яких підстав немає.