Стаття 908. Загальні положення про перевезення
1. Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення.
2. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
1. У законах та інших нормативно-правових актах зустрічаються численні зазначення на те, що здійснення перевезення є наданням послуг (ст. 6 Закону «Про транспорт» [65], частина п’ята ст. 22 Закону «Про залізничний транспорт» [77]; абзац тринадцятий ст. 1 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]; ст. 35 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119]). Але це не є підставою для висновку про те, що на відносини щодо перевезення слід поширювати загальні положення Цивільного кодексу про послуги (ст. 901 — 907 ЦК). Таке застосування можливе лише за аналогією.
2. Стаття, що коментується, визнає чинність не тільки законів, транспортних кодексів та статутів, а й інших нормативно-правових актів та правил, що визначають загальні умови перевезення та умови перевезення окремими видами транспорту. При застосуванні правових норм, які регулюють відносини щодо перевезення, слід враховувати субординацію нормативно-правових актів: норми, сформульовані в актах вищої юридичної сили, застосовуються переважно перед нормами, що містяться в актах меншої юридичної сили. Так слід тлумачити слова «що видаються відповідно до них», які (слова) включені до змісту абзаців першого та другого ч. 2 ст. 908 ЦК. Більш детально витлумачити наведені слова неможливо, бо текст цих абзаців не дає змоги визначати, які ж саме акти мають відповідати яким саме актам.
3. Ще один висновок, який випливає із вимоги відповідності, стосується встановлення підзаконними актами спеціальних правил, які відступали б від положень актів вищої юридичної сили. Очевидно, це є неможливим, а відповідні положення актів меншої юридичної сили застосуванню не підлягають. Але ж спеціальним законом може допускатись встановлення підзаконним актам таких спеціальних правил, що відступають від положень актів (перш за все — законів) вищої юридичної сили. Так, частиною першою ст. 13 Закону «Про транспорт» передбачається, що статутами окремих видів транспорту (вони є підзаконними актами) встановлюється відповідальність підприємств транспорту. Звідси випливає можливість відступлень у транспортних статутах від загальних правил про відповідальність, встановлених законом, у тому числі і Цивільним кодексом.
4. Указання у абзацах першому та другому ч. 2 ст. 908 ЦК на правила поряд з зазначенням на нормативно-правові акти не означає, що правила не належать до нормативно-правових актів. Воно лише свідчить про рівень юридичної техніки, який не може не враховуватись при тлумаченні положень як Цивільного кодексу, так і інших актів цивільного законодавства.
5. Роль договору перевезення як регулятора відносин між відповідними особами у вітчизняному законодавстві радянських часів була другорядною. За загальним правилом, норми, що регулювали відносини щодо перевезень, мали імперативний характер. Виняток із цього правила становило законодавство про морські перевезення. Стаття 908 ЦК вирішує ці питання в традиційний спосіб. Із абзацу першого ч. 2 ст. 908 ЦК можна зробити висновок про те, що на закони та інші нормативно-правові акти, які встановлюють загальні умови перевезення, не поширюється загальне правило ч. 3 ст. 6 ЦК про диспозитивність норм цивільного права.
Цей висновок підтверджується тим, що у ч. 2 ст. 908 ЦК встановлюються види актів, якими регулюються відносини щодо перевезення: загальні умови перевезення регулюються нормативно-правовими актами, а умови перевезення окремими видами транспорту — також і договорами, «якщо інше не встановлено» актами законодавства. Істотною є відповідь на запитання про те, стосуються взяті в лапки слова неможливості встановлення в договорі інших умов, ніж передбачені законодавством, чи можливості регулювання відповідних питань у випадках, коли законодавство не встановлює заборони на таке договірне регулювання. За відсутності достатньої визначеності слід визнати наступне: 1) права, обов’язки і відповідальність вантажовідправників, вантажоодержувачів, перевізників не можуть встановлюватись у договорах всупереч актам цивільного законодавства; 2) у частині, в якій відносини щодо перевезення не врегульовані актами цивільного законодавства, сторони можуть встановити відповідні умови за відсутності встановленої на це заборони в актах законодавства. Отже, відступлення від положень нормативно-правових актів, що встановлюють загальні умови перевезення, а також умови перевезення окремими видами транспорту, у договорах перевезення є неприпустимими, а відповідні умови таких договорів є оспорюваними.
6. На цей час склався складний та великий за обсягом нормативний масив, що регулює відносини щодо перевезення. Частина цього нормативного масиву присвячена перевезенню всіма видами транспорту. Центральне місце в цьому нормативному масиві належить Закону «Про транспорт». Цей Закон є комплексним нормативно- правовим актом, що формулює норми декількох галузей права (цивільного, адміністративного, земельного, трудового тощо). Для правильного застосування положень цього Закону важливо враховувати, що в них часто одночасно (одним і тим же текстом) формулюються норми двох галузей права. Що стосується правил про ліцензії на здійснення транспортної діяльності (ст. 8), про обов’язки та права підприємств транспорту (ст. 12) тощо, то вони мають як публічно-правовий, так і цивільно-правовий зміст.
Загальні положення про перевезення встановлюються окремими законами та підзаконними актами. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 91 ЦК Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119] передбачено ліцензування перевезення пасажирів, багажу та вантажів повітряним, річним, морським, залізничним та автомобільним, в тому числі на таксі, транспортом (п. 31 — 35 ст. 9). Тому перевізником за договором перевезення може бути лише суб’єкт Підприємницької діяльності, що отримав відповідну ліцензію.
7. Перевезення пасажирів, багажу та вантажів морським транспортом регулюється Кодексом торговельного мореплавства (КТМ) [23]. Його особливість полягає в тому, що він надає нормам, що сформульовані в ньому, диспозитивного значення, якщо тільки заборона на відступлення від положень цього Кодексу не сформульована в ньому прямо. Законодавство, яке підлягає застосуванню до відносин з участю з однієї сторони юридичної або фізичної особи, яка заснована, має основне місце діяльності або постійного перебування (проживання) в Україні, а з іншої — іноземної юридичної або фізичної особи, визначається договором (зазначається в пасажирському квитку). Якщо це не визначено в договорі (пасажирському квитку), відносини регулюються законодавством тієї держави, де заснований, має основне місце діяльності або постійного перебування перевізник (ст. 14 КТМ). Відносини щодо морських перевезень регулюються міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, а також окремими актами законодавства України (Збірник тарифів на комплекс робіт, пов’язаних з обробленням вантажів у портах України [431]; Положення про порядок підготовки та надання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезення [377]).
8. Перевезення внутрішніми водними шляхами здійснюється, якщо такі шляхи віднесені до категорії судноплавних [266]. Основним нормативно-правовим актом, що регулює відносини щодо перевезення внутрішніми водними шляхами, є Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР (СВВТ) [487]. Він зберігає чинність в Україні в частині, яка не врегульована законодавством України, за умови, що його положення не суперечать Конституції [1] і законам України.
9. Перевезення залізничним транспортом регулюються Законом «Про залізничний транспорт» [77], Статутом залізниць України (СЗУ) [278], а також численними нормативно-правовими актами, затвердженими Міністерством транспорту. Серед них слід мати на увазі перш за все Правила перевезень вантажів [415], Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом [271]. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів «Про ціноутворення в умовах реформування економіки» Міністерство транспорту має повноваження на затвердження тарифів на перевезення вантажів, пасажирів та багажу залізничним транспортом [254].
10. Перевезення пасажирів, багажу та вантажів автомобільним транспортом регулюється Законом «Про автомобільний транспорт» [190], а також підзаконними актами. Значне коло відносин щодо автомобільних перевезень регулюється Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [368].
Повітряний кодекс (ст. 59 — 67) [21] містить лише найбільш загальні положення про перевезення.
11. Відносини щодо перевезень міським електротранспортом регулюються Законом «Про міський електричний транспорт» [175].