Стаття 1235. Право заповідача на призначення спадкоємців

1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

4. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

1. Заповідач є вільним у визначенні спадкоємців та їх кількості. Ними можуть бути будь-які учасники цивільних відносин (ст. 1222, ст. 2 ЦК). Те, що зазвичай заповіт складається на користь членів сім’ї, близьких родичів, не перешкоджає складанню заповітів на користь будь-яких суб’єктів цивільного права. Заповіт, як і будь-який правочин, не може суперечити моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Але на випадок ігнорування заповідачем інтересів осіб, які є відповідно до закону спадкоємцями за законом та які потребують соціального захисту, встановлюється право на обов’язкову долю у спадщини (ст. 1241 ЦК). Тому визнання заповіту недійсним з мотивів його суперечності моральним засадам суспільства можливе тільки в крайніх випадках.

2. Право заповідача позбавити осіб із числа спадкоємців за законом права на спадкування формулюється в ч. 2 ст. 1235 ЦК більш категорично, ніж право заповідача призначити спадкоємців. Право позбавити права на спадкування може стосуватись будь-якої особи із числа спадкоємців за законом і реалізація цього права не потребує зазначення причин.

3. Заповідач може скласти заповіт з порушенням права відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині. У цьому випадку заповіт у відповідній частині не є нікчемним. Він у цій частині є лише оспорюваним. Але відсутність рішення суду про визнання такого правочину недійсним не перешкоджає реалізації ч. 1 ст. 1241 ЦК, яка надає особам, які мають на це право, можливість спадкувати обов’язкову частку у спадщині незалежно від заповіту. Це оригінальна правова конструкція. Є правочин. Закон його не визнає нікчемним. Суд не визнав його недійсним. Але права та обов’язки, що випливають із цього правочину, реалізуються лише в частині, в якій вони не суперечать праву відповідних осіб на обов’язкову частку у спадщині.

4. Позбавлення осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, права на спадкування в межах обов’язкової частки не допускається. Такий заповіт підлягає визнанню недійсним судом повністю або у відповідній частині. При вирішенні питання про недійсність заповіту, яким особи, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, позбавлені права на спадкування, слід враховувати обставини, які існували на час відкриття спадщини: особа може належати до категорії осіб, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, на день складення заповіту, але до дня відкриття спадщини вона може втратити такий статус чи навпаки.

5. Позбавлення права на спадкування стосується лише особи, на яку вказано в заповіті. Воно не позбавляє права на спадкування осіб, які спадкують за правом представлення (ст. 1266 ЦК). Проте заповідач може зазначити в заповіті на позбавлення права на спадкування і цих осіб.