Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

1. Стаття 203 ЦК формулює загальні вимоги до правочинів. їх невиконання є підставою для визнання правочину недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК). Лише невиконання вимог закону щодо форми правочину зазвичай не тягне його недійсності. Порушення вимоги закону щодо форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, передбачених ст. 218 — 220 ЦК.

2. Частина 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги до змісту правочинів. При тлумаченні поняття змісту правочину слід ураховувати наступне. Правочин є дією (виявом волі) на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). Тому зміст правочину складають у першу чергу ті права та обов'язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовились. Але ж правочин — це не правовідносини, тому його зміст не може обмежуватись зазначеними правами та обов'язками. Учасник правочину виявляє волю на вчинення правочину з іншими особами. Отже, зміст правочину включає до себе і зазначення на цих осіб. Невизначення цих осіб (цієї особи) або визначення їх усупереч законодавству означає, що зміст правочину суперечить актам цивільного законодавства, а тому може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 2 ст. 203 ЦК. Відтак учинення правочину, наприклад, усупереч правилам ч. 2 ст. 362 ЦК про переважне право співвласників на купівлю частки в праві спільної часткової власності, всупереч правилу ст. 777 ЦК про переважне право наймача на укладення договору найму на новий строк, усупереч правилу ч. 2 ст. 147 ЦК про переважне право учасника товариства з обмеженою відповідальністю на купівлю частки, що відчужується іншим учасником цього товариства, всупереч правилам нормативно-правових актів щодо проведення аукціонів, тендерів, конкурсів, що визначають порядок визначення особи, з якою має укладатись договір за результатами аукціонів, тендерів, конкурсів тощо, є підставою для визнання правочинів недійсними (це не заперечує положення про можливість заявлення у відповідних випадках особою, переважне право якої порушене, позову про переведення на неї прав та обов'язків, якщо таке передбачено законом).

Разом з тим, належить ураховувати, що численні вимоги законів та інших нормативно- правових актів про необхідність зазначення в договорах юридичних адрес сторін, дати та місця укладення договорів, банківських рахунків сторін не можуть тлумачитися як вимоги щодо змісту правочинів, а порушення цих вимог не є порушенням ч. 1 ст. 203 ЦК, що було б підставою для визнання правочину недійсним.

3. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Це формулювання ч. 1 ст. 203 ЦК буде викликати істотні утруднення при його застосуванні. Справа в тому, що це загальне правило не ставить до правочинів такої вимоги як відповідність актам законодавства взагалі, а обмежується лише вимогою відповідності актам цивільного законодавства. Правда, це загальне правило доповнюється ст. 228 ЦК, що визнає недійсними правочини, що порушують публічний порядок. Але ж порушення публічного порядку як підстава недійсності правочину визначається в згаданій статті досить вузько. Воно дає можливість визнати недійсними на доповнення до правочинів, передбачених ч. 1 ст. 203 ЦК, також правочинів, що за змістом спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення або пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Але ж за межами правочинів, що порушують публічний порядок, залишається велика сукупність можливих правочинів, що не порушують або не можуть порушувати публічний порядок, як він розуміється в ст. 228 ЦК, але порушують вимоги нормативно-правових актів, що зазвичай не визнавались актами цивільного законодавства. Абсурдним був би висновок про те, що невідповідність правочину вимогам таких актів законодавства не тягне його недійсності, оскільки це означало б, що в силу правочину під страхом цивільно-правової відповідальності суб'єкт, що прийняв на себе обов'язки відповідно до такого правочину, повинен діяти всупереч нормам публічного права. Але настільки ж неприйнятним було б і твердження про можливість ігнорування невдалого формування ч. 1 ст. 203 ЦК.

4. Вихід із цієї дуже складної ситуації полягає в належному тлумаченні терміна «акти цивільного законодавства». У законодавстві України дуже мало таких актів, галузева належність яких прямо чи опосередковано виражена в них. Але і тоді, коли галузева належність нормативно-правового акта чітко в ньому виражена, акт законодавства зазвичай містить в собі й норми, що належать до інших галузей права та законодавства. Галузева однорідність норм не забезпечена навіть у Цивільному кодексі. Тому до актів цивільного законодавства слід відносити і комплексні нормативно-правові акти, що формулюють норми різних галузей права (в тій частині, де викладені норми цивільного права).

Крім того, слід ураховувати, що законодавець з метою економії нормативного матеріалу часто формулює комплексні положення, в яких містяться норми різних галузей права. Наприклад, законодавство про стандартизацію та сертифікацію встановлює публічно-правові норми, але вимоги до якості товарів, що встановлюються державними стандартами, державними будівельними нормами, технічними умовами, мають не тільки публічно-правовий зміст, а і цивільно-правовий. Нормативно-правові акти, що встановлюють у належних випадках ціни на товари, роботи, послуги, одночасно формулюють публічно-правові обов'язки осіб, що займаються відповідною діяльністю, та регулюють їх цивільні відносини зі споживачами. Це стосується і численних інших нормативних актів публічного права, які, таким чином, набувають одночасно і ознак актів цивільного законодавства.

Разом з тим від положень актів законодавства, що містять одночасно норми публічного та приватного права, треба відрізняти ті правила, що мають одногалузеву належність. Так, усупереч вимогам податкового законодавства, фізичні особи можуть, наприклад, здійснити продаж речі, не придбавши патент відповідно до Декрету Кабінету Міністрів «Про податок на промисел» [233]. Але ж це порушення ніяк не може вплинути на дійсність договору купівлі-продажу, оскільки вимога податкового законодавства в цьому випадку не може поширюватись на відносини платника податку (продавця) з покупцем.

Цілком очевидно, що нормативно встановлені вимоги держави до якості товарів, робіт, послуг, до цін на них регулюють відносини відповідних суб'єктів з державою, але ж основним їх призначенням є регулювання відносин виробників товарів, виконавців робіт, осіб, що надають послуги, з покупцями, замовниками. Такої мети не мають норми податкового законодавства. Мета відповідних норм і є критерієм для виявлення їх галузевої належності.

5. Суперечність правочину актам цивільного законодавства завжди означає і суперечність суб'єктивним правам того чи іншого учасника відповідних цивільних правовідносин. Але ж суперечність суб'єктивним правам не завжди є прямою суперечністю актам цивільного законодавства, оскільки цивільні права та обов'язки встановлюються не тільки актами законодавства, а й правочинами та деякими іншими актами. Проте слід ураховувати, що із численних норм законодавства випливає, що цивільні обов'язки мають виконуватись, а цивільні права — здійснюватись (у необхідних випадках — примусово у встановлених публічно-правових формах), незалежно від того, встановлені вони законодавством чи договором. Тому слід визнати, що правочин не може суперечити не тільки актам цивільного законодавства, що повинні розумітись досить широко, а й суб'єктивним цивільним правам та обов'язкам, які випливають із законодавства або встановлені правочином. Але стосовно правочинів, якими передбачається передання індивідуально визначених речей, діють спеціальні правила ст. 620 ЦК. Це виключає (якщо інше не встановлено більш спеціальними правилами) визнання недійсними договорів про передання індивідуально визначених речей, якими порушуються права осіб, яким ці ж речі мають бути передані відповідно до раніше укладених договорів. Близький до цього висновок випливає й із ст. 330 та 388 ЦК, що виключають витребування майна у добросовісного набувача. Слід звернути увагу на ту обставину, що у цивільному законодавстві України спостерігається загальна тенденція до легалізації наслідків правочинів, що вчинені всупереч цивільним правам інших осіб, в інтересах стабільності цивільного обороту. Ця тенденція проявилась, зокрема, у наданні пріоритету обтяжувачам та іпотекодержателям за критерієм моменту реєстрації обтяження, іпотеки, хоч би раніше зареєстровані обтяження чи іпотека і виникли на підставі правочинів, що порушують права обтяжувачів, іпотекодержателів, які свої обтяження, іпотеку не зареєстрували чи зареєстрували пізніше (ст. 14 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]; ст. З Закону «Про іпотеку» [197]).

6. Частина 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК дають підставу для визнання правочину недійсним у всіх випадках, коли він суперечить імперативним нормам законів. Так, наприклад, підлягає визнанню недійсною умова договору між двома юридичними особами про те, що сторони ні за яких умов не будуть вимагати розірвання договору. Частина 2 ст. 651 ЦК імперативною нормою надає суб'єктам цивільного права можливість захисту права шляхом пред'явлення позову про розірвання договору (припинення правовідносин). Зазначена умова договору суперечить також ст. 16 ЦК, позбавляє суб'єкта права на захист і має визнаватись недійсною. Якщо ж сторони договору за взаємною згодою відступили від положень цивільного законодавства в межах, в яких це допускається ч. 3 ст. 6 ЦК, то договір (правочин) не може бути визнаний недійсним.

7. Цивільний кодекс, інші акти цивільного законодавства містять численні імперативні норми, порушення яких при здійсненні правочинів є підставою для визнання таких правочинів недійсними. Наведемо деякі приклади.

Відповідно до ч. 3 ст. 238 ЦК представник не може укладати правочину від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він одночасно є (за встановленими винятками). Порушення цієї вимоги є підставою для визнання правочину у відповідних випадках недійсним.

8. Стаття 30 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168] імперативною нормою встановлює обмеження діяльності компаній з управління активами інститутів спільного інвестування. Правочини, що виходять за ці межі, є такими, що суперечать актам цивільного законодавства, а тому повинні визнаватись недійсними.

9. У частині 3 ст. 43 ГК [42] передбачається встановлення переліку видів господарської діяльності, підприємництво в яких забороняється. Отже, укладення суб'єктами господарювання з метою здійснення підприємницької діяльності правочинів, спрямованих на проектно-конструкторське і матеріально-технічне забезпечення таких видів діяльності, на збут продукції, виробленої в результаті такої діяльності, буде означати суперечність правочинів ч. 3 ст. 43 ГК. Усі такі правочини слід визнавати недійсними.

10. Відповідно до ст. 124 Земельного кодексу [38] і ст. 7 Закону «Про оренду землі» [205] орендодавцями землі можуть бути юридичні та фізичні особи — власники землі, а також відповідні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування (стосовно ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності). Надання в оренду земельних ділянок суб'єктами, яким земля передана в користування, порушує право відповідних територіальних громад і держави на отримання орендної плати. Отже, правочини, відповідно до яких передається в оренду земельна ділянка суб'єктом, не наділеним таким правом, підпадають під дію ч. 1 ст. 203 ЦК. Це ж стосується й інших правочинів щодо землі та інших природних ресурсів (крім випадків, коли укладення правочинів допускається законодавством).

11. Практично всі держави здійснюють політику підтримки національної валюти. Ця політика знайшла відображення і в Декреті «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]. Правочини, що суперечать положенням цього Декрету, повинні визнаватись недійсними на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК.

12. Як такі, що суперечать актам цивільного законодавства, повинні визнаватись правочини, що порушують правила, які встановлюють межі правоздатності юридичних осіб. Хоч ч. 1 ст. 91 ЦК і визнає за юридичними особами загальну цивільну правоздатність, усе ж відповідно до спеціальних правил ст. 85, ч. 3 ст. 87 ЦК, в силу цілої низки правил, що встановлені Господарським кодексом [42], спеціальними законами, цивільна правоздатність юридичних осіб може встановлюватись як виключно спеціальна. Це тим більш можливе стосовно юридичних осіб публічного права.

Суворо обмежується спеціальна правоздатність банків. Вони вправі здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції, передбачені частиною першою ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163], а також інші операції, що встановлені частиною другою ст. 47 названого Закону. Крім того, з дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції, зазначені в частині четвертій ст. 47 того ж Закону. Стаття 48 Закону «Про банки і банківську діяльність» містить категоричну заборону банкам займатися діяльністю у сферах матеріального виробництва, торгівлі та страхування. Банкам забороняється також придбавати у власність нерухоме майно, вартість якого перевищує 25 відсотків капіталу банку (це обмеження не поширюється на приміщення, в яких розміщуються підрозділи банку, що здійснюють банківські операції, та деяке інше майно).

13. Банківські операції, перелічені в частині третій ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність», не можуть здійснюватися іншими юридичними особами, за винятком випадків, коли їм видано ліцензію на здійснення окремих видів банківських операцій. Здійснення юридичними особами, які не є банками, таких операцій без відповідної ліцензії повинне бути кваліфіковане у відповідних випадках як учинення правочинів, зміст яких суперечить актам цивільного законодавства (зокрема, ч. 3 ст. 91 ЦК), що є підставою для визнання їх недійсними.

14. Професійна діяльність на фондовому ринку може здійснюватися банками, а для інших торговців цінними паперами вони визнаються виключним видом діяльності, несумісним з іншими видами підприємницької діяльності (ст. 16 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Порушення цих вимог є підставою для визнання правочинів недійсними.

Аналогічні наслідки тягне здійснення операцій з цінними паперами як виду підприємницької діяльності юридичними особами, які не відповідають статусу торговців цінними паперами. Слід, однак, ураховувати, що такі наслідки тягне тільки здійснення операцій з цінними паперами як підприємницької діяльності. Якщо ж-підприємство набуває у власність цінні папери з метою одержання доходу у вигляді процентів, дивідендів, а не з метою одержання доходу від торговельних операцій з цінними паперами, то такі операції не підпадають під визначення діяльності з торгівлі цінними паперами, яке дається в ст. 17 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок». Розмежовувати такі правочини на практиці досить важко. Найбільш надійним критерієм для такого розмежування є бухгалтерський облік. Якщо цінні папери оприбутковані покупцем як нематеріальні активи, такі правочини і така діяльність не підпадають під визначення діяльності щодо обігу цінних паперів. Якщо ж цінні папери оприбутковані як товар, правочини і відповідну діяльність слід кваліфікувати як такі, що підпадають під дію зазначеної статті.

15. При застосуванні правил, що встановлюють зміст цивільної правоздатності юридичних осіб, необхідно враховувати, що особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання можуть установлюватись законом (ч. 2 ст. 9 ЦК). Це означає, що норми Господарського кодексу в сфері, на яку цей Кодекс поширюється, підлягають переважному застосуванню. Це стосується і визначення змісту правоздатності суб'єктів господарювання. На відміну від ст. 91 ЦК, що встановлює зміст цивільної правоздатності юридичних осіб, ст. 207 ГК («господарське зобов'язання, що укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути...визнано...недійсним...») виходить із того, що учасники господарських відносин наділяються спеціальною правоздатністю. Тому відповідні положення Господарського кодексу і спеціальних законів, що визначають зміст цивільної правоздатності (господарської компетенції) суб'єктів господарювання, повинні застосовуватись до всіх правочинів, які здійснюють суб'єкти господарювання (як тих, на які поширюються норми Господарського кодексу щодо майново-господарських зобов'язань, так і тих, на які вони не поширюються, зокрема, на відносини суб'єктів господарювання з фізичними особами, що не є суб'єктами господарювання).

16. Не виключається встановлення підстав для визнання правочинів недійсними й іншими законами. Так, відповідно до абзацу другого п. 11 ст. 17 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] може бути визнаний недійсним правочин, укладений боржником із заінтересованими особами (ці особи визначаються в ст. 1 названого Закону), якщо вчинення правочину завдало або могло завдати кредиторам цього боржника збитки. Тут же передбачається можливість визнання недійсним правочину, укладеного боржником з окремим кредитором або іншою особою протягом шести місяців до прийняття рішення про санацію, якщо правочин надає перевагу одному кредитору перед іншим або пов'язаний з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника в зв'язку з його виходом із складу учасників боржника. Відповідно до частини першої ст. 52 Закону «Про банки та банківську діяльність» правочини, що укладені банком з пов'язаними особами на умовах, більш сприятливих, ніж звичайні, визнаються судом недійсними.

17. При оцінці правочину на предмет його відповідності актам цивільного законодавства слід дуже уважно ставитись до кваліфікації правових норм, на предмет відповідності яким оцінюється правочин. Правотворчі органи не без підстав прагнуть до економії правового матеріалу і дуже часто в одному і тому ж положенні (однією і тією ж фразою) формулюють норми (диспозиції норм) двох і навіть трьох галузей права. Це — об'єктивне явище. Можна критикувати практику, що склалася, але не можна її ігнорувати. Але ж при тлумаченні таких правових норм не можна відходити від їх букви. Зокрема, не треба бачити цивільно-правові норми там, де правотворчий орган їх не формулював. Так, п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81] серед функцій державних податкових інспекцій у районах і містах називає подання «до судів... позовів... про визнання угод недійсними та стягнення в доход держави коштів, отриманих... за такими угодами...». Цією нормою встановлено повноваження (компетенцію) державного органу. Твердження про те, що наведене положення формулює також норму цивільного права, надто далеке від змісту цього положення. Тим часом зустрічаються і позови органів державної податкової служби про визнання правочинів недійсними і стягнення в дохід держави отриманого за такими правочинами, зокрема за відсутності ліцензії на право провадження відповідної діяльності, і рішення господарських судів, якими такі позови задовольняються.

18. З огляду на викладене тлумачення, вимоги ч. 1 ст. 203 ЦК щодо відповідності правочину актам цивільного законодавства слід визнати доречним і зазначення в ч. 1 ст. 203 ЦК неприпустимості того, щоб правочин суперечив моральним засадам суспільства. Ми критично оцінили вимогу до суб'єктів при здійсненні цивільних прав додержуватись моральних засад суспільства, оскільки можливість протиставлення норм права та моралі, а тим більше — шляхом надання переваги моральним засадам суспільства перед правовими нормами та суб'єктивними правами і обов'язками, що в них формулюються, прямо залежить від рівня розвитку національної правової системи. Її рівень розвитку в Україні видно неозброєним оком. І бадьорі декларації про розбудову в Україні правової держави нездатні цей рівень підвищити. Але при здійсненні правочинів суб'єкти не тільки реалізують права та виконують обов'язки, що випливають з актів законодавства, а й самі встановлюють умови договорів, а інколи — й інших правочинів, тобто встановлюють права та обов'язки. Це, звичайно, — не правотворчість, але ж такі дії суб'єктів індивідуальними правилами регулюють суспільні відносини, що наближає їх до правотворчості та виправдовує їх підпорядкування моральним засадам суспільства.

19. Слід також звернути увагу на те, що ч. 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги тільки до змісту правочину. Поширювати це положення на дії сторін та інші обставини, що виходять за межі змісту правочину, підстав немає.

20. При застосуванні ч. 1 ст. 203 ЦК слід ураховувати, що стосовно правочинів у сфері дії Господарського кодексу [42] переважно застосовуються положення ст. 207, 208 ГК. Застосування в цих статтях терміна «вчинення» щодо зобов'язання є незвичним. Більш звичним є термін «вчинення правочину». Але ж поняття «недійсність зобов'язання», хоч і не погоджується з термінологією Цивільного кодексу, враховує ту обставину, як терміни «дійсності» чи «недійсності» вимоги використовувались у раніше чинному і використовуються в новому Цивільному кодексі. Положення ст. 207, 208 ГК у відповідній частині виключають застосування правил ч. 1 ст. 203 і 215 ЦК, що встановлені стосовно правочинів. Виходячи із цього у сфері чинності Господарського кодексу слід: 1) у позовних заявах, відзивах на позови та в судових рішеннях зазначати про недійсність зобов'язання, вкладаючи у відповідній частині в цей термін той же зміст, що вкладається в поняття правочину; 2) невідповідність господарського зобов'язання (правочину, на якому воно ґрунтується) вимогам будь-якого закону (а не тільки цивільного) прямо чи в кінцевому рахунку (в силу обов'язковості підзаконних актів) слід тлумачити як їх невідповідність закону) і є підставою визнання його недійсним; 3) суперечність господарського зобов'язання чи правочину, на якому ґрунтується це зобов'язання, закону є підставою визнання його недійсним рішенням суду; 4) підставою визнання недійсним господарського зобов'язання чи відповідного правочину є вихід учасника господарського зобов'язання за межі своєї господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Указуючи на спеціальну правосуб'єктність услід за зазначенням на господарську компетенцію свідчить про те, що вихід за межі будь-якої із сторін господарського зобов'язання є підставою для визнання господарського зобов'язання недійсним. При цьому термін «господарська компетенція» стосується суб'єктів господарювання (ч. 1 ст. 55 ГК), а термін «спеціальна правосуб'єктність» — інших юридичних осіб, що можуть бути учасниками господарських зобов'язань.

21. Частина 2 ст. 203 ЦК, що встановлює вимоги до дієздатності особи, що вчиняє правочин, на перший погляд стосується тільки фізичних осіб, що вчиняють правочини. Але вимога мати необхідний обсяг цивільної дієздатності стосується і юридичних осіб, їх органів і представників, що вчиняють правочини від імені юридичної особи. Такий висновок відповідає змісту ст. 92 ЦК, що встановлює правила щодо дієздатності юридичних осіб. Зокрема, ч. 3 ст. 203 ЦК повинна застосовуватись, коли волю від імені юридичної особи виявила фізична особа, що не має належного повноваження відповідно до закону та установчих документів юридичної особи.

22. Частина 3 ст. 203 ЦК установлює загальну вимогу до волевиявлення учасника правочину: воно повинне бути вільним та відповідати внутрішній волі. Раніше такої загальної вимоги цивільне законодавство не встановлювало, формулювались лише окремі конкретні правила, що охоплювались такою загальною вимогою. Наявність такої загальної вимоги надає учасникам правочинів нові можливості для заявлення вимог про визнання правочинів недійсними. Частина 3 ст. 203 ЦК може застосовуватись прямо, поряд із спеціальними правилами про правочини, що вчинені під впливом помилки, обману, насильства тощо (ст. 229 — 233 ЦК).

23. Частина 4 ст. 203 ЦК формулює вимогу про необхідність додержання встановленої законом форми правочину. Але правила щодо форми не є надто жорсткими. Наслідки порушення цієї вимоги встановлені спеціальними правилами ст. 218 — 220 ЦК.

24. Загальне правило ч. 5 ст. 203 ЦК конкретизується в ст. 234 та 235 ЦК, що передбачають недійсність фіктивного та удаваного правочину.

25. Частина 6 ст. 203 ЦК у порівнянні з раніше чинним Цивільним кодексом, з одного боку, дещо звужує, а з другого — значно розширює можливості щодо вимоги про визнання правочину недійсним. Якщо ст. 48 раніше чинного Цивільного кодексу визнавала недійсними будь-які угоди, що ущемляли особисті або майнові права неповнолітніх дітей, то ч. 6 ст. 203 ЦК ставить лише вимогу до правочинів, що вчиняються батьками (усиновлювачами). До правочинів, що вчиняються опікунами, це правило все ж таки слід застосовувати, але тільки за аналогією. Підставою для застосування аналогії в цьому випадку є положення ст. 55 ЦК та інші положення законодавства, що визначають завдання опіки як забезпечення особистих і майнових прав та інтересів малолітніх. Частина 6 ст. 203 ЦК не може не захищати права та інтереси малолітніх тільки тому, що у них немає батьків (усиновлювачів).

З іншого боку, ч. 6 ст. 203 ЦК вимагає, щоб правочин не суперечив не тільки правам, а й інтересам, і не тільки малолітніх і неповнолітніх, а й непрацездатних дітей (у цьому останньому випадку поняття дітей повинне тлумачитись як таке, що характеризує родинні зв'язки щодо батьків, а не вік). Це дає нові можливості для визнання правочинів недійсними з підстав (суперечність інтересам зазначених осіб), що формально визначені досить невиразно, і спонукає виявляти обережність при вчиненні правочинів, що можуть суперечити інтересам названих осіб.