Стаття 757. Правові наслідки смерті набувача

1. Обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду) переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем.

Якщо спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття майна, що було передане відчужувачем, право власності на це майно може перейти до спадкоємця за законом.

2. Якщо у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого відчужувачем, відчужувач набуває право власності на це майно. У цьому разі договір довічного утримання (догляду) припиняється.

1. У разі смерті набувача його обов’язки переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відповідно до договору довічного утримання (догляду). Це стосується спадкоємців, що успадковують таке майно і за заповітом, і за законом. Перехід обов’язків у цьому випадку має кваліфікуватись як заміна боржника у зобов’язанні. Але до цих відносин застосовуються не всі правила ст. 520 — 523 ЦК, які регулюють відносини щодо заміни боржника у зобов’язанні (переведення боргу). Не застосовуються ст. 520, 521 ЦК. Але ст. 522, 523 ЦК підлягають застосуванню до відносин щодо переходу обов’язків набувача до спадкоємців. Якщо спадкоємців декілька, зобов’язання щодо надання утримання (догляду), оскільки відповідно до ст. 541 ЦК не встановлено інше, є частковим. Як конкретно будуть розподілені обов’язки спадкоємців, вони мають вирішити за домовленістю між собою. Не виключається вирішення спору, який може при цьому виникнути між спадкоємцями, судом. Але відчужувач зберігає право вимагати розірвання договору в зв’язку з невиконанням чи неналежним виконанням спадкоємцями обов’язків, передбачених договором довічного утримання (догляду), в тому числі в період до спливу шестимісячного строку (до отримання спадкоємцями свідоцтва про право на спадщину).

2. За відсутності спадкоємців у набувача або у разі їх відмови від прийняття спадщини відчужувач набуває право власності на майно, яке було передане за договором довічного утримання. Відмова спадкоємців набувача від прийняття майна, переданого відчужувачем, про яку (відмову) йдеться у ч. 1 ст. 757 ЦК, можлива тільки у формі відмови від прийняття спадщини в цілому, оскільки відмова від прийняття спадщини має бути безумовною і беззастережною (ч. 2 ст. 1268; ч. 5 ст. 1273 ЦК). Момент набуття права власності при цьому не визначається в ст. 757 ЦК, не може він бути визначений через застосування за аналогією ст. 334 ЦК. За таких умов слід застосувати в порядку аналогії права засади добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК) і зробити висновок про те, що право власності у відчужувана на рухоме майно, що має значну цінність, виникає зі спливом строку на прийняття спадщини. Для визначення моменту виникнення у відчужувана права власності на нерухоме майно слід за аналогією застосувати ч. 2 ст. 1299 ЦК (право власності виникає з моменту реєстрації цього права).

3. Якщо майно, яке передане відповідно до договору довічного утримання (догляду), є нерухомим, у відчужувана, до якого перейшло право власності, немає будь-якого документа, який міг би бути підставою реєстрації права власності та який передбачений ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177]. У зв’язку з цим виникає питання про те, що ж може бути підставою для реєстрації права власності відчужувана на нерухоме майно, яке (право) виникло на підставі ч. 2 ст. 757 ЦК. Це питання має вирішуватись з урахуванням двох обставин; 1) слід визнати пріоритет субстантивного (матеріального) права перед процедурним. В державі, що підпорядкована принципу верховенства права, не може такого бути, щоб право, яке виникло на підставі закону та яке підлягає державній реєстрації, не було зареєстроване, оскільки закон, що встановлює порядок реєстрації, допускає реєстрацію права на підставі таких документів, які у випадках, що розглядаються, є відсутніми; 2) треба відмовитись від такого тлумачення частини другої ст. 19 Конституції України [1] («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»), що доводить це конституційне положення до абсурду.

Ідеться про те, що це положення тлумачиться буквально й у відриві від контексту. Контекст цієї статті вимагає тлумачення її частини другої у такий спосіб, що вона застосовується тоді, коли йдеться про повноваження державного органу, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що протистоять інтересам людини і громадянина. На жаль, з’явилась така практика тлумачення частини другої ст. 19 Конституції, в тому числі і високими судовими інстанціями, відповідно до якої названі органи та особи не вправі діяти в інтересах людини і громадянина, якщо Конституцією або законом їм не надані відповідні повноваження, не встановлені межі або спосіб здійснення відповідних повноважень. Тлумачення цього конституційного положення як заборони відповідним органам і особам діяти в інтересах людини і громадянина є суто бюрократичним. Отже, відсутність у ст. 19 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень» [177] зазначення на документи, які може надати відчужувач у випадках, передбачених ч. 2 ст. 757 ЦК, не виключає державної реєстрації права власності відчужувана на нерухоме майно на підставі договору довічного утримання (догляду) та документу, що підтверджує факт смерті набувача.

Думка про те, що у випадках, про які йдеться, слід звернутись з позовом про визнання права, є неприйнятною з огляду на наступне. По-перше, немає особи, на яку реально можна було б вказати як на таку, яка право оспорює або не визнає. По-друге, суд є органом правосуддя, а не засобом, за допомогою якого можна отримати документ, що відповідає суто формальним вимогам законодавства.

Відмова у державній реєстрації зазначеного права може бути оскаржена в адміністративному суді.