Стаття 530. Строк (термін) виконання зобов’язання

1. Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

2. Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

1. Строк не є істотною умовою всіх цивільно-правових договорів. Водночас для багатьох видів договорів строк їх виконання визнається істотною умовою. Зокрема, ст. 712 ЦК визнає строк істотною умовою договорів поставки, ст. 318 ГК — договорів підряду на капітальне будівництво. Строк визнається істотною умовою господарських договорів (ч. 3 ст. 180 ГК [42]). Існує практика нормативного визначення строку виконання зобов’язання (ст. 919 ЦК; ст. 313 ГК).

2. Можливі різні способи встановлення строку виконання зобов’язань. Найпоширенішими є такі: 1) встановлення дати, до настання якої зобов’язання має бути виконане (наприклад, роботи за цим договором повинні бути виконані і передані з оформленням акту здачі-приймання не пізніше 30 квітня 2004 р.); 2) встановлення дати, після настання якої зобов’язання повинне бути виконане; 3) встановлення дати, після настання якої зобов’язання повинне бути виконане, і дати, до настання якої зобов’язання повинне бути виконане; 4) встановлення строку з дня укладення договору (з дня настання відповідної події, з дня вчинення певної дії), протягом якого зобов’язання повинне бути виконане (наприклад, «наймодавець зобов’язується передати наймачеві об’єкт найму не пізніше семи днів після підписання даного договору»; «покупець зобов’язується оплатити поставлені товари протягом семи днів після їх доставки постачальником на склад покупця»; «підрядник зобов’язується виконати сільськогосподарські роботи протягом 10 днів після досягнення середньодобової температури повітря 10 °С»); 5) встановлення періодів, протягом яких зобов’язання повинне виконуватися частинами (поширеним є встановлення квартальних, місячних, декадних та інших періодів поставки з визначенням кількості та особливостей асортименту товарів, що поставляються у відповідні періоди); 6) зустрічаються зобов’язання, що мають тривалий характер (наприклад, договори оренди, кредитні договори). У таких випадках строк, протягом якого надається послуга, ототожнюється зі строком, на який укладено договір (строком дії договору). Так, у ст. 763 ЦК мова йде про строк договору найму.

3. Відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 530 ЦК строк виконання зобов’язання може бути встановлений зазначенням на подію, яка неминуче має настати (якщо обов’язок виконання виникає з настанням обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи ні, має місце вчинення правочину під відкладальною умовою — ч. 1 ст. 212 ЦК).

4. Слід визнати допустимою практику встановлення графіків виконання зобов’язань. Господарська практика вже давно і досить широко використовує години та хвилини як одиниці часу для обчислення строків виконання зобов’язань. Так, доставка хліба, молочних та інших продуктів, що швидко псуються, у роздрібну торговельну мережу вже десятки років провадиться відповідно до графіків, у яких визначаються строки доставки не лише в годинах, але й у хвилинах. Щодо перевезень пасажирів нормативними актами з такою ж точністю встановлюються графіки руху потягів, автобусів, літаків, суден.

5. У Цивільному кодексі не встановлені загальні правила визначення моменту виконання зобов’язань. Очевидно, мається на увазі, що це питання повинне вирішуватися правовими нормами окремих інститутів зобов’язального права. Стаття 664 ЦК визначає момент виконання продавцем обов’язку передати товар. Якщо договором встановлено обов’язок продавця доставити товар, моментом виконання зобов’язання передати товар є момент вручення товару покупцеві. Якщо товар має бути переданий покупцеві у місцезнаходженні товару, зобов’язання вважається виконаним в момент надання товару в розпорядження покупця. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо він готовий до надання покупцеві у належному місці, і покупець поінформований про це. В інших випадках зобов’язання продавця передати товар вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв’язку для доставки покупцеві (ч. 2 ст. 664 ЦК).

6. Щодо грошових зобов’язань законодавство не встановлює спеціального правила, що відповідає на запитання про те, в який же момент грошове зобов’язання вважається виконаним. Обумовлено це насамперед превалюванням у нормативно-правових актах, які регулюють відносини з приводу розрахунків, фінансово-економічного та організаційного змісту над юридичним. Так, відповідно до ч. 30.1 ст. 30 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171] переказ грошей вважається закінченим з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або видачі грошової суми отримувачеві в готівковій формі. Однак це положення не дає нічого для вирішення питання про цивільні права, обов’язки та відповідальність осіб, які беруть участь у переказі грошей, про момент їх виникнення та припинення.

З огляду на актуальність проблеми, спробу визначити момент виконання грошового зобов’язання свого часу здійснив Вищий арбітражний суд, який роз’яснив, що моментом виконання грошового зобов’язання є день списання коштів з рахунку платника в банку. Однак згодом це роз’яснення було відкликане.

7. Слід виходити з того, що права, обов’язки і відповідальність між учасниками переказу грошей розподіляються відповідно до загальних положень зобов’язального права. І лише у випадках врегулювання відповідних відносин спеціальними правилами застосовуються ці правила, а не загальні положення зобов’язального права. Загальна схема розподілу прав, обов’язків і відповідальності ґрунтується на ст. 509, 525 — 528 ЦК. Якщо вести мову про безготівкові розрахунки в межах цивільного обігу, то і платник по грошовому зобов’язанню, і одержувач платежу укладають договори з банками на розрахункове обслуговування. Пункт 6 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [358] встановлює, що банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі відповідних договорів. Це відповідає ч. 5.2 ст. 5 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», яка передбачає укладення договорів між суб’єктами переказу грошей, ч. 22.8 ст. 22 того ж Закону («розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється банками на договірній основі») і ст. 55 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163] («відносини банку з клієнтом регулюються... угодами (договорами) між клієнтом і банком»). У силу ч. 2 ст. 509 ЦК на підставі договору між банками і клієнтами виникають зобов’язання, що повинні виконуватися належним чином (ст. 526 ЦК), і одностороння відмова від виконання яких не допускається (ст. 525 ЦК). На підставі ст. 198 ГК [42], яка приписує організаціям провадити грошові розрахунки через банки, в силу укладеного договору платник покладає на банк, що його обслуговує, виконання зобов’язання щодо перерахування грошей одержувачеві (ст. 528 ЦК). За виконання цього зобов’язання банк несе перед клієнтом відповідальність, зокрема по відшкодуванню збитків (ст. 623 ЦК). З метою забезпечення належного виконання цього зобов’язання в договорі між банком і клієнтом передбачаються заходи забезпечення (зокрема, неустойка).

Переказ грошей між банками може здійснюватися через систему електронних платежів Національного банку за кореспондентськими рахунками банків у територіальних управліннях Національного банку, через банки-кореспонденти за кореспондентськими рахунками ЛОРО та НОСТРО. Національний банк (його територіальні управління) та банки-кореспонденти несуть передбачену договором і цивільним законодавством відповідальність перед банком платника і перед банком отримувача платежу за належне виконання зобов’язань по переказу грошей. І якщо Національний банк завжди має можливість виконати такі зобов’язання (принаймні, за рахунок емісії), то банк- кореспондент таку можливість має не завжди, і в разі невиконання ним доручення на переказ грошей він несе цивільно-правову відповідальність перед банком платника, а платник, як і раніше, відповідає перед отримувачем платежу.

З моменту зарахування грошей на кореспондентський рахунок банку отримувача платежу в НБУ чи на рахунок ЛОРО банку-отримувача платежу в банку-кореспонденті цивільно-правову відповідальність перед отримувачем платежу несе банк, що його обслуговує. Зокрема, ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» передбачає сплату банком, що обслуговує отримувача платежу, пені в розмірі 0,1 відсотка суми платежу, зарахування якого на рахунок отримувача платежу прострочене, за кожний день прострочення, але не більше 10 відсотків (диспозитивно). Спеціально зазначається на те, що в цьому випадку платник не несе відповідальності перед отримувачем платежу за прострочення зарахування грошей на рахунок отримувача платежу.

Отже, оскільки платник поклав обов’язок перерахувати грошові кошти на банк, що несе перед ним відповідне зобов’язання, грошове зобов’язання слід вважати виконаним з моменту, коли відповідна сума списана з кореспондентського рахунку банку, що обслуговує платника, в Національному банку чи іншого рахунку в банку- кореспонденті.

8. Викладена, основана на загальних положеннях цивільного законодавства, система правовідносин коригується спеціальними правилами ч. 32.2 ст. 32 названого Закону. Платнику надається право на стягнення заподіяної йому шкоди з банку, що обслуговує отримувача платежу, в разі порушення встановленого строку завершення переказу. Отримувачу платежу надане право на стягнення шкоди, заподіяної йому банком платника простроченням виконання документа на переказ грошей. Цими положеннями всупереч загальному правилу про відповідальність у рамках системи зобов’язань «платник — банк платника — Національний банк (банк-кореспондент) — банк отримувача платежу — отримувач платежу — платник» пропонується застосовувати (позадоговірну) відповідальність банку платника перед отримувачем платежу і банку отримувача платежу перед платником. Звичайно, припис закону не може ігноруватися з тих причин, що він не відповідає теоретичним уявленням4 загальним нормам законів. Але й підстав для широкого визначення сфери дії наведених правил немає: вони застосовуються тільки при простроченні вчинення банками відповідних дій (абзаци третій і четвертий ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»), Прострочення — це різновид неналежного виконання. Невиконання банком платника документа на переказ не може бути кваліфіковане як прострочення. Що стосується визначення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, то при цьому слід враховувати одержані кредитором доходи, зокрема пеню, стягнену отримувачем платежу з платника.

Правила, близькі до змісту ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», встановлені п. 16.5.1 ч. 16.5 ст. 16 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Банк, що обслуговує платника податків, безпосередньо несе відповідальність перед бюджетами і державними цільовими фондами за порушення строків зарахування податків і обов’язкових зборів до бюджетів та державних цільових фондів у вигляді пені, встановленої для відповідного податку або обов’язкового збору, а також «іншу відповідальність, встановлену цим Законом за порушення порядку своєчасного і повного внесення податку, збору до бюджету та державного цільового фонду». При цьому передбачене звільнення платника податків від відповідальності за несвоєчасне та неповне зарахування платежів до бюджету, включаючи пеню та штрафні санкції. Ці винятки із загальних правил також стосуються лише випадків несвоєчасного (та ще неповного) зарахування коштів на рахунок отримувача платежу, а не випадків невиконання зобов’язання (невиконання документа на переказ грошей).

9. В окремих випадках встановлюються спеціальні правила щодо визначення моменту виконання грошового зобов’язання. Так, грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця (ч. 3 ст. 1049 ЦК). Отже, до цього моменту обов’язок позичальника не може вважатись виконаним. Він може бути примушений до його виконання та притягнений до відповідальності за його невиконання чи неналежне виконання, хоча б єдиною причиною невиконання були неправомірні дії банку, який обслуговує позикодавця та якого вільно обрав позикодавець. Логіки в цьому правилі явно бракує, але ж правозастосувач не вправі доповнити закон логікою.

Для правильного розуміння проблеми визначення дня виконання грошового зобов’язання корисно врахувати положення ч. 9 ст. 20 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [201], відповідно до якого днем сплати страхових внесків у разі безготівкових розрахунків вважається день списання установою банку або установою Державного казначейства суми платежу з банківського (спеціального реєстраційного) рахунка страхувальника незалежно від часу її зарахування на банківський рахунок Пенсійного фонду.

10. Якщо строк виконання боржником зобов’язання не визнається законом істотною умовою відповідного виду договорів, якщо жодна зі сторін не зажадала при укладенні договору погодження умови про строк, договір може бути укладений без встановлення строку виконання (це не стосується господарських договорів). Допускається також визначення строку виконання зобов’язання вказівкою на момент витребування. Якщо строк виконання зобов’язання не визначений або визначений моментом витребування, кредиторові надається право в будь-який час вимагати від боржника виконання зобов’язання.

При пред’явленні кредитором такої вимоги боржник зобов’язаний виконати зобов’язання в семиденний строк з дня пред’явлення вимоги (одержання боржником відповідної вимоги). Це встановлено ч. 2 ст. 530 ЦК, Вимога кредитора може пред’являтися в будь-якій формі. Однак у разі спору кредитор повинен буде довести, що вимогу боржнику було вручено або направлено (для цього вимогу слід направляти рекомендованим або цінним листом), що вимога виходила від органу юридичної особи, якщо кредитором є така особа (підтверджується вказівкою на посаду, прізвище, а також підписом і печаткою). Вимога кредитора може бути направлена боржнику у вигляді претензії.

На практиці застосування правила ч. 2 ст. 530 ЦК, яке встановлює строк виконання зобов’язання, строк виконання якого не визначений, нерідко невиправдано розширюється. Тим часом воно може застосовуватися лише у двох випадках: 1) до зобов’язань, що грунтуються на односторонніх договорах, строк виконання яких не визначено; 2) до зобов’язань, що грунтуються на двосторонніх договорах, в яких строк виконання не визначено, — лише щодо боржника, до якого раніше пред’явлена вимога про виконання. В інших випадках ч. 2 ст. 530 ЦК застосовуватися не повинна, оскільки строк виконання взаємних зобов’язань визначено ч. 2 ст. 538 ЦК. Водночас слід враховувати, що сторони договору вправі відійти від правила ч. 2 ст. 538 ЦК і встановити строки виконання взаємних зобов’язань відповідно до досягнутої домовленості.

11. Прострочення виконання тягне встановлену законом і договором відповідальність у вигляді відшкодування збитків, а у відповідних випадках — у вигляді відповідальності, встановленої ст. 625 ЦК. Прострочення виконання дає кредиторові право на стягнення неустойки, якщо вона встановлена законом або договором. Крім того, боржник несе відповідальність за неможливість виконання, що настала після прострочення (ч. 1 ст. 612 ЦК).

12. У разі прострочення боржником виконання зобов’язання кредитор може відмовитися від прийняття виконання, якщо виконання втратило для нього інтерес, і вимагати відшкодування збитків (ч. 2 ст. 612 ЦК). Втрата інтересу повинна розумітися як об’єктивне явище, а не таке, що викликане суб’єктивним ставленням кредитора до боржника, хоча б і обумовлене простроченням виконання боржником зобов’язання. Однак у відносинах, на які поширюється чинність Господарського кодексу [42], відмова від прийняття виконання з мотивів втрати інтересу чи з інших мотивів можлива тільки у випадках і на умовах, встановлених договором.

Повідомлення про відмову від прийняття виконання є одностороннім правочином.