Стаття 536. Проценти

1. За користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

2. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

1. У ст. 536 ЦК використовується термін «проценти». У Господарському кодексі [42] (наприклад, у ч. З ст. 198) законодавець надає перевагу терміну «відсотки». Але це не створює істотних проблем для тлумачення і застосування ст. 536 ЦК: проценти слід розуміти так, як це випливає із змісту Цивільного кодексу. Звертатись з метою тлумачення до визначень поняття процентів у ч. 1.10 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» чи у п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Доходи» немає будь-якої необхідності. Слід тільки звернути увагу, що, як це випливає із Цивільного і Господарського кодексів, проценти можуть нараховуватись і сплачуватись як за правомірне, так і неправомірне користування чужими коштами (ст. 536, 625 ЦК; ст. 232 ГК).

2. Набагато важливіше з’ясувати, що розуміється під «чужими коштами» в ст. 536 ЦК. При пошуку відповіді на поставлене запитання слід враховувати, що терміни, які використовуються в актах законодавства, слід тлумачити перш за все так, як вони розуміються у відповідному акті. Тому неправильним було б шукати зміст поняття чужого майна в енциклопедичних чи тлумачних словниках. Разом з тим за основу при визначенні змісту поняття чужих коштів слід брати семантичне значення слова «чужий» — належний комусь іншому, не власний, не свій. Але подальше тлумачення цього слова повинне полягати не у зверненні до положень Цивільного кодексу про власність, а до розуміння терміну «чужі грошові кошти» у Цивільному кодексі. Цей термін вживається у ч. З ст. 692 ЦК до випадків, коли покупець прострочив оплату товарів на користь продавця. При цьому покупець буквально коштами продавця не користується: він користується товаром, який він отримав від продавця на підставі договору купівлі-продажу, але не оплатив, тобто прострочення покупцем оплати товару кваліфікується як користування чужими грошовими коштами. Таке ж розуміння користування чужими грошовими коштами підтверджується посиланням у ч. 5 ст. 694 ЦК на ст. 536 ЦК, а в ч. 3 ст. 695 ЦК — на ч. 5 ст. 694 ЦК.

Частина шоста ст. 231 ГК дає підстави для поширення терміну «користування чужими грошовими коштами» на випадки порушення (прострочення) будь-яких грошових зобов’язань. Якщо виходити із того, що за зобов’язанням особа зобов’язана вчинити певну дію (ч. 1 ст. 509 ЦК), то під грошовим зобов’язанням слід розуміти зобов’язання сплатити гроші. Отже, користування чужими грошовими коштами має місце завжди, коли боржник допускає прострочення грошового зобов’язання за договором про відплатив передання майна, виконання роботи, надання послуги, зокрема за договором позики, за кредитним договором.

Надалі зміст поняття користування чужими грошовими коштами розширюється з урахуванням того, що ч. 3 ст. 693 ЦК з посиланням на ст. 536 ЦК передбачає нарахування відсотків на суму попередньої оплати товару при простроченні передання товарів. Спеціально передбачається, що договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання продавцем цієї суми від покупця. Але це спеціальне правило не є несумісним із загальними положеннями ст. 1057 ЦК, що стосуються комерційного кредиту. Відповідно до ч. 2 ст. 1057 ЦК до комерційного кредиту застосовується, зокрема ст. 1048 ЦК, що, як загальне правило, передбачає сплату процентів.

Це могло б бути підставою для твердження про те, що проценти на суму попередньої оплати товарів нараховуються і за період від дня попередньої оплати товарів до дня їх фактичного передання, хоч би строк їх передання і не був порушений. Але ч. 1 ст. 1048 ЦК, що передбачає загальне правило про сплату процентів, містить застереження «якщо інше не встановлено... законом». Тому переважно перед ст. 1057 і 1048 ЦК, із яких випливає загальне правило про сплату процентів, застосовується ч. 3 ст. 693 ЦК, яка допускає нарахування процентів за період від дня попередньої оплати товарів до дня фактичного їх передання (за відсутності прострочення передання товарів) тільки у випадках, коли це передбачено договором. За межами правовідносин щодо купівлі-продажу застосовується загальне правило ст. 1048 ЦК.

Оскільки із змісту Цивільного і Господарського кодексів випливає достатньо визначене розуміння терміну «користування чужими грошовими коштами», немає будь-якого сенсу зосереджуватись над словом «користування» та з’ясовувати у зв’язку з цим тієї обставини, чи дійсно боржник використовував відповідні кошти для власних чи інших потреб замість того, щоб перерахувати (передати) їх кредитору.

Викладене дає підстави для висновку про те, що користування чужими грошовими коштами має місце: 1) при наданні товарного кредиту, тобто при відстроченні (розстроченні) оплати товарів, робіт, послуг; 2) при комерційному кредиті, тобто при попередній оплаті робіт, послуг. При цьому сплата процентів за користування чужими грошовими коштами є обов’язковою і при відсутності прострочення передання результатів робіт, послуг, і за наявності прострочення, якщо інше не передбачено законом або договором. Лише стосовно купівлі-продажу проценти на суму попередньої оплати за відсутності прострочення передання товарів не нараховуються, якщо тільки інше не передбачено договором; 3) при наданні грошових коштів на підставі договорів позики та кредитних договорів; 4) при простроченні виконання грошових зобов’язань.

3. Стаття 536 ЦК стала підставою для твердження про те, що відтепер (з дня набрання чинності Цивільним кодексом України) сплата відсотків за користування чужими грошовими коштами стала обов’язковою, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Але це твердження, по-перше, не враховує спеціального правила ст. 1048 ЦК, що поширюється на відносини щодо комерційного кредиту, позики та кредиту та передбачає, що договором (будь-яким, а не тільки договором між фізичними особами, як це встановлено ч. 1 ст. 536 ЦК) та законом може допускатись, що проценти за користування чужими грошовими коштами не сплачуються.

По-друге, треба враховувати співвідношення ст. 536, 1048, 1054 ЦК, з одного боку, і положень Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177], про що мова буде вестись у наступному пункті коментаря до цієї статті.

4. Перш за все, слід зауважити, що названий Закон поширюється тільки на правовідносини щодо надання фінансових послуг. Фінансова послуга визначається в п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» як «операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів». Отже, за межі дії цього Закону виходять правовідносини щодо комерційного кредиту. У сфері дії названого Закону перебувають відносини щодо надання позики та кредиту. Стосовно кредиту як ст. 1054 ЦК, так і Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» належно погоджені: надавати кредити можуть тільки банки та інші фінансові установи. Стосовно позики створилась ситуація правової невизначеності. Думка про те, що при вирішенні питання про право фізичних осіб, а також юридичних осіб, що не мають статусу фінансової установи, надавати грошові кошти іншим особам за договором позики з умовою про сплату процентів, перевагу перед названим Законом слід надати ст. 536 і 1048 ЦК, обґрунтовується правилом про переважне застосування пізніше прийнятого законодавчого акта. Але ця думка не враховує особливостей змісту законодавчих положень, про співвідношення між якими йдеться. Стаття 536 і 1048 ЦК, що встановлюють право позикодавця на отримання відсотків (якщо інше не передбачено законом або договором), мають цивільно-правовий зміст. Чи можна стверджувати, що із цих цивільно-правових приписів непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (суб’єктивного цивільного права відповідних осіб) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого ст. 536 і 1048 ЦК надають публічно-правовий дозвіл фізичним особам, а також юридичним особам, що не мають статусу фінансової установи, отримувати відсотки за договорами позики грошових коштів? Такий висновок не виключається, але ж тільки тоді, коли є відсутнім відповідне публічно-правове регулювання. У даному випадку таке регулювання є наявним. Частина 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що «фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності».

Викладене не може бути спростоване посиланням на контекст ст. 5 названого Закону. Йдеться про те, що відповідно до ч. 3 ст. 5 цього Закону «надавати фінансові послуги за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа». У цьому формулюванні використана частка «лише», яка не тільки надає йому категоричності, а й надає висновку від протилежного, що робиться із цього формулюванні такої ж юридичної сили, яку має прямо встановлений цим формулюванням правовий припис. У ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» слова «лише» немає. Тож виходить, коли законодавець хотів надати більшої юридичної сили правовому припису, що виявляється висновком від протилежного, він використав частку «лише». А в ч. 1 ст. 5 названого Закону ця частка не вживається. Слід погодитись з думкою про те, що контекст має значення для тлумачення нормативно-правових актів. Але ж він не може спростовувати правило про переважне застосування спеціальних публічно-правових приписів перед приватно-правовими положеннями.

На додаток до викладеного слід пояснити, що фінансова установа зобов’язана отримати ліцензію тільки у випадках, передбачених ст. 34 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (до цих випадків не належить надання власних коштів у позику, хоча б і з метою отримання прибутку). Але ж юридична особа може отримати статус фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових послуг за умови її відповідності вимогам названого вище Закону.

4. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами може встановлюватись договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Але переважно перед цим загальним законодавчим положенням застосовується спеціальне правило ст. 1048 ЦК, яке прямо поширюється на зобов’язання позики, але в силу спеціальних застережень, що містяться в ст. 1054 і 1057 ЦК, застосовується до кредитних зобов’язань і комерційного кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо це договором не встановлено, розмір процентів визначається на рівні ставки Національного банку України.

5. Насамкінець слід враховувати досить складне співвідношення між ст. 536 та ст. 625 ЦК. Стаття 625 ЦК встановлює проценти, які є заходом відповідальності, що передбачає особливі підстави виникнення права на їх стягнення. Отже, застосування процентів відповідно до ст. 536 ЦК не виключає застосування процентів, передбачених ст. 625 ЦК. Але слід враховувати обмеження на одержання процентів, передбачених ст. 536 ЦК, про які (обмеження) йшлося вище. Для процентів, передбачених ст. 625 ЦК, таких обмежень немає.