Стаття 598. Підстави припинення зобов'язання

1. Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

2. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

1. Поняття зобов'язання, що ґрунтується на договорі, в законодавстві, науці, господарській і судовій практиці часто замінюється терміном «договір». Хоч базовим поняттям, що використовується в назві та змісті глави 50 Цивільного кодексу, є термін «припинення зобов'язання», стосовно окремих видів зобов'язань у Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства переважно використовуються терміни «припинення» або «розірвання» договору («відмова від договору»). Абстрактно розмірковуючи, можна було б поняття «припинення договору» і «припинення зобов'язання» диференціювати, чітко розмежувати. При цьому можна було б стверджувати, що припинення договору означає лише припинення його як індивідуального регулятора відносин між особами, які його уклали, що зобов'язання одночасно з договором не припиняється, а припиняється воно відповідно до спеціальних правил, встановлених для зобов'язань. У принципі, така диференціація названих двох понять могла б набути ознаки конструктивності.

Але для цього необхідно, щоб із закону було видно, що законодавець чітко і завжди або хоч в більшості випадків розрізняє поняття «припинення договору» і «припинення зобов'язання». Але ж законодавець такої різниці сьогодні найчастіше не бачить. Більше того, включивши до змісту договору не тільки умови, погоджені його сторонами, а і «умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства» (ч. 1 ст. 628 ЦК), законодавець ще більше наблизив поняття договору до категорії зобов'язання, бо тепер зміст зобов'язання має визнаватись тотожнім змісту договору, а різниця в їх змісті полягає тільки в мірі наближення до сторін (в міру надання цьому змісту суб'єктивного характеру). Умови договору як погоджені сторонами, так і обов'язкові для сторін відповідно до актів цивільного законодавства, все-таки мають більшою мірою об'єктивний характер, а зміст зобов'язання складають суб'єктивні права однієї сторони та обов'язки іншої, які (права, обов'язки) відповідають умовам договору.

2. У той же час із цілої низки спеціальних норм випливає, що припинення договору негайно не тягне припинення зобов'язання. Покажемо це на прикладі із судової практики. Рішенням арбітражного суду за позовом банку (кредитора) був розірваний кредитний договір. Одночасно в мотивувальній частині рішення суду було зазначено, що виходячи з цього припиняється дія зобов'язань поруки та застави, якими забезпечувалося виконання зобов'язання позичальника, що виникло на підставі кредитного договору. Банк звернувся із заявою про внесення змін до мотивувальної частини судового рішення. Заява була обґрунтована тим, що розірвання кредитного договору не припиняє кредитного зобов'язання, у межах якого позичальник зобов'язаний повернути суму кредиту, сплатити проценти та пеню за порушення строків виконання зобов'язання. Виконання цього зобов'язання і забезпечується порукою і заставою. Вищий арбітражний суд, що розглядав цю справу, погодився з доводами банку, оскільки кредитне зобов'язання належить вважати припиненим з моменту виконання замовником всіх обов'язків позичальника перед банком, які складають зміст цього зобов'язання (Вісник Вищого арбітражного суду України, 2001, № 2, с. 101 — 102), а не з моменту набуття законної сили рішенням суду про розірвання договору. В інших випадках, однак, договір саме і розривається для того, щоб зобов'язання не виконувати. Тому припинення договору в одних випадках тягне одночасно припинення зобов'язання. В інших випадках припинення договору тягне припинення зобов'язання. Той або інший варіанти визначаються спеціальними правилами та особливостями змісту відповідних договору і зобов'язання.

Справа, суть якої викладена вище, викликає інтерес також з приводу визначення меж обов'язковості рішення суду. У рішенні суду обов'язковою є лише його резолютивна частина. У відповідних випадках обов'язковими визнаються положення мотивувальної частини судового рішення, якими встановлюються обставини (юридичні факти). Мотивувальна частина не є обов'язковою в тому, що не стосується встановлення фактів, а тому вона не підлягає оскарженню.

3. Чітко видно різницю між припиненням договору та припиненням зобов'язання на прикладі ст. 785 ЦК. Зазначений в цій статті обов'язок наймача у разі припинення договору негайно повернути річ наймодавцеві свідчить про те, що цей обов'язок входить до змісту зобов'язання, яке несе наймач перед наймодавцем. Але ж свій зазначений обов'язок наймач може не виконати впродовж тривалого часу. У цей час зобов'язання, що виникло на підставі договору найму, існувати буде, хоч договір і є припиненим.

4. Припинення зобов'язання означає, що припиняють існування зобов'язання боржника вчинити певні дії на користь кредитора чи утриматись від дій і зустрічне право кредитора. Виконання зобов'язання, що існувало раніше, після його припинення означає набуття кредитором майна без достатньої правової підстави та виникнення на боці суб'єкта, що був кредитором у припиненому зобов'язанні, зобов'язання, передбачене ст. 1212 ЦК. Припинення зобов'язання означає також, що з моменту припинення кредитор втрачає можливість захисту права, що входить до змісту цього зобов'язання. Така можливість у кредитора може виникнути тільки за умови, що він спростує факт припинення зобов'язання.

5. При визначенні кола підстав (юридичних фактів), що припиняють зобов'язання, слід враховувати, що такі підстави можуть встановлюватись прямо і опосередковано. Так, у багатьох випадках положення про припинення зобов'язання формулюються прямо. В інших випадках зазначається, наприклад, припинення в певний спосіб договору. Це інколи безпосередньо і повністю припиняє зобов'язання, що на ньому ґрунтується. Часом же встановлення правила про припинення договору означає припинення зобов'язання зрештою. Такий висновок випливає як із змісту відповідних положень, що стосуються окремих видів зобов'язань, так із ст. 628 ЦК, що визначає зміст договору.

6. Частина 2 ст. 598 ЦК нічого до положення ч. 1 цієї ж статті не додає. Як взагалі (ч. 1 ст. 598 ЦК), так і на вимогу однієї із сторін (ч. 2 ст. 598 ЦК), зобов'язання припиняється лише у випадках, передбачених законом і договором. Підзаконними актами підстави припинення зобов'язань встановлюватись не можуть.

Разом з тим, весь перелік підстав припинення зобов'язань уст. 599 — 609 ЦК не встановлюється. А інколи, виходячи із принципів добросовісності, справедливості та розумності, а також із положення про неприпустимість руйнування правопорядку, що випливає із частини першої ст. 8 Конституції України [1], слід визнати чинність положень підзаконних актів, якими до введення в дію нового Цивільного кодексу були встановлені підстави припинення окремих видів зобов'язань.

7. Стосовно припинення зобов'язання актуалізується проблема визначення зобов'язання. У главі 50 Цивільного кодексу «Припинення зобов'язання» переважно йдеться про припинення зобов'язання виключно як одностороннього правового зв'язку, в якому є єдиний боржник і єдиний кредитор. Інша справа, що, наприклад, при припиненні зобов'язання за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК) останні можуть домовитись про припинення обох зобов'язань, що виникли на підставі одного договору та є обумовленими одне одним («даю, щоб ти дав» тощо). Лише стосовно припинення зобов'язання зарахуванням право ініціатора зарахування перед іншою стороною обумовлюється припиненням зустрічного зобов'язання іншої сторони перед ініціатором зарахування. Але ж і в цьому разі, як і в решті випадків, законодавець байдужий до того, якою є доля зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припиняється (оскільки, як правило, зарахуванням припиняються вимоги, що ґрунтуються на різних договорах). Доля зустрічного зобов'язання має вирішуватись в такий спосіб. По-перше, сторони не позбавлені права вирішити її за домовленістю між собою. По-друге, якщо сторони не домовились про інше, доля зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припиняється, вирішується залежно від того, в якій частині виконане зустрічне зобов'язання (із застосуванням у необхідних випадках положень ст. 1212 ЦК), що буде показано нижче стосовно окремих випадків припинення зобов'язань. Застосування в таких випадках зазначеної статті обґрунтовується наступним. Із визначення абсолютної більшості договорів випливає, що зобов'язання однієї сторони договору своєю підставою має зустрічне зобов'язання іншої сторони. Якщо одне із цих зобов'язань припиняється, інше втрачає підставу. І якщо це останнє виявляється виконаним на момент припинення першого зобов'язання, отримане виконання набуває ознаки безпідставного.